Розбите дзеркало
Домел ніколи не тримав зброї в руках. Паніка затанцювала в очах. Погляд метався між лицарями, натовпом та Рафелем.
Він різко знизив голос, сподіваючись, що тінь авторитету ще лишилася:
- Охорона. Відібріть в нього меч і заарештуйте!
Кілька лицарів сіпнулися, але головний з них підняв руку, стримуючи решту. У королівські дуелі ніхто не мав право втручатися. Він покликав одного і коротко наказав:
- Меч. Віддай йому.
Молодий лицар схилившись, простягнув меч людині в масці. Домел остовпів.
«Ні. Ні. Ні. Я був упевнений, що варта його послухається. Все було під контролем. Кляті лицарі..»
Лють піднімалася всередині, як кипляче зілля. Він судомно простягнув руку. Зробив останню спробу:
- Я відмовляюся від двобою. Хіба я вже не довів… своєю магією, що гідний і трону, і влади?
У натовпі загуло. Відмова була великим порушенням законів. Рафель стиснув щелепу.
Раптово зал здригнувся від крику. Люди звели голови.
Ковзаюча під стелею примара, спотворилась моторошною гримасою. На тканині зʼявилися чорні плями. Поруч виринув темний силует. Їхні рухи були судомними, нечіткими, наче вони штовхалися.
Сукня привида ставала темнішою.
- Що це?.. - видихнув Рафель. - Горані?
Натовп вибухнув криками. Люди ринули до виходів. Страх прокотився залою, як буря. Ілюзія під куполом розбивала останні уламки спокою.
Лицарі намагалися збирати людей у групи, але хаос був некерований.
Примари розчинилися.
Домел відчув як стрімко усе розвалюється.
«Зараз мождиво втікти. До біса трон. До біса це королівство.»
Він нервово почав скидати маску й плащ. Хотів розчинитися в натовпі.
Але Рафель спостерігав за ним. З кожним кроком його лють палала сильніше.
- Ти вліз у мій дім… обдурив усіх, хто тут жив. Ти осквернив пам’ять про мою матір. Через тебе в небезпеці Горані. І ти тікаєш?
Голос Рафеля зірвався. Його обличчя спотворилось.
- Я більше не дозволю… - прошепотів він. Усередині щось клацнуло. Серце забилося, руки затремтіли. Він відкинув меч. - Надто шляхетно померти від королівського меча.
«Померти? - пронеслося шепотінням, чужим, десь з середини. - Це його вина, що ти слабкий. Це він насміхався.»
Туман затягнув розум.
Навіть у хвилі людей Рафаель наздогнав Домела. Кимось підштовхнутий він впав вдарившись об підлогу. Рафель розгорнув його до себе обличчям і сильно притис коліном у груди. Удари сипалися в обличчя культиста - знову і знову.
Удар. «Убий.» Удар. «Убий.»
Руки були в крові. Домел хрипів. Усе, крім голосу всередині, зникло.
- Рафель… - вихопився крик.
Удар.
- Рафель!
Він завмер.
Голос що наказував зник. Крик пронизав, як струм.
- Ти не вбивця.
Горані накульгувала до нього, тримаючись за живіт. Вона вперто йшла, стискаючи зуби від болю. Рафель підскочив. Кинувся до неї - єдине, що тепер мало значення.
Впіймавши в обійми він обережно опустив її на свої коліна. Кров проступила крізь тканину, обпекла долоню.
- Я… встигла, - прошепотіла вона.
«Він поруч. Всередині вже пульсувала спрага - поганий знак. Слова більше не складалися. Губи не слухались.»
Рафель пригорнув її до себе щоб підняти, намагаючись не зачепити рану. Вона зойкнула від болю і замовкла.
«Тільки не покидай мене. Дихай Горані, живи!»
Він побіг шукати допомоги, не озираючись. Дуель втратила сенс. Усе, що мало значення, зводилося до неї.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!