Власник чорної маски

Коли Горані зайшла до майстерні, Вікрі зосереджено шліфував зелений камінь. Той яскраво виблискував при кожному оберті.

- Принесла яблука. Досить спину гнути. Ходімо, хоч трохи повітрям подихаєш, - сказала вона, вперши руки в боки й свердлячи його спину поглядом.

Він прибрав ногу з педалі і знявши лупу, глянув на неї:

- Здається, у мене в потилиці побільшало дірок.

Він ледь усміхнувся й знову повернувся до столу.

- Коли переїжджаєш?

Горані моргнула.

- Куди це?

І тут її накрило - гаряча хвиля усвідомлення піднялася до обличчя. Щоки зайнялися.

- Ви що, всі змовились?! - Вона схрестила руки. - Я не збираюся нікуди йти з села.

- Ніхто ж не каже, що ти не зможеш повертатися, - спокійно відповів він.

- Сам завжди казав, що трон - це в’язниця. Сам лютував, що я з Рафелем бачуся.

Він відклав камень на тканину і повільно обернувся:

- Моя думка зараз щось важить?

Ці слова зачепили, вона побачила в них дорікання. Хотілося втекти. Хотілося вдарити. Вікрі раптом встав і підняв руку зупиняючи її реакцію.

- Ран, я не так висловився… Я про твої почуття. Я ж бачу, як ти намагаєшся жити, наче нічого не було. Але це - не життя, це втеча.

Він підійшов ближче:

- Ми - твої друзі, твоя родина. Але ми не рятувальний човен.

Горані опустила погляд. Вікрі обережно взяв її за плечі:

- Я нерідко нав’язую тобі свою думку, так. Але ти вже не дитина.

- Я знаю!

Вона смикнулась, струснувши його руки.

- Ран, ти ж сама прийшла за порадою. Чи ні?

Вона сховала слова за зціпленими губами. Руки піднялися щоб сильно штовхнути його. Коваль зробив пару кроків назад. Він дивився як дівчина тікає з майстерні.

- До біса твої поради! Стоїть чухає бороду і думає, що все про мене знає! Думаєш, краще знаєш, що мені потрібно?

Слова злітали з вуст, мов леза. Дорогою додому вона все більше розпалювала себе.

- Вам зовсім не страшно, що я піду? Невже ви всі хочете, щоб я зникла?

Горані вже стояла перед своїм будинком. Вікна, двері, паркан. Усе, як завжди - але чомусь тепер усе наче відрізане.

Вона сунула руку в кишеню й стиснула листа. Сильно заплющивши повіки хотіла позбутись пекучого відчуття в очах.

Щось торкнулося її носа. Вона відкрила очі.

Перед нею хиталася біла квітка. Її аромат був ледь відчутним.

- Ран-Ран, не плач.

Поруч стояв Сога. Він за рік став трохи віще, але обличчя не змінилося. Його незграбна усмішка трохи втамувала біль.

- Сого, тобі буде сумно, якщо я переїду?

Він театрально почухав підборіддя й глянув на дім:

- Якщо тобі набридло тут, і ти хочеш у місто - це нормально. Я б і сам туди втік. Тут нудно.

Під його балачки думки вщухли. Горані поклала долоню йому на голову. Хлопець замовк на хвилину і вдивляючись в неї продовжив.

- Ран… Ти маєш на увазі замок?

Вона почервоніла і, погрозивши кулаком, розкуйовдила йому волосся.

- Що за день сьогодні…

Вона різко відчинила хвіртку й рушила до хати. Сога, ошелешений, залишився стояти.

- Ран… усе буде добре. Я просто хотів підтримати. Не ображайся…

Він не наважився зайти за нею.

Горані зачинила двері в кімнату, дістала листа й нервово кинула перед собою. Той, сковзнувши поверхнею комода, застряг у проміжку між стіною.

Горані, зробивши вигляд, що так і треба відчинила двері. Їй треба було вмитися, прийти до тями, поїсти, зробити ще багато чого… Вона скривилась тримаючись за ручку дверей. Та вислизнула - долоня стислась у кулак.

- До біса все.

Вона підскочила до комода. Сунула руку в темряву, намацала пальцями листа. Обережно подмухала.

Смуток знову огорнув її. Вона опустилась на підлогу й сіла, притулившись спиною до стіни. Пальці повільно відривали лінію паперу.