Власник чорної маски

Рафель і Горані повернулися у корчму до обіду. Втома тиснула на плечі, затягувала у тишу. Горані, ледве зіскочивши з сідла, махнула рукою - не буде ні їсти, ні пити, ні говорити. Вона зникла у своїй кімнаті, і Рафель не став її зупиняти.

Він завів коня до стайні, потім повільно піднявся нагору й опустився на стілець. У голові гуло, але сильніше болю була тривога, яка не давала відпочити.

«Що відбувається?»

У нього були здогадки, але не було ані доказів, ані навіть натяків, які підтвердили б його страхи. Він знову й знову згадував у голові листи. Занадто вже вони були схожі.

« Якщо культ справді захопив замок, повертатися туди без інформації і плану - безумство. У них є копія маски, тому його можуть замінити. Або підставити.»

- Магія - пробурмотів він сам до себе. Похитав головою. - Усе це дурниці. До нього приходило сотні вчителів і ніхто з них не міг підтвердити реальність магії.

Він підвівся, не роздягаючись, ліг на ліжко. Стеля розпливалася перед очима, думки вертілися, розросталися, тягнули вниз. Повіки опустилися. Втома забрала його.

- …Ваша Високосте… Ваша Високосте…

Наполегливий шепіт підбирався ближче.

- Ваша Високосте…

Рафель застогнав, обличчя скривилося від сонного болю.

- Твальде, - видихнув він, - я втомився. Прошу…

Він різко підвівся. Серце закалатало з подвоєною силою. Від несподіванки він ледь не збив темну постать, що стояла біля ліжка.

- Це я! - підняв руки чоловік. - Твальд… Ваша Високосте!

Перед ним стояв радник. Старий, змарнілий, але живий. Спочатку відбулись полегшення і радість. Він кинувся до нього, схопив за руки.

- Твальде! Ти живий.

Той усміхнувся, трохи сумно. Одягнений був незвично, майже як мандрівник, і Рафелю знадобилося кілька секунд, щоб зорієнтуватися.

Твальд сів на присунутий стілець. Рафель усе ще не міг перевести подих.

«Все добре, - казав розум. - Він тут. Живий». А десь у глибині - холодний страх: «Щось не так».

Старий зчепив руки в замок, подивився просто в очі Рафелю:

- Прошу, вислухайте мене.

- Добре, - напружено сказав Рафель, насупивши брови.

- Я дізнався, що ви мене шукаєте.

Він заплющив очі на секунду, ніби збираючись із духом.

- Після смерті королеви Беріль я перестав справлятися. Замок - кожен кут, кожен коридор - нагадували про неї. Стільки років я прокидався з чіткою метою. А зараз порожнеча.

Він зціпив щелепу, стримуючи тремтіння.

- Усе зруйнувалося.

- Ні. Твальде… Я ж був поруч. Я є. - Рафель потягнувся до нього, але Твальд, відсторонився.

У пам’яті зʼявилися сцени похорону. Їхнє прощання. Його власний біль… і раптом усвідомлення: він ніколи по-справжньому не замислювався, що горе не тільки його особисте.

Твальд похитав головою. Його очі дивилися ніби кудись у прірву.

- Моя маленька принцесса… Вона - це все моє життя.

Рафель завмер. Він завжди здогадувався, що Твальд близький до його матері.

«Хіба це була любов? Хіба не відданість слуги своїй пані?»

- Про що ти?

Чоловік знову сфокусувався. Його нога нервово застукала по підлозі, відбиваючи тривожний ритм.

- Після замаху на вашого батька, Беріль мучив страх, жахливі кошмари, що за вами теж прийдуть … Я казав, що їй потрібен духовний цілитель. Але вона відмовлялася.

Лише тепер Рафель по-справжньому побачив Твальда. Постарілого. Виснаженого. Зморшки стали глибшими, погляд - тьмяним.

«Невже він виглядав так ще до її смерті?»

- Чому ти не казав мені?

Старий водив поглядом по кімнаті.

- Я думав ви знали. Ви ж були найближчим. Ріднішим, ніж я.

Смуток в тілі Рафеля почав ширитися, тінь розлому повзла від грудей до потилиці, ніби розшматовуючи його навпіл. Він схопився за голову.

«Я думав, вона хоч трохи була щасливою?!»

У кімнаті зависло тягуче, неспокійне мовчання.

Твальд відвів погляд - ніби все, що щойно сказав, було лише вступом. Він видихнув і продовжив:

- Я намагався залишатися поряд з вами. Бачив, як це все вас зламало. Але потім я зустрів Домела. І зрозумів, що світ навколо мене змінився.

Всередині Рафеля з'явився гніт неосяжної провини. Спочатку трем, потім - холодна злість.

- Він такий молодий… нагадав мені мене самого. Стільки амбіцій.

Він проковтнув - кожне слово давалося важко.

- Того вечора він хотів зустріти вас. Але я його перехопив. Умовив піти зі мною. Ми довго розмовляли. Він був… натхненний. Але від того, що він говорив, ставало моторошно. Він називав вас божеством, народженим з магії. Я знав, що люди бояться маски. Але не думав, що це може стати сенсом для когось.

Рафель підняв погляд на слугу. Людина яку він описував не була йому знайома.

- Я мусив розповісти йому правду. Про вас. Це було для мене за стільки років. Спершу він розлютився, заперечував. А потім раптово змінився. Я думав, він уб’є мене. Але натомість він почав ставити запитання. Він хотів змінити світ. І в його очах я побачив світло. Те, якого не знаходив у ваших.

Твальд на мить замовк. Руки трохи затремтіли перебираючи пальцями.

- Він створив культ. З брехні. Навколо маски. Навколо вас.

Рафель здригнувся.

- Зачекай… Домел? Голова культу?

Твальд кивнув.

- Унікальна людина… І все ж мені соромно. Я надав йому роль ворога. Я думав, що якщо він стане вашим суперником, це пробудить у вас силу. Підштовхне стати справжнім королем.

Він підняв погляд. У ньому - надія. Відчайдушна, наївна.

- Я дав йому перепустку до замку.

Рафель різко встав. Його кулаки стиснулись.

- Що ти зробив?! Навіщо?!

Твальд зісковзнув зі стільця, впав на коліна. Його руки судомно обхопили зап’ястя короля.

- Пробачте! Я не знав, що все зайде так далеко. Я просто… Я сподівався, що потрясіння розбудить вас. Той стан був небезпечний для вас. Потім я почув про копію маски… про чутки, що йдуть із замку…

Він затрусився всім тілом.

- Я не хотів, щоб її пам’ять заплямували цим божевіллям.

Він притулився обличчям до руки короля. Рафель відчув гарячі сльози на шкірі.

- Я просто людина…

Він схлипував. Рафель стояв, немов скам’янілий.

- Я так її любив… але в її очах були тільки інші…

Обережно, майже ніжно, Рафель підняв Твальда і посадив назад на стілець. Той продовжував чіплятися за нього, ніби боявся зникнути.

- Ви можете все виправити… Чуєте? Домел не знає, як керувати. Він не король. Навіть з цією клятою маскою. А у вас є все, щоб повернути трон.

Рафель відхилився.

- Я вважав, що в мене є ти. Довіряв тобі. — Він говорив тихо, ніби сам до себе. - Що мені тепер робити з усім цим?

Твальд поспіхом витер очі рукавом.

- Люди бояться не вас, а маски.

Рафель усміхнувся - коротко, гірко.

- Як усе просто…

Він вирвався з рук Твальда. І все навколо завмерло. Його обличчя було без емоцій. Повітря стало щільним, задушливим. Здавалося, до тіл юнака й старого починають тягнутися невидимі хвилі чорного диму. В’язкі, вони перекочувалися по підлозі, поглинаючи світло і кисень.

Твальд закашлявся, слабко потираючи ниюче коліно. «Який сором Беріль. Я зрадив того, кому мав служити вірою й правдою.»

Рафель здригнувся. Його погляд упав на свіжу вм’ятину в деревині комода. Він видихнув. Його голос став холодним, офіційним:

- Ти пішов проти чотирнадцятого королівства і корони. Якщо зараз втечеш так далеко, як зможеш - будеш жити.

В очах старого замерехтів страх і відчай. Він розгублено глянув на двері, потім на Рафеля.

- Пробачте, пане, - прошепотів він в останнє.

Постать згорбилася, ніби під тягарем століть. Він дістав картку з нагрудного вузла і обережно поклав поряд з королем. Слуга схилився ще більше боячись підняти голову, загорнувся глибше в темну тканину й квапливо вийшов з кімнати.

Двері зачинились. Чорний дим, що зібрався біля ніг Рафеля, піднявся вище. Він повільно рухався, огортаючи його плечі, проникаючи в горло холодом і сухим горем. Морок торкався його очей і голови, заливаючи все.

Лише в маленькій світлій плямі, на тлі тьмяного дерева, все ще поблискував шрам на комоді.