Власник чорної маски

Тронна зала занурилася в дивну тишу. Музика змовкла ніби за сигналом, і крізь шепіт гостей проступило напружене очікування.

На сцену вийшов Домел. В одежі й масці короля. Його рухи були повільними, як у служителя обряду.

- Мої піддані, - голос був м’який, проникливий, в ньому не відчувалось ані страху, ані влади.

- Сьогодні ми стоїмо на порозі нової епохи. Вік байдужості, вік страху та брехні завершено. Сьогодні ви побачите те, що не піддається розуму. Те, що торкнеться вашого серця.

Залом пройшла хвиля шепоту. Ніхто раніше не чув голосу короля і для всіх це стало шоком. Домел витримав паузу й підняв руку, вимагаючи тиші.

Над головами знаті, крізь дим, почав з’являтися силует. Ледь помітна жіноча постать.

На ній була біла сукня, шкіра - майже прозора, а очі були зовсім чорні, мов безодня.

Натовп ахнув. Хтось скрикнув, хтось знепритомнів. Дехто зробив крок назад, інші - навпаки, вперед, ніби притягнуті.

Нарон завмерла. Вона не кліпала. Не дихала.

- Вона вже мертва, - чітко промовив Домел. - Пішла, як і всі до неї. Але її душа повернулася. Заради Вас.

Нарон здригнулась. Пальці стиснулись. Потім знову розкрилися. Вона ледь нахилила голову, ніби готувалась вдихнути. Її мертві губи ледь помітно ворухнулись.

Хтось упав на коліна. Хтось перехрестився. Хтось закрив обличчя руками.

Домел підніс руки.

- Сьогодні королева постає з темряви.

І в цю мить на сцену повільно вийшла друга фігура. Силует обернувся до знаті - й зал знову шоковано зашурхотів.

На сцені стояли два королі. Обидва в чорному. Обидва в масках.

Рафель дивився на силует королеви - примарний, оманливий.

Але біль у його серці - справжній. Голос у голові не зупинявся:

«Я так багато хотів сказати тобі…

Коли ти зникла, я не думав про королівство, про людей, про Твальда. Бо втратив людину, яка була всім моїм світом.

Я хотів, щоб ти завжди любила мене. Безумовно. Безмежно.

Якби я був сміливішим - я зміг би тобі довести, що твоя любов була не марною.

Тепер, єдине, що я можу...»

Він прошепотів.

- Пробач.

Рафель повернув погляд на Домела. Він стояв рівно, як людина, яка вже нічого не боїться.

Домел сіпнувся, опустив руки й простягнув одну до свого двійника.

- Дивіться. Як і монета має дві сторони, так і магія. Один - істинний, інший - проста людина, яка обманює заради трону.

Рафель зрозумів його задум. Він грає на випередження.

Пов’язка вже погано допомагала - дим розганяв кров. Дихання прискорювалося. Але це давало йому відчуття рішучості.

Він урочисто підняв руку й зняв маску. Повʼязка впала слідом з обличчя.

Світло хитнулося й багато хто в залі вперше побачив його обличчя.

Небагато людей знали сина королеви за дитячими портретами. Більшість вірила у чутки про те, що він загинув. Або зник.

Але він стояв тут.

Домел гордо підніс голову.

- Твоя маска - фальшива. Тебе ніхто не впізнає. Охорона, арештуйте його!

Лицарі кинулась уперед. Люди в обладунках схопилися за мечі й рушили до сцени.

Рафель повільно оглядав охорону. На його обличчі був спокій.

- Я носив маску все своє життя. Через страх. Але сьогодні я обираю бути перед вами - таким, як є. Ви хочете знати, хто з нас справжній?

Він підняв руку з перснем.

Його голос лунав низько - як у справжнього правителя:

- Ось справжній доказ влади. Цей перстень передається від правителя до правителя.

Він махнув у бік лицарів й ті завмерли. Мечі були напоготові. Але зараз будь-яка помилка може обернутись для них катастрофою.

Рафель звернувся до Домела:

- Ти мав знати це, якби був хоча б жителем нашого королівства.

Домел спалахнув.

«Твальд нічого не казав про цей клятий перстень. У мене ж усе ще є магія.»

Він намагався зберігати спокій.

Рафель же збирав себе по шматках. Привид матері тяжів над ним, втягував у темряву скорботи.

«Ні. Не зараз, - повторював він собі. Я більше не хочу ховатись під її крилом.»

Домел відчував куди бити.

«Якби ти був справжнім правителем - не втік. Не довірився людині на кшталт Твальда.»

Домел бачив «це хлопчисько тріщить під тиском»

Він бажав знищити його до кінця.

- Твій перстень - ніщо, - усміхаючись, сказав Домел. - Цьому королівству потрібен правитель, а не спадкоємець. А ти навіть не можеш довести, що ти справжній.

Він розсміявся.

- Подивися на себе. Ти всього лише тінь своєї матері. Налякане щеня, загублений у власних ілюзіях.

Рафеля хитало. Дим розпадався на крихти, наповнював легені, розсіював свідомість.

Здавалося, сміється уся зала. Кожен погляд - вирок. У грудях піднімався знайомий страх. Сором.

Він дивився на Домела - впевненого, зібраного, цілісного.

- Ти нічого не знаєш про владу, - хрипко кинув він. - Ні про трон. Ні про це королівство.

Голос тремтів і Домел відчував, як воля Рафеля тане. Він зробив крок уперед.

- Я - сила. Я і моя магія. Люди самі оберуть, хто їм потрібен. За справедливістю.

І Королева… вона вкаже.

Він урочисто розвів руками.

У Рафеля всередині щось не витримало.

«Він використовує образ матері. Мертвої. Святої.

І ці люди… усі в цьому залі його не женуть. Вони сумніваються.

Невже їм байдуже? Вона ж так багато зробила для них…

Ні. Це не вони. Це - він.

Він грає на їхньому страху.»

Рафель зробив крок уперед, вихоплюючи меч. Метал блиснув у світлі вогню.

- Твоя магія - ілюзія. Твої слова - брехня.

Він підняв меч.

- Тільки кров змиє ці гріхи. Бийся!