Власник чорної маски

Гості Горані повсідалися. Це були її найближчілюди, ті кого вона не боялася назвати сімʼєю.

Бабуся Саль вмостилася в мʼякому кріслі й прикрила очі. На вигляд - суха й крихка, але насправді - міцна, як старий дуб. Вона працювала з ранку до пізнього вечора на найбільшому господарстві в селі. Багато хто, знаючи її силу та доброту, приходив по черзі допомагати. Вона була найстаршою і на таких зустрічах частіше любила спостерігати, залишаючи право говорити молодим. Лише коли до неї зверталися, ділилася порадами - вагомими, вистражданими досвідом.

На стільцях поряд опустилися два брати - Того й Марн. Обидва невисокі, міцні, з робочими руками. Їхнього молодшого брата, Согу, не взяли - було вже пізно. Того, зазвичай усміхнений і говіркий, завжди тепло ставився до Горані. Коли він хапав її в обійми, довга чорна борода лоскотала обличчя, і їй доводилося стримувати сміх.

Марн був стриманим і мовчазним, з косою, акуратно заплетеною з бороди, та саморобними товстими окулярами, які постійно сповзали з носа. Він лише зітхав і поправляв їх, але так і не наважувався попросити коваля Вікрі зробити нові. Просити щось у Вікрі - справа не з легких.

Сам Вікрі сидів на лаві, склавши руки на грудях. Сивий, бородатий, серйозний. Важко було сказати, скільки йому років, а питати марно. Говорити з ним те саме, що вмовляти осла вивчити мову птахів. Але його поважали й цінували: він був одним із перших, хто зводив село, й єдиний, хто не виїхав. Талановитий, з гострим розумом, він шанував Горані за впертість і силу духу.

Останньою увійшла Макоша - тонка, трохи згорблена, з лагідною усмішкою. Тканини які вона робила годували пів села. Вона росла поруч із Горані й завжди намагалася зрозуміти, чому та не могла всидіти на місці - наче всередині неї жив неугомонний вітер. Їх єднала міцна, справжня дружба. Вона сіла поруч із Вікрі та привіталась з іншими.

Горані обвела всіх поглядом. Їй здавалося, що зараз доведеться зізнатися в чомусь ганебному. Вона потерла обличчя, глибоко вдихнула.

- Пробачте мені, - її голос тремтів, але в ньому звучала рішучість. - Я цілий день тягнула, не знаючи, як сказати. Там… нічого не було. Просто темна, запилена кімната. Старі папери, мотлох.

Вона розчаровано видихнула. Хотіла ще щось сказати, але її перебив Того:

- Я радий, що ти ціла, Ран. Ми всі хвилювались, ти собі й уявити не можеш.

Він плеснув брата по плечу - мовляв, і Марн згоден, хоч і мовчить. Той кивнув і всміхнувся. Горані завмерла, зворушена. Заговорила Макоша:

- Я теж хвилювалась. Сподівалась, що ти не підеш… Але ти завжди була сміливіша за всіх. Ах, мені все одно страшенно цікаво, що ж це за кімната така.

Вона закивала, й інші одразу її підтримали - загомоніли, заусміхались. Горані зробила крок уперед, намагаючись повернути всіх до суті:

- Зачекайте. Я ж про інше. Там немає ні золота, ні прикрас. Зовсім нічого! Невже вам не прикро?

Гомін стих. Саль трохи підвелася, кивнула.

- Люба, всі тут мають рацію. Нам важлива ти, а не скарби. Це було ризиковано, так. Але цікаво, ми добре спрацювались, поки йшли до цієї мети, стали ближчими. І ми пишаємось тобою. Тож не переймайся так.

Горані здивувалась. Але разом із цим - полегшено видихнула. Раптом заговорив Вікрі:

- Тим паче, це була твоя мрія, не наша. Нащо мені сидіти тут, якби я гнався за багатством? Я, між іншим…

- Та знаємо ми, - перебив його Того. - Ти працював із королівською родиною. Тисячу разів ти це казав.

- Тисячу перший, - сухо додав Марн, і брати гучно розсміялись.

Коваль закотив очі й повернувся до Горані:

- Заспокойся, Ран. Ми всі знаємо, що там нічого не було. Сога цілий день вигадував казки.

Він докірливо глянув на братів. Макоша підхопила:

- Мені теж розповідав. Балакун. - вона підійшла до Горані і узяла її за руку. - Нам шкода, що так вийшло.

Горані остаточно розслабилась. Вона зрозуміла: єдине, що постраждало - її мрія. Але якщо дорогі їй люди щасливі навіть без скарбів - отже, не все так погано. Вона вирішила не розповідати їм, що бачила в тій кімнаті короля. І що насправді ховалось під маскою. Королівські таємниці - занадто небезпечна ноша. Краще вже понесе їх із собою.

Вечір видався теплим. Друзі перестали турбуватися, і Горані раптом відчула: вона готова до нового. Дитяча мрія залишилася позаду. Завтра почнеться її день - справжній. Вона перестрибне через дивні почуття, через маску й тінь і стане собою. Сміливою. А удача знову піде поруч.