Власник чорної маски

Рафель стояв біля ліжка, серце гупало в грудях, щоки й вуха палали від сорому.

«Як можна було так зганьбитися? Ти ж король. Де твої манери?»

Все пішло не так із тієї миті, як він знову побачив ті темні очі.

Учора вона знову, мов буря, збила його з ніг. Коли капюшон зісковзнув, і він побачив обличчя дівчини з вилами — він застиг. День за днем він згадува кожну мить їхньої першої зустрічі. Її образ не давав спокою, дозволяв відвертатися від реальності. Реальності в якій з кожною хвилиною, з кожним кроком було страшно. Тікати з замку. Шукати інформацію. Навіть просто розмовляти з людьми і купувати їжу. Все викликало в ньому жах. Йому здавалося, що він робить усе неправильно, і кожен перехожий легко читає його невпевненість.

Коли вона штовхнула його в темний сарай, він ледь не розплакався з полегшення. Усі ці дні він тримався, бо подумки повертався до її погляду. Вона стала символом чогось сміливого, справжнього. І ось — знову зустріч. Він ледь не крикнув: “Як добре, що я знайшов тебе”, але її слова були першими.

— Ви прийшли мститися, Ваша Високосте?

«Мстити? Ах, вона думає, що він шукав її, аби покарати. Що ж, варто пояснити.»

— Мені потрібен коваль… Здається, його звати Вікрі, — видавив він, сподіваючись, що це владнає ситуацію.

Але її обличчя лише спохмурніло.

— Король іде без свити й маски шукати коваля в забутому селі? Ти серйозно вважаєш мене дурною?

Він не очікував такої реакції. Може, все, що він собі уявляв про неї — лише ілюзія? Він випрямив спину. Я «Зараз не хочеться бути слабким.»

— Якщо Вікрі немає — я піду. Я не шукав тебе навмисно. Я… навіть не знаю твого імені.

Він простягнув руку. Голос майже не тремтів.

— Ти зберегла мій секрет. Але зараз я не можу марнувати час. Скажи мені, як тебе звати?

Мовчання. Він був майже впевнений, що вона от-от вижене його. Але натомість — важкий зітх і слова, як ніж:

— Доля знущається з мене сьогодні… Вікрі поїхав у місто вчора. Повернеться тільки завтра. Що робитимеш?

Він оглянув темний сарай.

«Вночі у лісі небеспечно. В селі його можуть ніде більше не пустити. Особливо якщо він не зможе відповісти на запитання людей.»

— Можна… я тут переночую?

— Ваша Високосте, і це ви називаєте місцем для відпочинку? — вона підняла брову, ледь помітно всміхаючись.

Рафель сіпнувся.

«Їй не байдуже?»

— Гаразд, ходімо. Накрию вечерю. Мої гості не сплять у стодолах.

Він ледь чутно видихнув. Порятунок. Знову.

Вона вже йшла до хати, коли озирнулась через плече:

— І не базікай із Согою. Для нього ти — мій давній знайомий. Поки ти тут твоє ім’я — Лог.

Рафелю було байдуже. Він просто хотів тиші й тепла — бодай ненадовго.

На порозі вона затрималась, подивилась на нього і тихо додала:

— Мене звати Горані. Близькі кличуть мене Ран.

Він завмер. Її густе волосся хвилями розсипалося по плечах і спині від трохи різких рухів.

«Ран. Це імʼя вкарбується в моїй пам’яті назавжди.»

Вечір пам’ятався туманно. Хлопчина Сога торохтів без упину, гаряча вечеря зігрівала зсередини. Все було… по-справжньому. Не як у замку. Їжа, теплий хліб, духмяний чай — і відчуття, що він нарешті не один.

Коли Горані пішла проводжати Согу, дім почав відчуватись по іншому. Все навколо мало свій звук, запах. У вікно обережно стукала гілка, деревина у печі шипіла і тріскотіла потроху віддаючи тепло. Десь під підлогою шурхотіло щось маленьке, займаючись своїми звичними справами. Він поклав голову на руки й почав розглядати візерунки на печі, на стінах. Він відчував, як згасаюча втома, пов’язана із всіма тривогами, поступається місцем іншому — м’якому, теплому. Усе тому, що тут живе вона, Горані.

Сон почався непомітно. Йому снилося, ніби він шукає якийсь сувій. Усе догори дриґом, він у паніці нишпорить по полицях, шухлядах. Хтось за спиною роздратовано запитав:

— Що ти там шукаєш?

Він озирнувся і побачив Горані. Таку близьку і відкриту. Вона підморгнула і підняла руку із сувоєм у пальцях, сказала:

— Оце?

Він кивнув. Простягнув до нього руку. Але вона взяла її у свою й хитро спитала:

— А чим відплатиш?

Вона вклала сувій йому в долоню й потягнула за сорочку. Оминувши його обличчя вона наблизилась до вуха, щоб прошепотіти:

— Ваше Високосте…

Його щоку торкнувся ніжний поцілунок, хвиля жару прокотилась тілом — і він різко прокинувся.

Перед ним стояла Горані з легкою усмішкою на вустах.

— Ідіть, будь ласка, в кімнату. Ліжко зручніше за стіл.

Він ледь дихав, серце гупало.

— А ви? — хрипко спитав він. Досі не розумів, чи це був сон чи ні.

— А я тут.

Вона підморгнула й вийшла по воду, залишивши його в цілковитій розгубленості. Він хутко підвівся, сховався в кімнаті й поспішно вмився. Сорочка — коротка, незручна. Штани хоч і теж короткі, але налізли. Він загорнувся в ковдру, і його знову накрив сон — цього разу без сновидінь.

Ранкове сонце ковзнуло по його обличчю. Він не хотів вставати. Десь у глибині чувся стукіт.

«Навіщо Твальд стукає?»

Рафель скривився й перевернувся. Кроки. Напевно, слуга приніс сніданок…

Він підвівся, намагаючись розплющити очі. На порозі стояла незнайома дівчина. Її очі округлилися, і кімнату наповнив крик.

Король схопився, усвідомивши, що це не його кімната, й точно не палац. Дівчина злякано розмахувала кошиком. Він спробував заспокоїти її, взяти кошик — але вона почала тікати, а він за нею.

Так Рафель стояв майже голий перед Горані та її подругою.

Він стягнув плед, важко зітхнув і швидко привів себе до ладу. Зараз він хотів тільки одного — щоб Горані більше не розчаровувалась.