Завжди
Після трьох місяців виснажливої дороги Рафель прибув додому. Справи королівства, що накопичилися за весь цей час, не відпускали його.
Коли голуб стукнув дзьобом у вікно кімнати, Горані підхопилася з ліжка. Птах змахнув крилами від різкого руху.
У записці було всього кілька слів, та й вони стали справжнім щастям. Туга потроху відступала, душа наповнювалася теплом.
Вони зустрілися на заході сонця. Сховавшись високо, на широкому гіллі дерева. Розповідали одне одному, що сталося за минулий час.
Теми стрибали, діалоги плуталися - кожен хотів швидше поділитися чимось важливим, цікавим, смішним. Лише одна тема залишалася в тіні.
Горані помітила, як гарно виблискувала брошка на комірі чоловіка. Вона вирішила запитати ненароком:
- Вперше бачу її на тобі.
Рафель удав здивування, подивився на квітку й весело примружився:
- О, мені пасує?
Вона цокнула. Рафель раптом усміхнувся інакше трохи сумно, й узяв її за руку.
- Я ховав її. Не хотів надягати, поки не зроблю тобі подарунок.
Горані здивовано підвела погляд. В її очах спалахнули вогники. Рафель дістав зі схованки королівського вбрання щось маленьке і обережно вклав у її руку.
На долоні лежала каблучка. Ажурне золоте обрамлення тримало незвичайний камінь. Він грайливо змінювався від темного, майже чорного, до теплого золотого. Збоку сидів крихітний золотавий джмелик із прозорими крильцями, прикрашеними дорогоцінним камінням.
Горані затамувала подих. Рафель відпустив її руку, спостерігаючи за її обличчям.
- Це бурштин. Він нагадує твої очі.
Вона відірвала погляд від каблучки й усміхнулася:
- Маленький джмелик, як на тій картці.
Він розсміявся:
- Так, ти права.
Він знову взяв її за руку й серйозно подивився в очі.
- Тепер я розумію, що та картка була намальована для тебе. - його усмішка змінилася зосередженістю, теплом.
- Мій світ не розсипався, бо в ньому є ти.
Він глибоко зітхнув і потягнувся до каблучки, та Горані зімкнула пальці й трохи відсторонилася.
- Мене не навчали бути королевою. Я не буду такою, як твоя мати.
Її власна щирість болісно вколола.
- Для мене трон - це чуже місце.
Ці слова відгукнулись у нього в голові. Він звів брови.
- Думаєш, я порівнюю? Може, колись і так. Але це в минулому.
Рафель починав хвилюватися. Розмови з нею були іншими - не як світські бесіди, не як розмови з матір’ю. Вони були хаотичні, живі, іноді гострі, але завжди глибокі, справжні. Просякнуті вогнем її душі.
Він спробував заспокоїтись. Почуття формувались у слова.
- Ти - це ти. Ідеш уперед, без страху - зі мною чи без мене. Є безліч причин через які я хочу, щоб ти стала королевою.
Він уривчасто вдихнув. Горані не витримавши підняла руку, тримаючи прикрасу між пальцями.
- Скажи, чого ти хочеш?
Він лагідно торкнувся іі руки і забрав каблучку. Дививлячись на її долоню, обережно надягнув. Його голос став шепотом:
- Прекрасна Ран. Я хочу бути поруч із тобою. Завжди.
Усе всередині неї перевернулося. Пальці тремтіли, в грудях піднімалася хвиля почуттів, страху, радості. Щокою раптом скотилася волога. Вона доторкнулася до неї пальцями. Сльоза.
Горані усміхнулася.
- Я тебе засмутив? - стривожено спитав він.
Вона торкнулася його обличчя.
- Рафелю, сльози мають різне значення. Не тільки гірке. Для мене вони - дорогоцінні.
Він поцілував її пальці розділяючи хвилювання.
Горані повільно потягнулася до нього. Їхній поцілунок був м’яким, ніжним - як відповідь.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!