Власник чорної маски

Сніданок дався Рафелю значно важче, ніж вечеря. Макоша, на відміну від балакучого Соги, не намагалася розважати гостя розмовами — лише уважно за ним спостерігала. Горані поспішила зробити акцент на тому, що він досі зніяковілий після ранкового інциденту, й не варто тривожити його зайвими питаннями. Рафель знову вибачився, опустив погляд у тарілку й намагався не зустрічатися очима ні з ким.

Макоша, хоча й залишалась ввічливою, сьогодні не могла стримати цікавості.

— Ран… ви, мабуть, давно знайомі, якщо ти так просто віддала йому свою кімнату?

Горані вловила знайомий прищур: та не відстане, доки не дізнається бодай якусь правду. Вона подумки вибачилася за брехню, пообіцявши собі збрехати лише в одному — у тому, що стосується короля.

— Так. Ми в дитинстві грали, коли я з з батьком до міста їздила., — кинула вона недбало, продовжуючи їсти.

З обличчя Макоші зникла усмішка. Справа була не в ревнощах до дитячої дружби — її стривожило інше. Вона м’яко торкнулася руки подруги:

— Ран… він приніс звістки про батька?

Горані невдоволено відвела очі.

«Нащо приплела батька?»

— Ні. І мені байдуже. Ми з Логом не обговорюємо минуле.

Слова пролунали різко. Макоша зрозуміла натяк і більше не наполягала. Рафель здивувався її тону, але підтримав, аби не видати зайвого.

Подруга більше нічого не питала. Здавалося, будь-яке необережне слово могло ранити Горані. За її зовнішньою різкістю ховалося щось болісне — усе, що стосувалося батька, викликало в ній дивні, глибокі емоції.

Коли сніданок завершився, вони провели Макошу додому. На прощання вона доброзичливо вклала Логу до рук невеликий згорток із теплим хлібом і сиром, подивилася йому в очі й тихо сказала:

— Лог, у нашому селі тобі завжди будуть раді.

Горані усміхнулася й підштовхнула її вбік хатинок.

— Побачимось пізніше.

Вони залишилися наодинці. До дому Вікрі було недалеко, але Горані повела його в обхід села — не хотілося зайвих поглядів і запитань. Вони йшли лісовими стежками. Старі дерева розбивали сонячне світло на мерехтливих зайчиків, що тремтіли на листі й одязі. Зі сторони вони виглядали як звичайна пара, що прогулюється.

Горані йшла мовчки, з відсутнім поглядом, ніби щось обмірковувала. Її, здавалося, зовсім не турбувало, як часто Рафель тепер наближався до неї, іноді навіть зачіпаючи плече. В якийсь момент вона роздратовано кинула:

— Перестань так на мене дивитися.

Він подивився їй в лице й тепло усміхнувся. Вона одразу відвернулася.

— Дякую, що допомагаєш мені, — тихо сказав він.

Горані не відповіла. Йому здавалося неправильним, що досі він жодного разу не подякував їй. Її присутність усе полегшувала. Навіть страх — перед собою, перед світом — відступав, коли він дивився на неї.

Після паузи вона спокійно відповіла:

— Я просто не хочу, щоб хтось із села виявився втягнутим у твої проблеми. Тим більше зараз — ти повинен сказати мені все. Чому ти тут? Навіщо тобі Вікрі?

Вона на мить підняла на нього погляд, щоб він зрозумів: це серйозно.

Рафель замовк.

«Сказати все? Чи зможе вона зрозуміти його?»

Він почав — неохоче. Розповів, як зник Твальд — його слуга, радник, єдиний звʼязок між ним і всім іншим світом. Як шукав його — у замку. І як страх і відчуження двору почали стискати навколо нього петлю.

«Без Твальда все розсипалося.»

— І що ти зробив? Утік? — запитала вона недбало.

— Ні. Я видав указ: двір буде закрито на два тижні. Формально — для підготовки реформ. Мені потрібно було час, щоб знайти Твальда.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти справді збираєшся проводити якісь реформи?

— Я збирався почати їх ще за матері… — він замовк. Смерть не просто обірвала плани — здавалося, весь світ зрісся в один тихий день жалоби, звідки він так і не вийшов. Він насилу вирвав себе назад у розмову: — Зараз у мене немає опори. Я залишився сам.

Горані трохи повела плечима, їй хотілося скинути смуток від цих слів, тихо зітхнула:

— І до чого тут коваль?

— Я обшукав кабінет Твальда, шукав будь-які зачіпки. Знайшов стару адресу його дому. Також знайшов старі листи. У них згадувався коваль Вікрі.

Вона сповільнила крок, переварюючи інформацію. «Отже, історія Вікрі про давні справи з королевою справді була правдою.»

— Мені більше нікому довіряти, — сказав він. — Після смерті матері Твальд був останнім, хто був поруч. А якщо Вікрі справді зберігав таємницю всі ці роки — можливо, він допоможе.

— А якби він уже помер?

Він стиснув щелепу.

— Тоді б я повернувся в замок. Придумав інший план.

Горані усміхнулася. У його словах було щось невинне. Він знав своє королівство з висоти трону — але принаймні намагався зробити хоч щось.

Звернувши зі стежки й протиснувшись між двома ялинами, вони раптово вийшли з лісу. Дім Вікрі виник несподівано: масивний, місцями оброслий мохом, але цілком доглянутий. Дах був не солом’яний, як у більшості сільських будинків, а викладений темною глиняною черепицею, схожою на луску. Вікна були розчинені й прикрашені кованими рамами, на ґанку валялися розкидані пучки лози, відро, інструменти для обробки дерева. Двері були щільно зачинені.

Горані підійшла до дверей і постукала. Кілька секунд — тиша. Потім — ще один стукіт. І ще. Зсередини не чулося ані шороху, ані руху.

— Дім порожній — тихо сказав Рафель.

Горані оглянула все довкола, потім кинула погляд на лісову стежку.

— Макоша казала, що Того з Марном приїхали на світанку. Отже, Вікрі десь поблизу.

Вона обережно зібрала розкидані інструменти, відставила відро.

— Як думаєш, він міг піти надовго?

Рафель тим часом розглядав віконні рами. Цей дім був трохи не схожий на ті, які були у селі. Закритий густими хащами від усього світу.

— Хто?

Позаду пролунав низький чоловічий голос. Рафель здригнувся й різко обернувся. Він хотів щось сказати, але Горані випередила його.

— Ще ранок, а ти вже похмурий, — озвалася вона весело.

Вона зробила крок уперед і швидко обійняла чоловіка, поплескавши по спині:

— До тебе важлива справа. Давай поговоримо в домі.

Рафель зняв капюшон.

— Доброго ранку вам, коваль Вікрі.

Вікрі ковзнув по ньому поглядом — дослідницьким, але без виразу — і ледь помітно кивнув.

— Доброго ранку, Ваша Високосте.