Образа чи порожнеча
Часу залишалося небагато, і вже за кілька хвилин після зборів вони їхали в бік дому Твальда.
Ранок був сирим і холодним, але ритмічний стукіт копит додавав живості. У тиші було чутно дихання коней і вершників, усе навколо поступово прокидалося. Вони вирішили не мчати галопом, аби не привертати увагу шумом.
Горані мовчала. Ніч для неї минула в тягучих думках. Вона прокручувала спогади про батька, село й друзів. У її погляді відчувалася відстороненість, і Рафель відчув що між ними нависла напруга.
Він під’їхав ближче, зрівнявся з нею й спокійно заговорив:
— Пробач Горані. Я не мав казати того.
Горані голосно зітхнула, але в цьому не було роздратування.
— Я ж сказала — не вибачайся.
Рафель замовк. Минуло кілька хвилин у тиші, і лише тоді вона знову заговорила:
— Я не вважаю твою матір чудовиськом. Для мене вона — людина. Людям властиво помилятися.
Він подивився на неї. Слова Горані відгукнулися в ньому чимось теплим. Наче хтось загасив повільно тліючий вогонь образи.
— Мені справді не зрозумілі такі стосунки, — продовжила вона. — Я дуже рано втратила матір. Поряд завжди був батько. Та й таке…
Рафель вагався, але все ж запитав:
— З ним щось сталося?
— Ні. Він просто втік. — вона запнулась, стисла поводи. Кінь пирхнув і трохи сповільнив ходу.
— Ми ніколи не були особливо близькі. Йому подобалося розповідати всім, як він про мене дбає, як навчає, які ми дружні.
Вона усміхнулася. У її голосі відчувався присмак туги.
— Насправді я не пам’ятаю жодної нормальної розмови з ним. Коли він заходив до хати — усе ставало тихим. Кілька коротких прохань, буденність. І знову — байдужість.
Рафель уважно слухав. Він почав розуміти, Горані не просто сильна — вона навчилася бути такою на тлі порожнечі.
— Ти його ненавидиш? — тихо запитав він.
Вона потерла шию, трохи знизала плечима.
— Вже й не знаю. Мабуть, колись — так. Зараз мені, скоріше, байдуже. Хоча бачити його точно не хочу.
Деякий час вони їхали мовчки. Потім Рафель промовив, дивлячись уперед:
— Спробуй пробачити його.
На його лиці зʼявилася тінь чогось особистого. Горані здивовано глянула на нього.
— Навіщо?
— Бо він теж людина, — сказав Рафель. — Людям властиво помилятися.
Вона скривила губи майже в усмішці.
«Як просто давати іншим поради.»
Заплющила очі. Спробувала уявити обличчя батька: постаріле, осунуте, з вицвілими очима і лисіючою головою. Усередині — нічого.
Горані струснула плечима, ніби скидаючи з себе образ минулого. Треба рухатись далі.
Вони в’їхали в долину. Хати тут стояли рідше, немов уникали одна одну. Повітря ставало важчим від ранкового туману. Сонце, хоч і піднімалося, все одно за лісом все було темне.
Рафель і Горані не порушували тиші. Але тепер вона була вже інша. Спокійна.
Попереду з’явився дім. Кам’яна будівля зі старим дахом і облупленою фарбою на віконницях. Тут не було розкоші, або долянутості. Твальд рідко мав змогу приходити сюди. Усе ж таки він жив у замку.
Рафель натягнув поводи. Горані також сповільнилася. Вона трохи нахилилася вперед, вдивляючись здалека у вікна.
— Здається, нікого, — прошепотіла вона.
— Треба все оглянути. А раптом залишилися сліди… або щось іще, — так само тихо відповів Рафель.
Він зліз із коня і поправив плащ. Тепер обом потрібно було зосередитись. Вони обмінялися поглядом і рушили до ґанку.
Горані завмерла. Щось було не так. Надто вже тихо. Рафель уже тягнувся до дверної ручки, але вона зупинила його — м’яко, беззвучно торкнулася його плеча. Він застиг.
— Зліва, — прошепотіла вона майже беззвучно.
Повільно, не поспішаючи, Горані витягла ніж. Кивнула Рафелю й крадькома рушила до рогу будинку. Вона притиснулася до стіни. Серце калатало, але страх був під контролем.
Рафель став позаду, повторюючи рухи. Він довіряв її досвіду.
Шелест став ближчим. Хтось старався тихо іти по вологій траві. Ще секунда — і Горані різко кинулася вперед. Вдарила коліном, збивши постать з ніг.
Людина впала в кущі з глухим тріском ламаючи гілля.
Рафель вибіг слідом. Той, хто впав, виявився худою дівчиною в поношеній темній накидці. Горані, ведена адреналіном, притисла її до землі й приставила ніж до горла.
— Хто ти? — прошепотіла вона.
Рафель нахилився ближче. Дівчина налякано кліпала очима, судомно ковтаючи повітря.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!