Власник чорної маски

Минав час, і останній місяць літа поступився прохолодній осені. Горані жила звичним життям: працювала в селі, час від часу виїжджала до міста з Того й Марном у пошуках заробітку. З наближенням збору врожаю турбот ставало дедалі більше. Вона тримала невеличкий садок - на більший не вистачало сил. Саль намагалася навчити її всьому, що знала, але якби Горані не старалась, рослини швидко в’яли. Натомість важка праця - косовиця, випас худоби, рубання дров - давалась їй значно краще. У такі дні тіло втомлювалося до болю, і вона любила це відчуття - єдине, що по-справжньому відволікало її останнім часом.

Уже місяць її переслідувало те обличчя - дурнуватого короля. Вона бачила його сльози в ранковій росі, очі - в безкінечному блакитному небі. Горані здавалося, що вона відпустила його, але жоден ранок з того часу не починався спокійно. Вона міцніше стиснула держак вил, лаючи себе за такі думки.

Біля воріт її дому стояв Сога, а поруч з ним - висока, темна фігура. Горані напружилась. Хлопчина, судячи з голосу, не був наляканий, але обличчя незнайомця ховалося в чорному капюшоні, і це насторожувало.

Вона прискорила ходу, перехопивши вили зручніше. Промайнула тривожна думка:

«Раптом якийсь одержимий магією шукає жертву?Для експериментів?»

Незнайомець простягнув до хлопчика чорну руку.

- Відійди від нього! - рикнула вона й грубо штовхнула фігуру. Та повалилася на стежку, здійнявши хмару пилу. Сога з несподіванки стиснувся й інстинктивно прикрився рукою.

- Ран… зажди…

Горані різко видихнула, намагаючись вгамувати тривогу. Оглянула хлопця - з ним усе було гаразд. М’яко підштовхнула його:

- Швиденько в дім.

Не чекаючи відповіді, рішуче обернулася до незнайомця, який саме намагався підвестись. Вона підскочила до нього, схопила за груди й одним рухом підняла до себе.

- Навіщо лізеш до дитини?

Голос лунав гостро й загрозливо. Незнайомець застогнав. І рапто. Горані впізнала його. Її руки самі відпустили одяг, вона відсахнулась, наче обпеклася. Чорна постать закашлялась.

- Мені… кхе… сказали, що тут можна знайти… Це терміново. Перепрошую, якщо налякав. Мені потрібен коваль…

- Це ти, - вирвалося в неї.

Він. Він був тут. Реальний. Без маски. Рафель.

«Що він робить? Він шукав її?»

Серце забилось ще дужче. Вона стривожено оглянулась, потім швидко схопила його під руку, натягла капюшон нижче і затягла в стару стодолу біля хати. Гримнула дверима та обернулась.

- Ви прийшли мститися, Ваша Високосте?

Всередині все стискалося. Заради села вона була готова на все. Горані вдивлялася в Рафеля важким поглядом.

«Ніс не зламаний.»

Це її потішило. Але він виглядав розгубленим, наче от-от знепритомніє.

- Мені потрібен коваль… Здається, його звати Вікрі, - видушив він.

Гнів трохи відступив. Вона навіть відчула ніяковість за свою різкість, але роздратування знову спалахнуло.

- Король іде без свити й маски шукати коваля в забутому селі? Ти серйозно вважаєш мене дурною?

Рафель почервонів. Його обличчя раптом змінилось. Він випростався, стиснув щелепу й упевнено глянув їй у вічі.

- Якщо Вікрі немає - я піду. Я не шукав тебе навмисно. Я… навіть не знаю твого імені.

Він замовк, ніби замислився. Простягнув руку, чекаючи, що вона вкладe в неї свою. Горані здивовано глянула на руку, потім йому в очі.

- Ти зберегла мій секрет. Скажи мені, як тебе звати?

Вона розгубилася. Немов прокинулася. Поглянула на нього уважніше: глибокі тіні під очима, бліде, виснажене обличчя. Можливо він не спав, погано їв. Він підняв руки в примирливому жесті на що вона промовила.

- Доля знущається з мене сьогодні… Вікрі поїхав у місто вчора. Повернеться тільки завтра. Що робитимеш?

Він не чекав, що марнуватиме стільки часу - і точно не розраховував зустріти її. Його постава все ще була прямою.

- Можна… я тут переночую?

Він озирнувся на стару стодолу з порожнім виразом обличчя.

Горані підняла брову, всміхнулась.

- Ваша Високосте, і це ви називаєте місцем для відпочинку?

Сама думка про нього тут, серед дров, курей і сінника, була кумедною. Вона голосно зітхнула й махнула рукою:

- Гаразд, ходімо. Накрию вечерю. Мої гості не сплять у стодолах.

Вона вже прямувала до хати, коли обернулась:

- І не базікай із Согою. Для нього ти - мій давній знайомий. Поки ти тут твоє ім’я - Лог.

Вона зупинилася біля дверей, на мить поглянувши через плече, й тихо додала:

- Мене звати Горані. Близькі кличуть мене Ран.

Повернулась і пішла далі, показуючи шлях до входу.

Зовні будинок здавався невеликим, усього на кілька кімнат. Солом’яний, акуратний дах, кілька маленьких вікон і мов серце посередині - піч. Рафелю довелося трохи схилитися перед дверима, щоб пройти слідом за дівчиною. Коли вони увійшли, Сога з подивом відскочив від вікна. Горані, проходячи повз, грубувато потріпала його по голові та заспокійливо усміхнулась.

- Усе гаразд.

Зайшовши вглиб кімнати, вона почала накривати вечерю.

- Сога, це мій друг. Його імʼя Лог. Ми так давно не бачилися, що я його й не впізнала.

Вона коротко засміялась й додала, озирнувшись:

- Лог, це Сога. Він для мене як молодший брат. Допитливий і нестерпний.

Хлопчина задоволений, прийняв слова за похвалу й з цікавістю уставився на гостя.

- А я знав, що він не поганий. Я людей наскрізь бачу! - він зробив кільце з пальців і приклав до ока, зображаючи монокль. - Усі сміються, але я справді все бачу. Ти, Лог, мабуть, з дуже багатої родини. У тебе рукавички з дорогої шкіри - щільної, блискучої, - він кивнув на руки чоловіка. - Вікрі казав, такі рідко де знайдеш - міцні, отже, дорогі. А може, ти з тих, хто пристав до культу магів? Ходять чутки, що вони дивні й переводять трави на всілякі дурниці…

Він підскочив, заговорив швидше, перескакуючи з думки на думку, не даючи гостеві вставити й слова. Тим часом Лог зняв верхній одяг, акуратно склав його на лавці й сів за простий дубовий стіл. Стільці були такої ж грубої форми, але чистої обробки. У кімнаті пахло їжею та травами.

Горані краєм ока помітила, як різкішими стали вилиці короля, а кисті рук - тоншими. Він виглядав виснаженим. Вона поставила перед ним миску з тушкованими овочами, ще дві - собі й Созі. На столі - дві свіжі буханки хліба, принесені зранку Макошею, і склянка ароматного настою з весняних квітів.

Вона гучно сіла на своє місце й посунула дощечку з хлібом до Лога.

- У нас заведено, щоб гість ламав хліб.

Лог поспіхом узяв буханку тонкими пальцями, переламав, передав кожному по шматочку. На мить в його погляді промайнула тепла іскра. Горані кивнула Созі і той одразу накинувся на їжу, як дике кошеня.

Вона усміхнулася й почала їсти. Їй було байдуже, що може подумати король. Це був її дім, а тут діють тільки її правила.

Підвівши погляд, вона на секунду застигла - Рафель їв майже з такою ж швидкістю, як і Сога. З аппетитом, без зайвої витонченості.

«Він голодний. Що з ним трапилось?»

Після вечері Горані принесла води й наказала Рафелю чекати. Вона пішла провести Согу додому - надворі вже стемніло, а життя біля самого дикого лісу рідко буває безпечним.

Хлопчик на ходу почав клювати носом, і коли його ноги стали заплітатись, Горані за звичкою підхопила його на руки. Він зручно вмостився головою на її плечі, розкинув руки й одразу заснув - смачна вечеря й нескінченна балаканина врешті його зморили.

На порозі її зустріли брати Соги. Марн коротко кивнув, обережно підхопив брата й поніс його в дім. На ґанку залишився Того. Він задумливо потирав бороду й роздивлявся дівчину.

- Сьогодні навіть сам не дійшов? Напевно, пробалакав тобі всі вуха… а може щось сталося?

Горані усміхнулася. З двох братів саме Того завжди був ще тим хитрюгою.

- У мене гість. Давній друг.

Того завмер.

- Друг?.. Хм. Ти…

Вона обірвала його, зробивши крок уперед:

- Того, у вас є зайва сорочка і штани? Тільки штани бажано довші. Дуже треба.

З його обличчя зійшла усмішка. Він цокнув язиком і зробив вигляд, що замислився, але Горані знала: він просто тягне час. Він завжди так робив, коли хотів провести з нею хоч кілька хвилин.

Того не знав, що Сога вже давно розкрив його - за пару воскових циліндрів з диким медом він якось розповів їй, як його брат, випивши зайвий кухоль меду, весь вечір базікав, яке пишне в них із Горані буде весілля.

Горані повторила питання, і тоді вже в лиці чоловіка зʼявивсь роздратований відтінок, але він ввічливо посміхнувся. Оце вже хто справді вмів ховати грубість за ласкавою маскою.

Того пробурмотів щось собі під ніс, зайшов у дім, залишивши двері відчиненими, і за кілька хвилин повернувся з одягом у руках.

- Ось. Взяв найкоротші - сподіваюсь, підійде.

Він передав їй речі й, хмикнувши, зачинив за собою двері. Зсередини долинув його сміх.

Горані усміхнулася й поспішила додому.

Коли вона повернулася, Рафель спав за обіднім столом. Він схилив голову на руки, а волосся м’якими пасмами спадало на плечі й спину. Горані тихо пройшла повз, занесла одяг у кімнату й розбавила теплою водою миску з холодною. Приготувала постіль.

Їй було дивно спостерігати за королем, який спить ось так просто - за її столом. Вона не думала, що він засне міцно, але тепер могла розглядати його. Увесь цей час він їй марився - у тінях, у снах, у шепоті лісу. А тепер він тут, під її дахом. Щось всередині здригнулось.

«Як я взагалі наважилась привести його сюди? Короля.»

Вона опустила погляд на його руки - бліді, майже витончені. Ніжні, але вона знала: він сильний. Тоді, у вежі, вона не змогла вирватися з них. Їхня зустріч тоді була більше, ніж просто випадковість. Вона усміхнулась сама до себе. Треба було його розбудити. Навряд чи Рафель буде в захваті, якщо прокинеться на її плечі по дорозі до ліжка.

Горані простягнула руку до його обличчя й помітила, як вона, груба від шрамів, відрізнялася. Обережно торкнулася пальцями його щоки. Мʼяко промовила:

- Ваша Високосте, прокиньтесь.

Рафель здригнувся, різко випрямився й торкнувся щоки, ніби відчуття ще залишилось. Його очі були широко розплющені. Вона засміялася.

- Ідіть, будь ласка, в кімнату. Ліжко зручніше за стіл.

Він хрипко запитав:

- А ви?

Горані відступила, сперлася на край печі.

- А я тут.

Вона підморгнула й вийшла , залишивши за собою тепле повітря й запах нічної фіалки.