Власник чорної маски

Коли Горані і Рафель покинули кімнату королеви, шлях до тронної зали виявився складнішим.

Їм доводилося йти вузькими коридорами для прислуги, обходячи охорону й час від часу ховатись у різних кімнатах.

Чим ближче вони наближалися до зали, тим відчутнішим ставав дивний запах. Горані зупинилася, прикриваючи ніс рукою.

- Це якісь трави. Але не лише, - прошепотіла вона. - Пахне, ніби житло обкурюють від паразитів.

Рафель насторожився:

- Схоже на полин, - він закашлявся.

Горані потягнулася до його шиї і поправила пов’язку:

- Закрий ніс і рот. Це хоч трохи допоможе. Він хоче приглушити свідомість гостей. Наскільки це може бути небезпечно?

Рафель насупився.

- Якщо він збирається з’явитися сам - точно, не смертельно.

Обидва затягнули пов’язки. Рафель поверх наклав маску. Горані ковзнула по ньому очима - його обличчя зникло під візерунком і тінню, залишився лише голос.

- Далі я піду сам, - сказав він. - Не заходь до зали.

Горані кивнула.

- Я спробую відчинити вікна. Треба витягти дим. Але будь обережним. Якщо тебе схоплять…

Дівчина тільки тепер усвідомила, дивлячись на його силует у цій масці, що, можливо, більше ніколи його не побачить. Зараз вони розійдуться, і вона знову залишиться наодинці з цим світом.

Він м’яко торкнувся її руки, спиняючи хвилювання.

- Все буде добре. Якщо мене схоплять - тікай. Цей замок - мій дім. Я зможу вибратися.

Вона поклала долоню поверх його і на мить стиснула. Короткий дотик як остання передача тепла перед стрибком у невідомість.

- Не вмирай, - тихо сказала вона. - Я хочу знову тебе побачити.

Якби не маска, вона могла побачити, як здивовано відкрилися його очі. Як у них блиснув страх.

«Чи зможу я стримати обіцянку, що не загину? Що ми точно зустрінемось?»

Він не відповів. Тільки кивнув і ступив до бічних дверей для прислуги, що вели до тронної зали.

Горані залишилася в коридорі. Запах трав ставав усе важчим - нудотно-солодкий, зі смолистою гіркотою. Вона на мить притулилася до стіни, заплющила очі.

«Давай, я впораюся і ти впораєшся.»

Вона торкнулася грудей, де калатало серце.

«А ти не підведи. Назад дороги нема.

Капюшон закривав обличчя, і вона швидко рушила вперед, уникаючи відкритих просторів. Кроки звучали глухо - килими й старий камінь поглинали звук.

Запахи липли до шкіри, волосся, піднебіння.

Горані прослизнула до першого вікна.

Заклинило.

Стиснувши зуби, вона пішла до наступного. З зусиллям потягнула раму вгору. Глухо скрипнувши, вікно піддалося, і нічне повітря вірвалося всередину. Дим ледь здригнувся.

Горані зупинилась.

Із коридорів долинали голоси:

- Яка дивовижна ніч, - протягла чиясь млосна фраза, перервана легким смішком.

- Ти відчуваєш? Наче… наче час сповільнюється…

- Це магія. Це… вона поруч. Ти теж бачиш яке гарне світло?

Горані завмерла, прислухаючись. У голосах не було здивування - радше благоговіння.

Вона підійшла до другого вікна. Воно було ще тугішим, і їй довелося вдарити раму плечем. Скло здригнулося, піддалося. Потік повітря прорвався всередину.

У далині хтось пробіг. Фігури охоронців ковзнули між колон.

Не можна було залишатися там надто довго. Вона озирнулася. Треба було знайти шлях до іншого крила.

Горані пробиралася між дверима, намагаючись пригадати план зали. За одними з дверей вона раптом почула шурхіт - ледь вловимі кроки, а тоді голос.

Вона присіла і притиснулася вухом до дерева. Обережно прочинила двері.

Усередині стояла дівчина. Біла сукня, тонка постать. Але обличчя - бліде, майже мертве. А очі - повністю чорні, без зіниць. Від того вигляду мороз пішов по шкірі. У ній не було людини.

За спиною щось заворушилося. Вона озирнулася.

Чорна постать виринула просто перед нею, нависаючи - силует, ніби випав із тіні.

- Ну, привіт, щур, - прошипів хтось.

Горані смикнулася до ножа, але ще до того, як торкнулася руків’я, щось ухопило її ззаду.