Пацюча сутність
Нарон бігла вузькими провулками. Все пройшло як треба, завдання виконано, але в грудях ворушилось дивне відчуття тривоги.
Гіре прийшов у культ пізніше за неї. Старший, похмурий, він ніс на плечах якусь незрозумілу їй вагу. Його мовчання тиснуло, а рідкісні слова лякали. І все ж Нарон це не бентежило: фарба страху давно висохла на ній.
Після притулку її мало що могло налякати.
Ті діти, які кричали ночами від укусів бліх у прогнилі матраци, від холодних стін і чергувань вихователів… Там вона зрозуміла найголовніше: світ далеко не всіх любить.
Тож якщо хочеш вижити треба стати незамінною.
На ходу вона схопила кілька груш з прилавку, спритно сховавши їх у кофтину. Сьогодні удача на її боці. Ребра боліли після зустрічі з тією дівчиною, але Нарон звикла до ударів. Синці на ній довго не тримались.
Коли вона звернула за ріг, важкий і низький голос зупинив її:
- Нарон.
Вона здригнулася й застигла на місці.
Гіре стояв у тіні, наче його контур зливався з її сутністю. Рідке темне пасмо спадало на обличчя - похмуре, його шкіра здавалася ще сіріша на тлі запиленого світла.
Нарон радісно кинулася до нього, вдихнула надто різко й закашлялася, скрутившись навпіл. Простягнула йому одну з груш, як мирний подарунок, щоб показати: вона завжди пам’ятає про нього.
Гіре мовчки вихопив фрукт з її рук.
Відкусив грубо, з соком, що стікав по пальцях, і ліниво глянув на неї.
- Уже впоралась? Чого вештаєшся? - його голос потріскував, мов каміння у відрі.
Нарон закивала, з усіх сил намагаючись бути спокійною:
- Так. Усе як казав Голос. Листа забрали.
Гіре почав вдивлятися в її обличчя, ніби шукав обман.
- Запам’ятала хто?
- Ага! - швидко відповіла вона.
Нарон вже збиралася кинутися в бік замку, щоб розповісти про виконане доручення, коли довга рука схопила її за комір.
Гіре різко смикнув її до себе.
- Стій, - гаркнув він.
Його обличчя було близько, в очах блищала лють.
- Ти занадто метушлива. Спочатку зайду я. Потім ти. Зрозуміла?
Нарон зжалася, не опираючись. Якщо розсердить його - буде гірше. Занадто добре вона пам’ятала короткі спалахи злості, кожен копняк і ляпас.
Вона натягнула на обличчя покірну усмішку, ту саму, що завжди рятувала її в притулку.
-Звісно, Гіре, - прошепотіла вона.
Він відпустив її з поштовхом. Нарон похитнулася, але встояла.
Гіре не озираючись пішов уперед, важко ступаючи.
Нарон рушила за ним, намагаючись бути тінню.
У глибині її душі щось ледь чутно шкреблося, шепочучи:
«Хіба мрія про магію має бути такою? Хіба шлях до дива має бути викладений страхом?»
Але вона заглушила цей голос.
«Голос магіі знає краще.
Гіре знає краще.»
Тіні старих будинків зімкнулися навколо них, поглинувши обох.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!