Епілог
Король сидів у м’якому просторому кріслі. Складки довгого халата спадали з боків, а на колінах лежала розгорнута книга забута серед думок. Волосся, що з роками потьмяніло, було акуратно перев’язане стрічкою. Зморшки на обличчі свідчили не стільки про старість, скільки про пройдений шлях.
Його погляд спинився на стіні, де висіли дві однакові маски.
Одна, подарована матір’ю - ховала його обличчя в юності. Вона була тінню, яку він тоді вважав джерелом сили.
Друга - з’явилася пізніше, як відлуння помилок, зроблених зі страху.
Тепер обидві здавалися спогадами з іншого життя.
Він залишив їх - як знак тієї ціни, яку вони з Горані заплатили.
Двері рвучко відчинилися, й у кімнату влетів хлопчик років десяти. Очі світилися цікавістю, темне волосся стирчало в різні боки. Він із розбігу застрибнув на коліна королю, зваливши книгу на підлогу.
За ним увійшла збентежена нянька, але Рафель, ледь усміхнувшись, махнув рукою. Вона з полегшенням вклонилася та вийшла. Хлопчик зухвало скривився їй услід, потім витягнув з-за пазухи невеликий круглий портрет.
На ньому була зображена молода жінка в королівському вбранні. Волосся - таке ж, як у хлопчика, було зібране в елегантну зачіску. Карі очі випромінювали тепло й зосередженість, а на губах застигла впевнена, яскрава усмішка.
- Тату… - прошепотів хлопчик. - Правда, що мама зла?
Рафель насупився, торкнувся портрета, а тоді подивився на сина:
- Хто тобі це сказав, Фенхіре?
- Гарайм. Він сказав, що вона вбила людину.
На мить у кімнаті запанувала тиша. Король потер чоло. Старший син завжди був надто різким - навіть із братом. Він зітхнув:
- Іноді доводиться захищати себе чи тих, кого любиш, - тихо сказав він. - Але твоя мама ніколи не робила зла заради самого зла.
Фенхір уважно дивився на портрет.
Наче хотів запам’ятати кожну рису.
- Я думаю, вона героїня.
- Я теж, - лагідно відповів Рафель. - Вона врятувала мене, коли я вже майже здався. Врятувала королівство.
У голосі звучала ніжність - злегка тремтлива, пронизана смутком і вдячністю. Фенхір обережно, наче боявся стерти фарбу, притис портрет до грудей.
- Тату, коли вона повернеться?
Рафель нахилився до сина, прибираючи кілька прядок за його вухо.
- У кожного з нас є коріння, - спокійно почав він. - Як у дерева. Як у квітки. Твоя мама вирушила далеко, щоб знайти своє. Це непросто… але я знаю, що вона впорається. І тоді знову буде поруч з нами.
Фенхір зітхнув і притулився до його плеча. Рафель погладив сина по спині, повільно з турботою.
- Уяви, скільки історій вона привезе, - усміхнувся він. - Сміливих. Захопливих. Таких, що розповідають лише мандрівники.
Хлопчик раптово підвів голову, очі спалахнули надією.
- Справді?
Рафель тихо засміявся й кивнув.
- Тоді, коли вона повернеться, я послухаю всі її історії. І стану дуже хоробрим.
- Я в цьому не сумніваюсь, - відповів батько.
За вікном згасав день. Промінь вечірнього сонця ковзнув по позолоченій рамі портрета й торкнувся намальованих очей жінки. Здавалося, в них ожив теплий знайомий вогник.
«Вона йде за своїм серцем. А серце завжди знає шлях додому.»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!