Блукаючі Вогні: Ділогія

Ще кілька хвилин тому містечко Ільфе, що довгою стрічкою тягнулося з північного заходу на південний схід, від гори і до гори, перекриваючи собою вхід до долини, вирувало і метушилося. Але зараз воно було поринуло у тишу. Виття давно припинилося, але цей факт не втішав захисників, що зібралися на західній стіні, і не дарував їм розради. Більше половини з них були магами або мутантами, що постраждали в ті перші дні, коли магія збожеволіла, обернувшись проти людства. Минуло вже понад чотири сотні років, але потьмяніла з часом пам'ять про ті події знову дала про себе знати. Корвін читав це на обличчях своїх товаришів, своїх сусідів, друзів... Ніколи знову! Страх, гіркота, приреченість, і що найгірше - ненависть. Не у всіх, але в очах деяких Корвін міг прочитати готовність спуститися в долину і зустріти зброєю небезпеку, що насувається. Жага помсти, за втрачені життя, домівки і сім'ї. За світ що стогнав, здригаючись від ходи орди оскаженілих духів, які нещодавно були для них бойовими товаришами і надійною опорою.

Хвилини мовчазного очікування тягнулися, але нічого не відбувалося. Корвін напружено вдивлявся в вранішній туман, що білим полотном накрив долину, але той був мовчазний і спокійний. Лише рідкісні проблиски залишкової магії, все що залишилося від бурі, висвітлювали його надра різнокольоровими спалахами. Але незабаром і туман почав танути, відкриваючи захисникам ідеально біле снігове покривало, на якому подекуди було видно чорні голки сальверій. З-за снігового пагорба, за яким розташовувалася наполовину потопаючи в снігу, хатина Отара тягнулася тонка цівка сизого диму. Не було орди, ніхто не збирався атакувати місто, і потроху натовпом захисників помалу пішли перешіптування. І ось уже за лічені хвилини на стіні був гомін. Одні - сміялися і жартували, інші - розпитували старших про те, що сталося, треті - все ще зберігали мовчання, напружено вдивляючись у біле полотно і чекаючи гіршого. Але загалом Корвін зазначив, що напруга потроху спадає. 

- Я ледве в штани не наклав, коли побачив вираз твого обличчя, друже, - вічно усміхнений Хафен, який не цурався нагоди пожартувати, з усього маху ляснув Корвіна по спині, вириваючи того з важких роздумів. - Це було саме воно?

 - Так. Без сумнівів, це була пісня леарі, - відповів здоровань, не відриваючи погляду від білосніжного покривала, що простягалося внизу аж до самого горизонту. Корвін розумів, що далі немає сенсу чекати, а тому приступив до дії - Хафен і Фер, візьміть удома спорядження! Ми зійдемо до долини! 

- Є! - хором відповіли два молоді голоси.

- Маллє, ти за головного! Пильності не втрачати. Тримайте оборону, поки я не повернуся, - продовжив роздавати накази Корвін. 

 - З жителями як бути? - пролунало з натовпу.

 - Якщо через годину ситуація залишиться стабільною - нехай по троху виходять. Але, щоб не відходили далеко від своїх будинків, і були готові знову замкнути двері за першим сигналом. Тих, хто буде плутатися під ногами - відправляйте назад по домівках не роздумуючи, - відповів Корвін, дивлячись в обличчя однорукого старого, котрого залишив наглядати за містом замість себе, і, дочекавшись ствердного кивка, запитав - Є ще питання?

Питань не було. Здоровань, розвернувшись, попрямував донизу по сходах, у бік свого будинку, щоб взяти спорядження перед сходженням у долину. 

 - Знову тобі всі лаври, старий! - викинув за його спиною хтось підкреслено обуреним тоном.

 - Зараз ти в мене нужник підеш обороняти від вторгнення! - гаркнув старий Маллє. По натовпу поповз сміх. 

Однорукий вояка хоч і виглядав старим настільки, що здавалося ось-ось до могили зляже, але Корвін знав його вже не перше століття і був упевнений у своєму польовому командирі. 

- Там, внизу лисиця, чи не так? Леарі? - вічно невгамовний Хафен ледь встигав за швидким кроком Корвіна. Їхні хатини були по сусідству, тож Корвін і гнав щодуху, аби в того не залишалося дихання на свої одвічні теревеньки. Але молодому мутанту й так вдавалося не затикатися. 

- Або лис, - відповів Корвін односкладово, аби не збивати дихання.

- Ти ж сам казав, що чоловічі особини не співають! Тільки жіночі. Я ж пам'ятаю! - Хафен ніяк не бажав вгамуватися, не збавляючи кроку, він усе продовжував базікати. - Ми ж не збираємося її вбивати? - стурбовано запитав мисливець.

Корвін зупинився, і йдучий слідом за ним Хафен з усього маху врізався в здорованя, який на дві голови височів над молодим мутантом.

- Я не хочу крові, - відповів він, розвернувшись і пильно дивлячись в очі своєму сусідові й бойовому товаришеві, з яким вони вже неодноразово захищали це місто, стоячи пліч-о-пліч. - Але якщо ми відчуємо бодай найменший натяк на загрозу - прикінчимо не роздумуючи. Зрозумів?

Хафен кивнув. Він, як і Фер'єн, народилися за століття після трагедії, що сколихнула світ, потопивши у вогні і крові два королівства. Обидва стали безсмертими випадково, опинившись не в тому місці й не в той час. Вони не пам'ятали жаху що коївся тоді. Це була одна з причин, з яких Корвін вибрав саме цих двох для сходження у долину. Друга причина - повага, яку вони виказували до Корвіна. Байдуже, що станеться унизу - вони триматимуть язики за зубами, якщо це буде потрібно. 

- Корвін! - зупинка дозволила одноокому Ревіену нагнати їх біля ринкової площі. - Візьми мене з собою! Там же ж лисиця внизу! 

- Ні, - твердо відповів здоровань, усім своїм виглядом демонструючи, що не потерпить заперечень. - Залишайся в місті й захищай жителів, поки ми не повернемося.

- Але... Ти ж чув виття! Там у долині клята леарі. В цьому немає сумнівів. Ви можете не впоратися з нею втрьох, - Ревіен не бажав відступати. - Я хочу вам допомогти! Ці тварюки...

- Ми спускаємося в долину не для того, щоб влаштовувати полювання або бійню, - суворо відповів Корвін. - Якщо не бажаєш залишатися на стіні - можеш замкнутися в хатині разом із Сігреном і сидіти там до мого повернення. 

Одноокий мисливець уже хотів було відкрити рота для продовження дискусії, але зустрівшись із Корвіном поглядом, усвідомив - то не найкраща ідея. "Зрозумів," - тихо кинув він і почовгав собі назад у бік стіни.

- Даремно ти так, - тихо сказав Хафен, дочекавшись, поки Ревіен не відійде досить далеко. Незмінна усмішка не покидала його обличчя навіть зараз. - Хороший мужик! Можна було й полегше.

- Теж на стіну хочеш? - усміхнувся Корвін.

- Та мовчу я! Мовчу! - Хафен підняв руки в примирливому жесті.

Більше ніж на двадцять секунд його "мовчу" не вистачило. Він не стуляв рота, ступаючи за Корвіном спустілою вулицею, доки той не звернув на стежину, що вела до хатини. 

- П'ятнадцять хвилин на збір, - мовив здоровань, не обертаючись, прямуючи стежкою до важких дверей свого будинку.