Блукаючі Вогні: Ділогія

Колючий дим з люльки линув до легенів разом з гірським повітрям.

Легкий вітер одразу підхопив хмару його видиху. Гуркіт у голові трохи посунувся на задній план, але повністю й не думав відступати. Корвін затягнувся ще.

- Там Сігрен, - Фер'єн зробив кілька кроків уперед, аби вітер не дмухав на нього хмарами здорованя.

- Йонай мене кусай! Де? - Корвін мружився, але не був у змозі роздивитися будь-що.

Бліді промені Сумани сліпили очі. Вона зараз світила навіть з під його ніг. Він натягнув капюшон ще нижче, але марно.

Здоровань ледь міг розгледіти чорні стовбури сальверій, котрі з'являлися то тут, то там, на тлі сліпучого простирадла.

Він зробив крок уперед. Занадто далеко від будівлі. Закляття, що тримало його на сніговій скоринці, навіть поза межами настілу, полегшено зітхнуло. Пустило кілька іскор, поки здоровань по пояс провалювався під сніг. Фер'єн ковзнув подалі.

Корвін полегшено зітхнув, відчувши тверду поверхню під ногами. Опустив руку з люлькою, котру підвів над головою, поки падав.

- Як статуя Саніру-вурху, - прошелестів Фер'єн. Жовті вогники його очей кидали нерівні тіні на його обличчя під капюшоном. Створювало відчуття, наче воно ледь ворушилося.

Корвін затягнувся ще та вибив люльку об снігову поверхню. Він не боявся пошкодити захищену плетінням поверхню. Але відлуння магії легким болем прокотилося його рукою. Тут точно Лія допомагала.

- Що маємо, Фер? - здоровань розвернувся та спробував вилізти назад на закляття. Але настіл не тримав. З хрумкотом ламався під його руками.

- Йде сюди, - шерей відвернув голову від Корвіна, знов вдивився. Та зробив ще крок убік, поки Корвін проламував шлях крізь сліди своїх ніг. До попереднього закляття, котре ще не задихнулись під його вагою. - Моє - не витримало й п'яти хвилин. В лисиці це краще виходило, - тихо констатував він.

- В тебе вийшло його відтворити, - Корвін намацяв тверду поверхню, нарешті. Закляття заіскрило на снігу, відлунням заплескалося у розпеченому розумі Корвіна. Він відсмикнув руки та розвернувся.

- Туди його й нехай, - люльки він так і не сховав до кишені. Шина зробила її чималого розміру, аби йому було зручно її тримати. - І нащо він преться сюди?

- Мене питаєш? - шерей не відчував магію не так, як люди. Але й йому було несолодко. Корвін помітив, що той теж люльки ховати не поспішає.

Його рука пірнула під плащ, та повернулася до світла вже з зіллям. М'яка оболонка ледь не луснула під пальцями здорованя, але витримала. Та вже за мить Коврін звів на нівець усі її марні зусилля втримати гірку сенірею всередині. Йому достатньо було притиснути язиком маленьку слизьку кульку. Ніби бджола вжалила усього рота одразу. Корвін марно спробував втримати у купі пекуче озеро, що розливалося ротом, сягало горла та провалювалося до шлунку.

Усі органи відчуттів запротестували, але це тривало лічені миті. У голові одразу трохи прояснилося.

Корвін спробував зфокусувати зір. Біле простирадло та чорні фігури.

Небагато змінилося.

Він очима знайшов стежку серед мінливих сальверій. Та чорну цятку, що повільно нею повзла.

- Довго човгати буде. І хто його випустив? - здоровань так і стирчав по пояс у снігу. Нові контакти з магією він не поспішав. Він відчував, як потріскує водо-відштовхуюче закляття на його штанях. Але то було дуже дрібне плетіння. Але й воно зараз викликало дискомфорт.

- Сам вислизнув. Ти ж власноруч попіклувався, аби до долини були лазівки, - Фер'єн підніс люльку до рота. Його рука завмерла на мить, поки плетіння підігрівало суміш сельвіру та раніди. - Треба перевірити, чи не з'їла лисиця старого.

- Він не дасть себе скривдити, - Корвін намагався роздивитися хоч якісь ознаки у маленькій чорній цятці котра ледь виднілися на фоні іскристого простирадла.

"І де він там Сігрена розгледів?"

Він затягнувся. Випустив хмарку.

- Почекаємо хлопця, - всміхнувся здоровань. Та розвернувся, аби спробувати ще раз забратися на закляття. Сумана світила йому у спину, але відбивалася на кожній поверхні. Лише чорні стіни хатини поглинали її світло.

Отар обшив будинок панцирами сальверій, на період активності світила.

Перше закляття не витримало навантаження. Як і друге. Сніговий настіл хрумкотів під його руками.

- Хмммм. Вони й самі собою вивітрюються в мене, - вогники у очах Фер'єна згасли, та за мить вони знов замерехтіли, але вже у іншому ритмі.

Та недовго. Лише, поки він вдивлявся у свої закляття.

- Треба так до настілу човгати, - шерей не встиг договорити, а здоровань вже пихтів, пробивав собі не близький шлях до хатини. А тонкий кінчик люльки, котру він тримав трохи вище голови, дерегував кожним його кроком.