Власник чорної маски

Кімната поринула в напівтемряву, лише фіранки тихо коливалися від прохолодного вітру. Хтось постукав. Горані здригнулася й зусиллям розплющила злиплі повіки. Рани тягнули шкіру, сковували кожен рух. Хотілося струсити з себе млявість - але сил майже не залишилось.

Вона одразу поглянула на крісло. Порожнє.

Стук повторився - тихіше, обережніше.

- Заходьте вже, - прохрипіла вона.

Ця церемонність дратувала. У її домі друзі вривалися, як ранковий вітер, без стуку і ввічливості.

Двері відчинилися. На порозі стояв Рафель.

Він був у незнайомому вбранні: дорога тканина, позолочена вишивка, холодний блиск прикрас, досконало підібрані деталі. Волосся зібране у високий хвіст, обличчя відкрите, благородне. Перед нею стояв не той юнак, що плакав у темряві під час їхньої першої зустрічі. Не той, хто ховався за образом страшного чудовиська. Перед нею стояв король - як з картини чи з карбованої монети.

Горані відчула, як у грудях піднімається гірка чужість, віддаленість. Це давно жило в ній, але тепер виросло між ними стіною.

Рафель зробив крок до неї. Його груди швидко підіймалися. Намагався вирівняти дихання.

- Привіт…

Щойно дізнався, що вона прийшла до тями старався вирватися від радників. Весь час коли вона не прокидалась був катуванням.

Вона лежала перед ним - слабка, змучена. Волосся розсипалося по плечах темними хвилями, губи потріскались, погляд потьмянів. І все одно вона залишалася тією ж - єдиною. Нескореною. Теплою.

Він повільно простягнув руку - хотів доторкнутися її пальців.

Горані помітила рух і трохи прибрала руку. Легкий, майже непомітний жест.

Він завмер.

- Як ти себе почуваєш?

Вона подивилася прямо в очі:

- Мені вже краще, Ваша Високосте.

Повітря в його грудях урвалося.

На мить йому здалося - вона його не впізнала. Але ні. Вона дивилася ясно, свідомо.

Він проковтнув камінь у горлі. Видихнув - повільно, стримуючи емоції:

- Я дуже радий, що ти прийшла до тями, Ран. Я хвилювався. Дуже.

Ім’я - «Ран» різонуло по нервах. Вона стиснула губи. Щось здригнулося в грудях, відгукнулося - і знову розсипалось. Серце зрадницьки згадало, як це - відчувати.

Він присунув стілець до ліжка, стежачи, щоб ніжки не скрипнули по підлозі. Сів склавши руки. На кісточках ще залишилися слабкі плями - сліди ударів. Роздивляючись їх заговорив:

- Коли я побачив тебе… там, поранену - мені стало по-справжньому страшно. Більше, ніж будь-коли. Перша думка була: як боляче тебе втратити.

Він заплющив очі, вдихнув.

- Я багато разів уявляв нашу розмову.

Горані стиснула ковдру. Її погляд ковзав по його силуету.

- Щоразу, повертаючись до радників, до жителів, я розумів: без тебе все б зруйнувалося. Я б не наважився. А ти сплатила за це своєю кров’ю.

Він підвів на неї очі. На віях блищали краплі - але не падали.

- Пробач що втягнув тебе у це. Пробач за мою слабкість. Моє серце…

- Не треба, - тихо зупинила вона.

Через його слова поверталися спогади. Уривки. Гострі. Як добре, що тіло забуває біль. І як погано, що розум - ні.

Вона здригнулася.

- Я не пам’ятаю, як опинилася тут…

Рафель відвів погляд на її руку. Потім повільно заговорив:

- Коли Вікрі привів людей із села, я відправив їх і тебе до вежі. Разом із цілителем. Я залишився. Допомагав виводити гостей із залу. Люди боялися навіть дивитися мені в очі. Усі були під впливом диму. Ми з вартовими зібрали знать, відправили до лікарень.

- А культ?

- Домел і декілька його послідовників були заарештований. Їх чекає суд.

Він тяжко зітхнув, знову подивився на неї.

- Я старався бути поруч з тобою, але...

Він крутив на пальці перстень.

- Радники збирали консиліум для вирішення наслідків. Через втрату довіри до королівської сімʼї мене чекає ще багато роботи.

Горані мовчала.

Рафель трохи нахилився вперед:

- Залишайся тут. Залікуй рани. Я приходитиму, обіцяю.

Він так хотів, щоб вона залишилася. Аргументи роїлися в голові, але кожен здавався недостатнім. Та він усе ж вимовив:

- Я розповів радникам про тебе.

Горані насупилась:

- Вони хотіли зробити з тебе символ боротьби. Надати тобі офіційну королівську відзнаку.

- Ні, - твердо перебила вона. - Мені нічого не треба.

Пригадався Вікрі. Його нелюбов до королівських справ. Горані раптом відчула як боїться прив’язатися до нього. До цього місця.

Зараз, коли тіло слабке, душа не витримає ще одного падіння.

Рафель помітив її напруження. Спробував її заспокоїти:

- Ми можемо обговорити це пізніше.

Вона повільно відкинулася на подушки. Розмова виснажувала.

Рафель підійшов до вікна, зашторив його. Озирнувся. Вона лежала прикривши очі, рівно дихала.

Він усміхнувся. Та, що колись увірвалася в його вежу, тепер спала тут - спокійно. Вона була не в кімнаті, а в його серці. У самому його центрі. Все тепер оберталося навколо неї.

- Відпочивай, моя Ран.

Він торкнувся фіранки, приглушив світло і тихо, майже беззвучно, вийшов.