Власник чорної маски

Горані зацікавлено подивилась на Вікрі. Той посміхнувся одним куточком губ:

— Хоч я й старий, але не сліпий. Ці очі вже зустрічались мені багато років тому, тільки тоді вони належали королеві Беріль.

Він трохи насупився, знову подивився на юнака.

— Мої співчуття, Ваше Високосте. Королівство втратило добру правительку. А ви — матір.

Рафаель стояв прямо, не зрушившись з місця. Він спокійно переносив будь-яке згадування про матір, але серце всередині відгукувалось тугою, глухим болем. Він кивнув:

— Дякую вам.

Горані спостерігала за цим — вперше, саме зараз, він безсумнівно був схожий на короля.

Вікрі поклав руку їй на плече:

— Почекай тут. Ми все обговоримо і вийдемо.

Вона вже хотіла заперечити, але втрутився Рафаель:

— Я б хотів, щоб леді Горані була присутня. Я їй довіряю.

Коваль незадоволено подивився на дівчину. Він одразу зрозумів: вона не просто показувала дорогу — вона вже втягнулась у щось серйозне. Випустивши повітря через ніс, він підійшов до дверей, відкрив замок і впустив їх всередину.

У домі панувала охайність. Кожен предмет стояв на своєму місці, ніби сам будинок був дзеркалом характеру господаря. Тут не пахло ні затхлістю, ні їжею — лише сонячним світлом, м’ятою та обробленою шкірою. Будинок жив спокійним, розміреним життям.

Вікрі запросив їх до столу. Меблі нагадували ті, що були у Горані. Коваль поставив перед ними глиняний глечик з молоком, кружки і — після короткого погляду на дівчину — витягнув з шафи вузол. Він розгорнув його і виклав на плоску дошку шматочки горіхового шоколаду.

Гості мовчали. Рафаель оглядав будинок. Горані спостерігала за кожним рухом Вікрі. Вона помітила, як той не задоволений її присутністю, і всім виглядом давала йому зрозуміти: змирися.

Вікрі сів навпроти і, сплівши пальці, сказав:

— Я вас слухаю.

Рафаель спокійно переказав усе, що говорив Горані в лісі. Мова була стриманою, майже відстороненою. Вікрі слухав, краєм ока спостерігаючи за дівчиною — хотів зрозуміти, скільки вона вже знає. Коли Рафаель закінчив, коваль запитав:

— Коли зник Твальд?

— Приблизно п’ять днів тому. Можливо, шість — увечері він вже не прийшов до мене в башту.

Вікрі почухав бороду, приспустивши брови:

— Маска з вами?

Рафаель кивнув, порився в нагрудному вузлі, дістав маску і обережно поклав її на стіл.

Горані здригнулась. Від холодного блиску срібного орнаменту їй стало не по собі. Навіть при сонячному світлі вона виглядала як реальне прокляття.

Очі Вікрі заіскрилися. Його міцні, мозолисті пальці обережно торкнулися маски, ніби вона була крихким склом. Він взяв її з ніжністю, розглядаючи, затримуючи подих. Горані, спостерігаючи за цим, трохи усміхнулась: вона ніколи не бачила його таким.

Нарешті коваль поклав маску назад.

— Радий, що моя робота досі зберіглася.

Горані широко розкрила очі.

— Ти її зробив? Який жах.

Вона звикла, що роботи Вікрі — гарні, тонкі, майже живі. Цей виріб здавався їй лякаючим. Рафаель, не бажаючи залишати маску на столі, знову обережно сховав. Він розумів: тільки для нього, його матері, і навіть для майстра це — релікт.

Вікрі пропустив її слова повз вуха. Він заговорив серйозно:

— Є погана новина. Сім днів тому я отримав листа від королівського радника Твальда.

Він встав, стілець скрипнув по підлозі. Через кілька секунд з іншої кімнати донеслися шелести. Повернувшись, він поклав на стіл листа з королівською печаткою.

Рафаель, вловивши погляд, відразу відкрив його. Він пробіг очима по тексту — і його обличчя значно змінилося. Спочатку здивування, потім нерозуміння і нарешті — розгубленість.

— Я нічого про це не знаю… Навіщо йому це?.. Не розумію.

Горані потягнулася до листа, але Вікрі швидко вирвав його з її руки.

— Гей! — вона різко вскочила з місця. — Дай мені!

Коваль вгамував її поглядом. Він знав — вона все одно дізнається. Але читати листа з королівською печаткою — це вже занадто. Не сказавши жодного слова, він повернув листа до кімнати і, повернувшись, став перед ними.

— Питання перше, — почав він, загинаючи палець. — Куди подівся Твальд?

— Питання друге: хто надіслав мені листа з проханням зробити копію маски, яку я — увага — два дні тому залишив біля дому Твальда?

Горані від здивування опустилася на стілець. Роздратування перейшло у подив. Її обличчя і обличчя Рафаеля були тепер майже однаково ошелешені.

— Я залишив її там, де і в минулий раз, — додав Вікрі. — Будинок був порожній.

Він потер лоб, як від наближення головного болю.

— Питання третє: що насправді відбувається в замку?

Рафаель видихнув. Його пальці нервово постукували по столу. Думки неслися одна за одною.

«Може, Твальда викрали і змусили написати листа? Може, в замок вже надійшло повідомлення про викуп? Але навіщо тоді копія маски?»

Горані уважно дивилась на нього. Все, що зараз відбувається — початок чогось набагато більшого.

Час тягнувся повільно. Напружене постукування пальців по столу дедалі більше дратувало Горані. З кожним клацанням усередині зростав неспокій — новий, незнайомий. Раптом вона схопила руку короля, зупинивши його.

Рафаель здригнувся, ніби тільки зараз повернувся до реальності. Рука — така тепла, майже гаряча. Від її дотику хвиля жару прокотилася через груди, досягла серця, а потім вдарила в голову. Горані одразу ж відняла долоню. Спочатку цей рух здавався звичним, але тепер.

Вікрі покашляв, щоб привернути увагу. По виразу його обличчя було видно: він незадоволений. Але, стоячи перед королем, стримував роздратування.

Рафаель, попри внутрішнє сум’яття, намагався зосередитися:

— Я вдячний вам за допомогу. Але мені потрібна одна послуга. Я хочу перевірити дім Твальда.

Коваль задумливо провів пальцями по бороді. Перш ніж він встиг щось сказати, Горані впевнено промовила:

— Я поїду з вами.

Вона не сумнівалася — це правильне рішення. Відчуття всередині підказувало їй, що доля готує випробування і, можливо, шанс.

Рафаель трохи повів плечем, ніби хотів заперечити, але лише м’яко всміхнувся і кивнув:

— Добре. Я можу довіряти тільки вам.

Вікрі відійшов до стіни і заговорив:

— Добре. Ваша Високосте, вас видає тканина. Занадто дорога. Я дам вам інший одяг.

Він зник у своїй кімнаті й незабаром повернувся з акуратно складеним комплектом. Поклав його перед Рафаелем. Той трохи кивнув у відповідь.

Горані підвелася:

— Ходімо до мене. Треба збиратися. Коней можна взяти у Марна й Того.

Вона обернулася до коваля:

— Тобі краще залишитися. Нас удвох легше не помітити. А тебе кожна бабуся в місті впізнає.

Вікрі насупився, але погодився. Вона мала рацію. Багато уваги буде лише заважати. Він опустив очі, потім сказав:

— Якщо терміново знадобиться допомога — пришліть назад одного коня. Це буде для мене сигналом.

Вони почали збиратися. Вікрі вклонився королю, а Горані, виходячи, серйозно промовила:

— Ваша Високосте, я візьму кілька речей і наздожену вас.

Рафаель не став ставити запитань. Його думки плуталися, хвилина тиші наодинці могла допомогти.

Як тільки двері зачинилися, Вікрі став перед Горані, схрестивши руки на грудях. Його погляд був важким:

— Горані, ти знову лізеш туди, куди краще не суватися.

Дівчина спалахнула. Вона була нижча за зростом, але в її поставі було стільки впертості, що здавалося — вся кімната стислася.

— Знову граєшся в батька? — її голос тремтів, але не від страху. — Тільки ось одна думка не дає мені спокою… Ти знав, що у вежі немає скарбів? Увесь цей час?

Її кулаки стиснулися.

— Ти знав, що вона там приховує. І мовчав.

Вікрі напружився, важко видихнув крізь ніс.

— Ти помиляєшся.

Промовив це тихо. Він бачив — її трясе від емоцій.

— Я не обирав знати. Не хотів думати про це. І навіть якби знав точно — не сказав. Ти або не повірила мені, або зненавиділа.

Усередині Горані все тремтіло від образи. Від знайомого болю, який вона отримувала кожен раз покладаючи надії на цю людину.

— Мені треба було вирішувати самій. А ти… просто мав бути чесним. Секрети не роблять тебе загадковим, Вікрі.

Вікрі не з власної волі почав вбирати настрій розмови.

— Що?

— Твоя прихованість руйнує довіру. І не тільки мою.

— Вона різко ткнула його в плече. — Ти не маєш права щось мені забороняти, поки сам ховаєш за спиною гору таємниць.

— Невиховане дівчисько… — пробурмотів коваль, нахилившись до її обличчя. — Я скажу лише один раз:

Не лізь у справи королівської родини. Твоя задача — довести його до того дому і повернути назад.

Влада — це завжди біль, кров… і смерть.

Він розвернувся, показуючи, що розмова не продовжиться й повільно опустився на стілець.

Горані подивилася у вікно. Рафель стояв біля колодязя, спершись на камінь. У руках він тримав згорток з одягом і крутив роздивляючись невелику картку. Його чорний каптур гойдався від вітру. Такий відсторонений, вона розуміла, що не може залишити його.

Вона глибоко вдихнула, вже на порозі, обернулася:

— Я не зверну з цього шляху.

Вийшла, грюкнувши дверима. Вікрі не поворухнувся. Лише через кілька секунд його плечі опустилися. Він закрив обличчя долонями і голосно видихнув. У цьому подиху було не тільки занепокоєння, а й важкий тягар пережитих років.