Таке дивне тремтіння
Цілий день Горані вдавала, що все добре. Всі, хто бачив її сьогодні, терпляче чекали вечора - ніхто не ліз із запитаннями. Навіть Сога, на щастя, крутився навколо сварливого коваля Вікрі, не даючи тому спокійно працювати.
А Горані тим часом намагалася придумати, що сказати. Але щоразу, коли в думках поверталася в ту кімнату - все валилося з рук. Так вона зламала сокиру, погано прив’язала козу, вдарилася головою об корч, наступила на півня, проковтнула муху й розлила відро молока. І все це - лише до обіду.
Старенька Саль, побачивши, як молоко розтікається по землі, ласкаво усміхнулася:
- Маленька, ти втомилась. Іди відпочинь, я тут сама впораюсь.
Вона м’яко торкнулась її руки.
Горані прийшла додому розбита. Дивилась на свої долоні, вона стискала їх до болю.
«Сила в мені залишиоась. Але щось усередині тепер не дає спокою.»
***
Горані сиділа за столом, задумливо перекочуючи ніж у руках. Вночі, якби вона потрапила в лапи реального чудовиська - усе могло погано скінчитися. Але страху зараз не було. Натомість - дивне тремтіння. Лихоманкове, гаряче - таке, яке відчула в ту мить, коли захотіла налякати нового короля.
У тій темряві маска викликала особливий жах. Горані здригнулась. За вікном уже вечоріло, в селі затихали звуки домашніх справ - усе готувалося до нічного спокою.
Думки знову віднесли її до його обличчя. Коли Рафель заплющив очі, вона злякалася - але інакше. Не так, як раніше, коли страх був наче броня. Серце закалатало, як піймана пташка. У ту мить їй здалося: він був готовий прийняти все, що вона вирішить. На вигляд - таємничій, високий, сильний, а водночас - ослаблий у її руках.
Вона провела пальцями по долонях, згадуючи, як крізь них прослизнули м’які пасма його волосся. Щоки спалахнули, і вона різко підвелася.
«Досить. Цей день і так надто дивний.»
Хлюпнула в обличчя холодної води з відра. Ляснула себе підбадьорливо по щоках і глянула у вікно. Стежкою до її дому вже наближалися кілька силуетів. Вона витерла руки й поспішила назустріч.
***
Рафель уже втретє крутив в руках один і той самий сувій. Думки поверталися до ночі, до неї, до того, що він відчував.
«Ти ж не маленький хлопчик. Чому ти був такий наляканий?»
Він потер втомлені очі. Сьогодні він майже не згадував матір. Це викликало сором. Його серце, здавалося, вирішило відкласти скорботу - бодай на один день. Навіть до віршів його сьогодні не тягнуло. Пусто. Дворецький кілька разів заходив, питав, як його справи, але Рафель відповідав сухо. Поки сам не зрозуміє - говорити немає сенсу.
Схопивши перо й аркуш для листів намалював кілька швидких ліній - два овали, в них кола.
«Не схоже.»
Він зафарбував кола чорним. Вийшло безглуздо, мов дитячий малюнок. Але навіть у цій карикатурі було щось.
«Можливо, саме ці очі мене злякали?»
А якщо зім’яти?, - згадав він.
Колись у дитинстві тітка Міволь навчила його цьому прийому: «Боїшся - намалюй, зімни, і страх зникне». Рафель усміхнувся.
«Отже, це не страх… А що тоді?»
Він мимоволі торкнувся носа - біль нікуди не зникла. Зітхнувши, він жбурнув малюнок до шухляди й грюкнув нею. Цей клубок емоцій був новим, незвичним.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!