Власник чорної маски

Горані було нелегко дістатися до головної башти - всюди снували вартові та придворні. Доводилося шукати найтемніші закутки, щоб силует зливався з тінями. Багато часу пішло на підготовку до цього дня, і тепер кожна секунда мала значення.

Невисока, міцна фігура ковзала замком, що поринав у сон. Сьогодні було свято, коронація нового правителя, знать тепер віддавалася вину, їжі та веселощам, не підозрюючи, що в стінах палацу причаїлася тінь.

Горані стояла біля дверей, що вели на сходи до башти. На мить затримала подих - серце шалено калатало від передчуття. Про башту ходили різні чутки. Майже кожен у королівстві знав цю легенду: за цими стінами зберігаються незліченні багатства подарунки короля Сараніда його коханій дружині. Кожен хто жив у замку знав: це улюблене місце відпочинку королеви Беріль, і лише один слуга мав право заходити туди.

Горані поспішала. Вона піднімалася сходами, легко й беззвучно ступаючи. Здавалося, їй вистачало одного подиху, щоб здолати шлях угору. Вона зупинилася перед різьбленими дверима з позолоченою ручкою. Її пальці повільно торкнулися холодного металу. Вирівнюючи дихання, вона приклала вухо до щілини.

Тиша.

На вустах промайнула усмішка. Вона повільно натиснула на ручку і ввійшла, освітлена тремтливим світлом свічок.

Перше, що впало їй в око - гори паперів на величезному столі та химерний стілець із високою спинкою. Свічки затремтіли від руху дверей, і тіні закрутилися по стінах і стелі. Горані повільно видихнула, зробила крок уперед, але раптовий, різкий біль пронизав голову. У вухах загуло, світ похитнувся.

Вона не встигла й зойкнути - коліно вдарилося об підлогу, і в ту ж мить важка тканина накрила її зверху. Чужі руки швидко обмотували тіло, стискали пута, придушували кожен рух.

Коли вона зрозуміла, що повністю знерухомлена - завмерла. Серце билося як в загнаного звіра. Розум починав малювати страшні картини.

Її недбало посадили на щось м’яке й тканина впала відкривши обличчя. Світло, хоч і тьмяне, боляче вдарило в очі, звиклі до темряви. Горані скривилася, повільно вирівнювала подих, намагаючись розгледіти фігуру навпроти. У кутку вовтузився хтось високий, повернувшись, заговорив невпевненим голосом:

- Де твої спільники?

Горані мовчала. Зараз вона намагалася оцінити, наскільки великі її шанси втекти живою. Вона стиснула щелепи, щоб силует перед нею не помітив навіть тіні тремтіння.

- Хто ти? І чого тобі треба?

Фігура повільно наблизилася, тримаючи в руці її ніж. Страх прокотився тілом, стискаючи м’язи десь під шлунком. Холодний піт виступив на її смаглявій шкірі.

Горані намагалася непомітно ворухнути руками, щоб зрозуміти, скільки в неї простору. Захищатися вона вже не зможе - лише нападати.

Її погляд невідривно впивався в темний силует.

Тінь наблизилася ще ближче, і свічки освітили руки, бліду шкіру, довгі витончені пальці. Друга рука тримала чорну маску з срібними візерунками. Чорні жахливі провалля замість очей ніби поглинали душу. Вона належала чорному магу, тому хто сьогодні став королем цієї країни.

Горані відчула, як від страху стискається серце. Вона вміла тікати, хитрувати, битися - з людьми. Та не з чудовиськом.

Про нього при дворі шепотілися: після смерті королеви він офіційно захопив трон. Ніхто не бачив його обличчя, не чув його голосу.

Але тепер він був тут. Просто перед нею.

Фігура нахилилась, ніби намагаючись розгледіти її обличчя. І раптом Горані відхилилася. Вона відчула, що тканина на її тілі перестає тиснути. М’який диван під нею наче почав її поглинати, і вона, рефлекторно вирвавшись, ударила чолом просто в маску.

Пролунав глухий вигук. Маска й ніж впали на підлогу.

Горані, корчачись, зісковзнула вниз і змогла вивільнити руку. Біль стріляв у лобі, але пальці судомно шарили по кам’яній підлозі.

Раптом почула стогін. Вона підвела очі.

Перед нею сиділа постать. По тонких, блідо-білих пальцях стікала темна кров. Він тримався за ніс і тихо стогнав. З очей котилися сльози.

Горані спершу не повірила. Її губи самі прошепотіли:

- Ти… людина.

Постать схлипнула, спробувала встати.

- А-авжеж я людина… О боже, як же боляче…

Він поповз до столу. У цей час Горані знайшла ніж і просунула його під залишки мотузок. Вона перерізала пута й вивернулась із тканини.

Тепер, зі зброєю в руці, вона відчула полегшення. Розправляючи плечи повільно наблизилась до нього.

Людина обернулась.

Світло від свічок падало на його обличчя. Світле волосся, тонкі риси, рівна, чиста шкіра. Тільки сльози порушували цю крихку гармонію. Довгі вологі вії здригнулись, і перед нею розкрилися світлі очі, в яких стрибали крихітні іскри.

Це було не чудовисько.

Вона направила на нього ніж і холодно, чітко вимовила:

- Тепер я ставлю запитання. Хто ти?

Він ковтнув повітря, голос зірвався на хрип:

- Моє імʼя Рафель. Я спадкоємний принц цього королівства.

Стиснувши тонкі губи, він насилу підвів на неї погляд. У ньому жила втома - глибока, багатоденна.

Горані трохи відступила. У ній боролися страх, жалість і гнів.

- Від сьогодні Король. Чому ти тут? - її голос зірвався.

Рафель опустився на стілець, важко видихнув. Волосся спадало на обличчя, він відкинув його назад, випадково торкнувшись носа, й скривився. Ледь чутно прошепотів:

- Як же боляче…

Його безпорадність розгнівала її ще більше, ніж напад. Тільки що він був монстром, а тепер - жалюгідний хлопець, який схлипує від удару. На губах Горані розгорнулась злість.