Блукаючі Вогні: Ділогія

Примарний холод простягався усюди. Від розпечених іскор спогадів, сподівань, життів та смертей, до посинілого тонкого мізинця на її лівиці.

Муна не бачила його, але відчувала кожен укус болю. Вони сяйвом розтікалися стінами її уявного кокону, в котрому панувала темрява. Жодного вогника. Лише невагоме та неіснуюче тіло, що пливе серед них.

Промінь... Промінь... Промінь....

Шепіт лине, і лине. У безмежність, котра спалахує на мить, тихі хвилі її голосу торкаються вогників. Темрява була б суцільною тут, якби не вони.

Тут було суцільне світло натомість, котре не заважало темряві існувати. Вони танцювали навколо неї. Сягали безмежжя.

Судомний вдих обпік примарні легені, коли Муна була змушена його зробити.

Жар прокотився нутрощами.

Біль, що поїдав кожен м'яз пустив навколо колючу хвилю яскравих метастаз. Вона нескінченно віддалялася. Та Муна не була спроможна позбутися її з поля зору. Відчувала нутрощами, як світло шириться простором.

Вони усі мерехтіли. Кликали.

Вдих...

Хвиля.

Ще один.

Спекотні вогні знов пірнули від неї у темряву, котрої не існувало.

Муна насилу хапалася за розпечений розум. За крихти, що ще була спроможна утримувати.

Перед очима досі блищали білі вежі. Майоріли над завісами чорного диму. Нерівні промені відлунювали світлом на їх поверхні, котра вже почала текти та плавитися.

Вона вже їх бачила. Тоді. У вікнах коридора.

І от знов, але вже з іншого ракурсу. Ледь помітні шпилі над тісними будівлями.

Вони похитнулися та повільно осіли, як свічки під час пожежі.

Муна змушувала себе думати.

Поки не вивітрився. Поглинала його. Концентруватися. Шукати їх усюди. Це був її орієнтир.

Клятий вогник, що не скінчився спаленням, не давав їй спокою.

Коридор, біг, промені світла. Голос за спиною.

Судомний вдих...

Або скінчився.

Дві свічки досі були свіжими у чужих спогадах, що досі гризли її розум.

Були ще. Відлуння. Ледь помітні відлуння.

Подібні спогади. Муна складала їх, як пазл. Білі стіни, що поїдали луну її алачу, шорстка поверхня столу, аромат саду, що квітне назовні. Місто у вікні, що мерехтить краплями у калюжах, під пильним поглядом Шерни. І вежі. Кляті вежі.

Муна шукала.

Вони були холодними, поруч з вогнем, що жер усе навколо. Такими солодко-обпікаюче-холодними. Ці спогади, де не було вогню.

Муна здригнулася. Солодка хвиля холоду здригнула кожну клітинку її шкіри. Підняла кожен волос на тілі.

Сяйво навколо затремтіло разом із нею.

Судомний вдих...

- Еееее, - вигукнула стара альде у порожнечу.

Вогники, що ледь мерехтіли, у відповідь на кожен її рух і думку, підхопили її ледь чутний голос.

Сяйво хвилею линуло у безмежжя.

Безліч...

Їх тут безліч.

Бар,єр навколо неї забринів знов. Затремтів.

Муна відчула, як тріщать вдавані кістки під його навалою.

Нінінінінініні.

Муна спробувала стати меншою за вогники навколо.

Марно.

Усе марно. Усе однакове...

Босі ступні відчули вологу під ногами. Ступні залоскотали свіжі паростки сальвірів.

Дівчина озирнулася навколо. Темерява навколо була майже суцільною.

Лише де-не-де, у закутках темної хатини, мерехтів слиз на стінах.

Біжи.

Муна спробувала пробитися на поверхню. До неї.

Марно, марно, марно, однакове, усе однакове.

Вона торкнулася її вогника.

Пила її, аби відновити бар'єр.

Усе одно згорить. Усе знов згорить.

Важке вогке повітря пестило змучені димною гіркотою ніздрі. Муна поглинала кожен її подих.

Зараз. Зараз.

Поки ще можна. Поки вдих не нищить.

Промінь...

Промінь...

Промінь...

Шепіт линув у порожнечу, котру будувала навколо себе Муна

До неї відлунням донісся істеричний сміх дівчини. Та стара альде вже була далеко. Якомога далі від вогню та задушливого диму, котрі неодмінно сягнють її.

Навіть тут.

Альде стисла себе до розмірів сніжинки. Темної снижинки, що мерехтіла не яскравіше за інших навколо.

"Я просто попіл цього вогню. Не іж мене, злий вурх."

Гірка усмішка скривила обличчя дівчини.

Вона дивилася крізь стіну. На два магічних бар'єри, що вже тихо вили у резонансі, обіймаючи місто.

Один над одним. Яскраві.

- І жооооодних веж, - вона сперлася рукою на вкриту слизом стіну. Пружне простирадло здригнулося під її долонею. Плюнуло іскрами.

Сміх, що більше нагадував крик, вирвався за вікна старої хатини. Яскравою хвилею прокотилися містом. Темні фігури відповіли тихим рокотом, що вібрацією похитнув вогкий туман. Чорний сніг мерехтів у його нутрощах, котрі поглинули місто.

Повітря вже прогрівалося. Важке. Задушиве. Тепле.

Муна спробувала не існувати.

Марно.

Усе однакове.

Тільки не знову...

Шепіт альде пролунав зі спраглих вуст дівчини. Вона жадібно дивилися на краплі вологи та слизу, що осідали на стінах. Сповзали повзли долу, полишаючи по собі вогкі стежки.

- Тільки не знову, - прошеподіла дівчина, та жадібно припала до стіни.