Блукаючі Вогні: Ділогія

Фер'єн мав радість вислизнути за Отаром у коридор.

У кімнаті позаду, хіба що не іскрило. Було надто душно.

Важкі двері позіхнули, ковтаючи тихий сміх Лії.

- Лисиця, - потис плечами він.

Тонке вістря альзена сягнуло його горла, перш ніж Фер'єн щось збагнув. Мутант завмер з піднятими руками.

- Годі крастися, - буркнув Отар, не кваплячись прибрати меча.

- Я назад не піду. Ще й мені перепаде. - прошепотів Фер, спостерігаючи, як спори у повітрі осідали плазмою на металевому лезі. - Не вбивай, тільки.

Отар не відповів. Його сірі очі пильно вдивлялися в обличчя мутанта.

- Вибач, хлопчику, - старий опустив зброю, відводячи погляд. - Ходімо, - він неквапливо почовгав коридором углиб будинку.

- Я думав, що ми назовні підем.

- Ні. Треба перевірити, - відповів старий, завертаючи у бік підвалу. Він зупинився перед дверима. - Холод мав сповільнити його метаболізм. Але процес, усе одно, протікає занадто швидко. Щось не так.

- Що воно таке?

- Зло, хлопчику, - Отар відчинив двері. З темряви підвалу повіяло морозом.

Фер'єн не розпитував. Не сперечався. Він бачив синець на передпліччі Сігрена. Ця істота мало йому руку не відірвала.

Отар дістав з кишені амулета персонального захисту. Маленька, розміром з подушечку великого пальця, металева монета ледь іскрила у тремтячій руці старого.

- Це допоможе? - невпевнено запитав Фер'єн.

- Ні, - відповів маг, кидаючи амулета у темряву.

Реакція була миттєвою. Яскравий спалах освітив вкриті слизом стіни спіралеподібного спуску до підвалу. Аби вже за мить згаснути.

- Шакха... - тихо вилаявся Отар. - Вона квітне.

- Я туди не піду, - мутант почав повільно задкувати. Воно випило повністю зарядженого амулета за мить.

- Я теж, хлопчику... Допоможи зачинити двері.

- Це допоможе?

- Ні.