Тиша
Запах сирості й металу лоскотав ніздрі. Десь далеко, за стінами, ще чулися крики й тупіт - глухий, ніби серце замку.
Нарон дихала важко й уривчасто. Кожен вдих звучав, як схлип, кожен видих - як задушений плач. Вона вчепилася в Гіре, стискаючи його одяг - мокрий, просочений кров’ю. Рука сковзнула до щоки. Холодна.
- Гіре… - зірвалося перелякане скиглення. Її голос тремтів. Було боляче говорити через спазм у горлі.
Він зморщився. Повільно розплющив очі. У них стояв тьмяний блиск. Він проковтнув слину.
- Нарон… не ний…
Вона відповіла тремтливою усмішкою крізь сльози. Провела рукою по його скуйовдженому, злиплому волоссю. Їй хотілося здаватися сильною, дорослою.
- Я нас сховала. Тут нас точно ніхто не знайде, - прошепотіла вона. Гладила його знову, ритмічно.
Він смикнувся - судомно вдихнув і закашлявся. Біль скривив його обличчя.
- Дурна… Треба… знайти Голос…
Під її перукою стало нестерпно свербіти. Нарон зірвала її й розридалась.
- Гіре, тобі потрібен цілитель. Але якщо нас знайдуть… нас стратять. Мені дуже страшно, Гіре.
Він підняв руку, намацав її волосся - справжнє, тонке, з запахом диму. Очі блукали, не фокусуючись.
- Магія мене вилікує… магія… допоможе…
Він спробував усміхнутись, але обличчя обм’якло. Дихання стало рівним - лякаюче рівним. Наче він провалився у глибокий сон.
Нарон стиснула його руку обома долонями. Пригорнулась до неї щокою.
Зовні щось скрипнуло. Вона затамувала подих прислухаючись.
- Що ж мені робити, Гіре?.. - прошепотіла вона майже беззвучно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!