Власник чорної маски

Тиша. Кімната ніби затамувала подих разом із ними. Горані все ще відчувала на губах смак поцілунку - теплий, трохи гіркуватий, ніби він ніс у собі покинуті в темряві почуття.

Рафель стояв поруч, опустивши погляд. Його пальці ледь торкалися її плеча. Здавалося, він хотів щось сказати, але замість слів вирвався лише подих.

Горані побачила на підлозі картку. Таку вона вже бачила у руках короля. Вона підняла її, роздивляючись.

На картці була намальована жінка: темне волосся хвилями лежало на плечах, виразні очі. Вона сиділа на трав’янистому троні, тримаючи різьблений дерев’яний посох. На руці сидів волохатий великий джміль, такий гарний, майже реальний. Дівчина була захоплена.

Рафель смикнувся, щоб забрати, та на мить зупинив себе. Він повернувся до вузла, щоб дістати щось. Він розклав ще декілька різнокольорових картинок - так, щоб Горані могла роздивитися. Поруч із жінкою він поклав картинку з дерев’яним колесом.

- Що це?

- Картки намальовані моєю матір’ю. Вона робила це досить рідко, казала, вони відмічені долею, - він з сумом провів пальцями по одній. - Ці дві були в її кімнаті.

Поруч із колесом на картинці стояли люди, які підіймалися зі своїх могил. Горані затремтіла. Від цих картинок віяло чимось незрозумілим для неї, для її сутності. Вона вперше бачила такі майстерно намальовані деталі - через це моторошні.

- Цю залишив Твальд, - він показав пальцем на людину, яка висіла, прив’язана за шию на гілці великого квітучого дерева.

Дівчина хотіла теж торкнутися, але чомусь саме зараз сміливість не була її провідником.

- Вони такі різні. Деякі дуже гарні, але інші…

- Можливо, вона відчувала так світ. Людей або події, - голос Рафеля був сповнений туги. Він на секунду посміхнувся, щось згадавши. - Була одна дуже гарна.

Горані підняла погляд. Рафель трохи зашарівся, його голос затремтів.

- Але вона казала, що то батькова.

Він коротко вдихнув повітря.

- Я поклав її з нею. Тоді це здалося правильним.

Його руки обережно почали складати картки докупи.

- Цю мені віддав Вікрі, - останньою він узяв розвалену башту з чорною маскою, ніби маленьку жахливу копію, яку зробив її друг.

Горані одразу згадала, що відбувалося зовні. Неминуче й темне щось спокійно чекало, поки вони звернуть увагу, відкриють двері.

- Я маю тобі дещо розповісти, - вона відійшла на крок. - На площі я бачила іншого короля. У масці.

Рафель підвів голову. З її голосу зникла м’якість - натомість повернулася настороженість. Він втомлено опустився на стілець. Тепло її дотику й коротке відчуття польоту починали розчинятися під тягарем реальності. І раптом у ньому спалахнуло роздратування: хотілося знову просто торкатися її. І це більше не викликало ані сорому, ані сумнівів.

Зібравшись із думками, він заговорив:

- Отже, Домел уже діє. Він фанатик, але навіщо йому трон, якщо в нього вже є культ і послідовники?

Горані хмикнула:

- Напевно, тільки для тебе бути королем - це що завгодно, тільки не гроші і влада.

Вона ледь прикусила губу. Хотіла ще щось додати, дошкульне, - але стрималась. У душі ще тремтіло від усього, що сталося, та тривога від виду тієї потворної картки з баштою. Вона крадькома глянула на Рафеля.

«Це гарне обличчя ховалося під цією проклятою маскою.»

Вона відвернулась, удаючи, що розглядає кімнату.

- Можливо, - тихо озвався він.

Поруч із нею все ставало водночас і складніше, і легше. Він швидко кліпнув, ніби намагаючись скинути наростаючу напругу.

- Повний місяць завтра? - Горані підійшла до вікна.

Рафель кивнув, не підводячи погляду.

- Тоді й бал буде завтра. Треба відправити коня до Вікрі.

Вона зам’ялася.

- Або… може, ми впораємось самі?

Він подивився на неї втомлено, трохи здивовано.

- Справа в тому… Я не знаю, наскільки небезпечний Домел і культ. Але мені буде спокійніше, якщо ти залишишся в безпеці.

Горані зробила крок ближче, настільки, що йому довелося підняти голову, аби зустрітися з її поглядом.

Вона вдивлялася у його обличчя.

- Моє життя залежить від моїх рішень, - хрипко сказала вона й ледь примружилась. - Чи ти мені не довіряєш?

Він ковтнув. Її голос, близькість, запах, очі - все спліталося в один тугий вузол, який не давав йому спокійно дихати.

- Довіряю, - видихнув він.

Горані коротко всміхнулася й плеснула його по плечу. Цей жест повернув йому ясність.

- Чудово. Тоді обговорімо план. Але спершу - їжа.

Вона розвернулася й вислизнула з кімнати. Але щойно зникла з поля зору, як різко зупинилася біля поруччя. Вчепилася в нього руками, стискаючи до білих кісток.

«Що зі мною? - майнула думка. - Що це за дике бажання володіти?»

Вона торкнулася пальцями губ.

«Зовсім з глузду з’їхала».

Горані, струснувши головою, старалася повернути себе докупи. Тіло, майже слухняне, почало спускатися сходами. Подумки вона лаяла себе за кожну непристойну думку про короля.