Подарунок
Коли Рафелю нарешті вдалося вирватися з тенет обов’язків, він одразу пішов до неї, але ліжко було порожнє. Серце пронизав гострий біль - він так і не став для неї тим, у кому вона знайшла затишок.
Він повільно оглянув кімнату. Вона вже не здавалася такою бажаною. Він знав, куди Горані пішла. Міг би наздогнати. Зупинити на порозі її дому.
Його погляд зупинився на ліжку. Він нахилився, провів пальцями по білій поверхні. Вона вже втратила тепло, але, можливо, щось залишилось. Рафель притулив подушку до грудей і утопив в ній обличчя. Запах її волосся, змішаний з гіркими нотками цілющих трав, болісно заповнив легені.
«Якби він не був королем? Просто ніким. Чи дозволила б вона йому бути поруч? Чи зміг би він жити в її світі? Але тоді… що він міг би їй дати? Тільки палкі почуття? Чи лише уламки зруйнованої особистості?»
Він підвівся, поклав подушку на місце, провів рукою по краю столу й безсило опустився на старий стілець.
Думки стрибали, губилися. Надія знову побачити її обличчя ще зігрівала зсередини. Раптом він помітив: шухляда столу була висунута не до кінця. Недбало потяг за ручку і щось блиснуло в світлі. Він примружився.
«Цього раніше не було.»
На папері, де він намагався намалювати її очі, лежала брошка - майже невагома біла квітка з блакитним камінцем у центрі. Він підняв її й ніжно сховав у долонях. Усмішка торкнулася губ.
- Ми ще зустрінемось.
Кілька тижнів минуло після того. Рафель намагався стримати себе, та сум за Горані ставав дедалі важчим. Він зробив перший крок - написав листа, який слуга відніс у село серед глухого лісу. Потім були ще листи, і ще… І жодної відповіді.
В одному з листів він написав, що хотів би зустрітися - можливо, в лісі або біля озера. Просто поговорити.
Слуга знову прийшов з порожніми руками. Але вранці до нього з’явився вартовий із кліткою в руках. Усередині сидів сизий голуб із запискою, прив’язаною до лапки.
- Ваша Високосте, птах прилетів сьогодні на світанку.
На клаптику паперу були слова:
« На заході сонця зустрінемось біля стародавнього дуба»
Вони почали зустрічатися. Потай. Іноді гуляли в лісі, іноді вибиралися до міста - в місця, де Рафеля ніхто не впізнає.
Минали дні. Місяці. Рафель і Горані жили в різних світах, але тонка нитка між ними не рвалася.
Після суду над Домелем Рафелю призначили духовного цілителя. Він не був проти. Його розум часто ставав пасткою. Він боявся повторити шлях своєї матері.
Цілитель був приблизно віку Твальда, але Рафель намагався не шукати в ньому близькі риси. Старий майже не давав порад - лише слухав і ставив запитання.
Якось він сказав:
- Напиши матері листа. Уяви, що вона в подорожі. Скажи їй усе, що давно хотів.
Спершу це здалося Рафелю жорстоким жартом. Але думка засіла. Адже він часто розмовляв із нею всередині себе.
«Можливо, саме через це тієї ночі з’явився той голос, що наказував убити Домеля?»
Якось увечері, перебираючи папери, він відчув: час настав. Слова не довелося вигадувати - вони самі лягали на папір. Деколи хотілося плакати. Деколи він усміхався. І з кожним рядком ставало легше.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!