Пісня серця мого

У небі над Нічним Лісом ніколи не світить сонце, але це зовсім не означає, що місцевим жителям не хочеться дивитися на зорі. Неважливо, їдеш ти верхи чи вирушаєш у довгу пішу подорож, завжди варто глянути на небо, щоб зрозуміти, де ти знаходишся і як довго чекати зміни доби.

— Дивись, зірка летить, — каже зеленошкірий ельф своєму супутнику з фіолетовою шкірою. Хоча один із них — страж сусіднього міста, а інший — аристократ із тих самих країв, вони чудово ладнають між собою.

— Не зірка, — поправляє більш освічений товариш, до слова, його зведений брат. — Зорі дуже рідко гинуть, а вже падати — і поготів. Скоріше за все, це комета.

— Ну, тобі видніше. — Звісно, бо статус темного ельфа визначає, як він склав свої іспити. І якщо хтось стоїть вище за тебе, значить, і знає більше. Прикро, але що поробиш — якщо так навчився, то й бігатимеш із мечем, а на маскаради та театральні вистави шлях закритий. — І все ж вона впала красиво, майже як янгол.

— Янгол? Що за вигадки, немає більше ніяких янголів, — відмахується той, та все одно усміхається.

Вже за мить обоє сміються, повторюючи цю фразу знову і знову. «Янгол, це ж янгол з неба впав, певно, боляче було летіти». Подібні жарти тривають аж до міських воріт, а там уже страж додає:

— От і правильно, до тіней їх усіх, хай пропадуть ці нікчемні люди!

І тут перед ними виростає фігура вартового. У такому ж одязі, як і сам зеленошкірий, напевно, охоронець Мередімаха. Однак це зовсім не ельф, а звичайний чоловік.

— Мета вашого візиту до міста? — пропускаючи останні слова, питає стражник.

— Ах ти ж! Та я не зобов’язаний тобі відповідати! — заявляє аристократ, яких у цих краях називають заїрсавірами. Може, зовні він і схожий і на актора, і на асасина, та характерний головний убір із червоною основою, оздоблений білим мереживом, носять лише найгідніші з родів правителів.

— Нічого не вдієш, у мене така робота — кого попало не впускати.

— Що?! Та як ти… Та я…

Десь між початком і самим розпалом суперечки до них підходить інший страж — ельф. Він ставить те саме питання і отримує невиразне «з посланням від матері вашому зиіру», після чого пропускає, зобов’язавши сплатити срібняк за образу вартового.

— Мередімахівці… — бурчить аристократ. У цьому місті, де темні ельфи живуть упереміш із людьми, останнім надають надто багато прав.

«А я не дурень, щоб місцевому градоправителю скаржитися, все одно не вислухає», — думає про себе його зведений брат. Краще вже втопити образу в таверні, ніж щось доводити місцевим і отримати штраф.

Ця двоповерхова будівля з колод та соломи має десять кімнат для постояльців і величезний зал зі сценою. Всередині вона розписана фарбою з фосфорних грибів, що зображує орнаменти, які з’являються на тілах ельфів, коли ті досягають вершин у певній галузі. Люстри під стелею ковані, їхня основа нагадує за формою сонце — як зазвичай роблять люди.

Що ж до страв і напоїв: будь-яка їжа з найвіддаленіших куточків Імперії чи з глибин Нічного Лісу — на ваш смак. Якщо хочете, можете попросити кухаря приправити селянську картоплю мороком’ятою чи додати хмільного пива до замовлення з сушених грибів.

Виступи тут різноманітні: новачки пробують свої сили вранці, відоміші гості — вдень та ввечері. Поети, музиканти, актори, барди — кого тільки не бачила ця сцена. Вдень небесні склепіння освітлюють зорі, чиє світло особливо яскраве в цих краях, уночі — лише місяць. І саме на заході сонця, коли перші зникають, а другий сяє все яскравіше, на сцену виходить Лірія.

Рудоволоса бардеса, яка вже трохи відійшла від тих років, коли розквітала її краса. Волосся жінки покриває біла пов’язка, що одразу натякає на її селянське походження, та й сукня проста, з фартухом — ніколи знатна дама не вдягне його поверх вбрання. Однак візерунки, що вишиті на рукавах, дивують гостей з Імперії: такі акуратні лінії, настільки чудове поєднання кольорів не створить звичайна ткаля, скільки б років не вчилася.

Вона — дружина місцевого стража закону, Вардена, про що приїжджих одразу інформує офіціант. Тим, хто бажає знайти собі дівчину на ніч, варто звернути увагу на красунь за дальнім столом, а от Лірія — поважна жінка, вірна дружина й відповідальна мати. Це серед людей ходять чутки, ніби барди — гульвіси й легковажні дурники, а тут багато акторів мають сім’ї та непоганий капітал, тож за подібні пропозиції можна і по зубах отримати.

Улюблений інструмент бардеси — ліра. Ніхто не знає, чи назвали її так за природний талант, чи це ім’я напророчило їй дар. Подейкують, що вирізана вона з гілки дуба, що росте біля входу в таверну. Коли молода наречена приїхала до дому чоловіка, в неї не було жодного посагу, і працювати було ні на чому. Тож вона пішла до дерева, яке ще прадід власника закладу посадив. Дізнавшись про це, той хотів було доповісти стражникам, та щойно рудоволоса сирена заграла свою мелодію, як він тут же забув про всі образи.

Пісні Лірії бувають різними: ритмічними та спокійними, веселими й сумними. Іноді вона виконує традиційні або популярні мотиви, але перевагу віддає тим, які написала сама. Цього вечора її виступ завершує моторошна мелодія на морську тематику.

На морі буйнім кораблі

Йдуть на дно як не крути,

І лиш один завжди на плаву,

Про нього розкажу.

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

Раптом з туману вирине,

На корму капітан зійде,

Через одяг світять кістки

Давно вже не живий.

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

Команда таких же мертвяків

Виконує його накази хутчіш,

Бере уламки на абордаж,

У полон весь екіпаж!

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

Кого на суші хтось чекає,

Того на березі лишає,

А як забули усі давно,

Підеш, моряк, на дно!

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

Рвані вітрила, зігнута корма,

Проте зі шляху не зіб'ється штурвал,

Ні шторм, ні дощ не змінять курс,

Слідом мертвих душ!

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

А як світанок пітьму розсікає,

Корабель у туж мить зникає,

Він навіть сліду не залишить,

Лише густий туман!

Привид, старий як світ,

Які ж таємниці зберігаєш ти?

Кого з собою забирав,

Той не бачив світла дня!

Ліра замовкла, і разом з нею враз усі відвідувачі. Кілька секунд у залі панувала тиша, після чого він вибухнув оваціями. Дехто кидав монети їй під ноги, інші підходили та клали у фартук. Усім посміхаючись, жінка зібрала гроші, потім зійшла зі сцени й рушила до господаря таверни. Йому належало сорок відсотків від кожного виступу, суму трактирник завжди перераховував. Ось і цього разу він розклав монети на дві купки, одну сховав під прилавок.

— Це була гарна пісня, ось би її почули рибалки, які вчора привозили мені рибу. Упевнений, їм би сподобалося.

— Весняний сезон лише розпочався, пане Ішер, попереду ще багато нових композицій.

— Дуже на це сподіваюся.

Тим часом увагу публіки вже привернув молодий акробат, що на минулому тижні жонглював дерев’яними булавами. Цього разу хлопчина перейшов на скляні пляшки, а згодом планував додати вогонь і ножі. Однак барда не засмучувалася — її гонорару вистачало на життя, а надмірна увага навіть набридала. Та один відвідувач все ж наблизився до неї, розштовхуючи дорослих.

— Мама, це було просто неймовірно! — вигукнула Венделла.

В день її народження Варден сказав: «Яка шкода, що малеча успадкувала мій кирпатий ніс, рідке русе волосся і родимку на спині, але, принаймні, в неї твої очі». За кілька років волосся стало густішим, і дівчинка все ж змогла заплести його в дві гарні коси, а не ходити з розпущеним. Однак те, що точно не змінилося, так це її характер і бажання порушувати всі заборони.

— Скільки разів я просила тебе не приходити в таверну ввечері? Тут збирається багато приїжджих, а якщо серед них буде злодій або якийсь темний маг? — вивевши доньку на двір, запитала мати.

— Але ж ти не боїшся їх, і я не боюся, мені вже вісім, — схрестивши руки на грудях, заявила винуватиця.

— Я розповім  батькові, а тоді вирішимо, що робити, — трохи пом’якшивши строгість, винесла вердикт рудоволоса. — Тепер іди додому, завтра треба рано вставати й бігти на ринок, поки свіжі продукти не розібрали.

Сім’я йшла стежкою, яка незабаром вивела їх на центральну дорогу. Тіні... Так, в Імперії люди боялися тіней — ці істоти приходили щоночі і могли одним дотиком вбити людину, але тут, серед рослин, що випромінювали світло, їх не було. Після несподіваного потепління на деревах почали розпускатися бруньки, демонструючи темні листочки зі світлими прожилками, а в минулорічній траві, ніби іскорки негаснучого полум’я, скакали цвіркуни, наспівуючи свої мелодії. Повз них проходили люди та ельфи, і незважаючи на це, тиша стояла майже ідеальна. Проте перші зазвичай шуміли вдень, другі — займалися своїми справами вночі.

— Хіба Мередимах не гарний?

— О, Венделло, це майже найгарніше місце на землі.

— А де ще красивіше?

— В тих місцях, звідки я родом. Є в Імперії таке графство, назване Долиною Верб, воно лежить на південному узбережжі океану, і там тепло тримається до початку зими.

— Не може бути, тамешні дерева світять яскравіше?

— Ні, вони взагалі не світяться.

— Може, там більше зірок?

— Зірки видно тільки вночі, та й не всі.

— То чому ти вважаєш, що ця Долина краща за наше чарівне місто?

— Тому що там пройшло моє дитинство.

У пам’яті спливли теплі спогади. Замок із колод, що постійно обростали мохом і плющем, поля з соковитою зеленою травою, берег із ніжним піском, який так добре було видно з вікна її кімнати. Однак у Ліри не було часу милуватися пейзажами та прогулюватися.

Ранок починався з теплої ванни, потім — розчісування й плетіння коси. Їй належало вибрати вбрання, в якому вона піде сьогодні, а гардероб був немаленький. Далі сніданок, за яким можна було мигцем побачити батьків. Її мати Ронда, окрім вогняного волосся, мала безліч веснянок, і любила починати день із м’яса та бокала червоного вина, батько Вальтер — світловолосий чоловік з довгою бородою, що здавалась білою під сонячними променями, любив послухати думки кухарів про правильне харчування, тому снідав салатом та вареними яйцями фазана.

Час до обіду і ще чотири години після нього були зайняті уроками. Спершу — каліграфія, основи математики, географії й читання, трохи пізніше — танці, основи етикету, література, магія світла. Але один предмет так і не пропав з її розкладу — він з’явився, коли дівчинці виповнилось чотири, і залишався до шістнадцяти. Це була музика — нотна грамота й гра на різних інструментах. Вчителі відразу помітили її талант і доповіли батькам, які з радістю підтримали захоплення доньки.

Музика дозволяла насолоджуватися пейзажами й поринати в мрії — пальці, що вивчили акорди, грали самі, залишаючи розум вільним. Вона могла відчути все те, що вкладали в твори відомі музиканти, і колись хотіла стати такою ж майстерною в поводженні з нотами. На одному з уроків мати була присутня особисто, і дослухавши мелодію до кінця, встала з стільця і підійшла до доньки, обнявши її вперше з моменту народження.

— Я горджуся тобою, Ліра, з тебе вийде чудова принцеса.

— Але ж принцеса — це дочка короля? — здивувалася дівчинка.

— В такому разі, ти будеш королевою.

На той момент, коли вони повернулися додому, барда вже забула, де зустріла доньку, а коли чоловік повернувся з роботи — це сталося не раніше півночі — загроза розповісти про непослух зовсім випарувалася з її голови. Жінка сиділа над стопкою паперу, яка все ще була порожньою.

— Як робота? — запитала рудоволоса, відклавши перо.

— Нічого особливого: кілька бійок, спроба крадіжки, один підліток-ельф обізвав приїжджого, а коли я його спіймав, почав кричати, що це ельфійське місто, і що я тут ніхто. Міг би відбутися штрафом, а так хлопці залишили його на ніч у камері, хай трохи подумає про свою поведінку, все одно там зараз немає злочинців.

Варден почав знімати свої обладунки — звісно, їх було менше, ніж у лицарів, та й застібки простіші, але все одно це займало близько півгодини. Розуміючи, що натхнення не приходить, Ліра остаточно відклала поезію, вирішивши допомогти чоловікові.

— Зазвичай ти приходиш раніше, десь о десятій. Точно нічого серйозного не сталося?

— Та так, трохи більше метушні, ніж зазвичай. Ти ж знаєш, що наближається свято Вознесіння. Це, так би мовити, таємниця, але тобі можна знати: цього року король Імперії приїде до Меридімаху, щоб відзначити свято зі своїми одновірцями, хоча багато хто каже, що він хоче переманити людей на свій бік і знову поборотися за владарювання. Як би там не було, наш луназір теж приїде, вони разом будуть вирішувати дипломатичні питання. Наша ж задача як охоронців — забезпечити безпеку жителям міста, а за персоналії вищого світу подбає їх особиста свита.

Вознесіння святкують у день смерті Люксіліни, як символ того, що інші люди теж можуть повернутися на небо, ставши янголами у винагороду за прожите життя. Імперці в цей день моляться, пекуть особливий хліб, посипаний цукровою пудрою, співають пісні та водять хороводи, відображаючи колообіг життя. У Нічному Лісі молитви дозволено лише біля храму, але щодо решти — ельфи не мають заборон: танцювати та їсти можна скільки завгодно.

— Ти ж над новою піснею працювала, коли я прийшов. Можна подивитися?

Подружжя не приховує таємниці одне від одного. Вони одружилися, коли Лірі було дев’ятнадцять, і з того часу їх союз будувався на взаємодопомозі та розумінні, адже без цього вижити було б неможливо. Він — охоронець, переведений зі столиці в ці землі, де виріс, вона — безродна прислуга, яка не мала навіть інструмента, не кажучи вже про фанатів або місце на сцені.

Їхня тяжка праця тривала день у день вже сім років. Ловля порушників на вулицях, розмови з полоненими про те, що їм можна зменшити штраф, якщо вони прийдуть на виставу дружини... Парі доводилося важко працювати, а іноді і нелегальні справи робити, щоб отримати хороші посади та заробити більш-менш прийнятне становище. І хоча тепер не було потреби витягувати один одного з біди, звичка відкривати душу все одно залишалася.

— Ще нічого не написано. Я хвилююся. Знаєш, як кажуть наші постійні актори: влітку народ на вулиці, восени приходить до бару, щоб самому розспіватися, взимку — щоб напитися й заснути мертвим сном, як ведмідь, а от весною всі охочі слухати, подивитися й навіть пристойно заплатити. У мене є достатньо старих пісень, але цього року з’явилося чимало талановитих співачок, потрібно щось нове, що нагадає їм, за що мене прозвали сиреною й майстринею струн.

— Ці розмальовані співачки нічого доброго не придумають. Ось через пару років всі вони вийдуть заміж і кинуть виступи, не кожну ж так тягне на сцену, як тебе. Не поспішай, талант не проп’єш.

Сказавши це, він похлопав дружину по плечу, підбадьоривши, після чого пішов відпочивати. Ліра почула, як тихо скрипнули двері спальні доньки — ну не міг воїн заснути, не знаючи, що його маля вже бачить сни. Так, вони не особливо любили одне одного, скоріше працювали разом — що включало спільне життя і носіння кілець — але в тому, що до Венделли обидва батьки відчувають справжню любов, ніхто з них не сумнівався.

Довго думала жінка над тим, про що ж їй написати нову історію. Може, одну з незакінчених пісень, або ті ідеї, які день у день крутяться в голові, але роками не знаходять втілення? А що скажуть про веселі рими, що спонукають танцювати? Та ні, це для осені... Розмірковуючи так, рудоволоса заснула за письмовим столом, а прокинулася на світанку.

Місяць схилявся до горизонту, поступаючись місцем зіркам. Його півдиск був схожий на трохи відкрите око, що спостерігало за нещасною поетесою. Вона наважилася заглянути в це око, як раптом до рабині мистецтва прийшло осяяння.

Адже вона була бардою, а не якоюсь там співачкою, а чим же відрізнялись ці двоє? Співачка — гарна обгортка, наївна простота. Вона співає чужі пісні, прикрашаючи їх своїм голосом, при цьому заманюючи публіку рухами тіла. Бард або ж барда — не лише дівчата обирають цю професію — особистість освічена, що прагне до вищого мистецтва. Вони в досконалості оволоділи поезією, нотами й хоча б одним музичним інструментом, можуть підтримати бесіду в пристойній компанії, а ще в кожного барда є любов.

Це далеко не завжди чоловік чи дружина — часто так буває, що одружуються або виходять заміж з розрахунку. Суть любові раба мистецтва в її недосяжності — нереальна, нерозділена, але все ще жива, це так високоморально. Не заради користі чи плотських втіх, не розраховуючи на взаємність, а лише для того, щоб любити, бо саме це почуття є нагородою.

Не стане жодним сюрпризом, що бард, навіть маючи дружину і трьох дітей, почне оспівувати у своїй пісні якусь красуню, хоч би й саму королеву. Ревнувати його? Та як королева дозволить собі загуляти з артистом! Лаяти — за те, що приносить гроші в сім’ю? Ні, вже точно немає нічого ганебного в барді, який співає про свою любов до когось, та не важливо до кого, головне як!

Отже, вирішено. Це буде пісня про любов, в стилі класичних страждань. Тільки от кого вибрати об’єктом захоплення? Ну, кандидатів тут небагато — непоказні стражники, чорноробочі на кшталт ковалів або фермерів, злодії, пара бібліотекарів, один градоначальник і пара його синів, є ще кілька з ліги вбивць, але з ними краще не зв’язуватися.

А раз вже йти в банальності, то чому б не змішати два шаблони, щоб отримати щось унікальне? Тим часом, як колеги оспівують реальних особистостей, вона хуманізує щось, навіть сам Місяць, і оголосить про свою невгасиму любов. Це ж так просто, та й епітетів про небесне світило, як і про почуття, в запасі ціла купа! Саме з такими думками Ліра знову взялася за перо, і, не рахуючи трьох чернеток, отримала один готовий варіант.

Історія ця сталась навсправжки, не у легенді,

Одна закохалася барда у Місяць, що сяяв на небі.

Шукала усе життя погляд, що сердце підкорить її,

Та тільки небесне сяйво сил надавало їй.

Бажала почути голос, спокусливий, як смертний гріх,

А муза казала рифми, коли в вікно Місяць світив.

Героя знайти хотіла, що не боїться Пітьми,

А те небесне тіло з'являлося тільки вночі.

Ходила вона роками по тлінній нашій землі,

Чоловіків зустрічала, та всі були не ті.

І не один наречений квіти їй приносив,

Та всі вони загубились, коли Місяць засвітив.

І ось, зустрівши кохання, подумала - горе мені,

Вже люди крил не мають, не злетіти з землі,

Зірки не спадають на землю, каміння не злетить,

Як прийде знову ранок, розлучить нас він вмить!

Тож будь зі мною, Місяць, у Лісі Нічному навік,

Нехай не торкнуся до тебе, якось змогу пережить,

Дозволь лиш на лик твій дивитись, дозволь моїй музі творити,

Нещасною жити з тобою, але ж без тебе не жити!

Ліра відграла останню ноту і тепер заслужено відпочивала на руках господині. Зала мовчала, і тиша ця тривала довше звичайного. Напевно, пісня була занадто банальною або занадто короткою. Можливо, справа була в довгих програшах, або останні рядки варто було б повторити для більшого ефекту?

Рудоволоса сирена й далі продовжувала б шукати варіанти, якби не встала та сама торговка. Старенька підійшла до неї і жестом попросила нахилитись, і барда помітила, що на очах у неї з’явилися сльози.

— Це була найгарніша пісня, яку я чула з того часу, як Вічна Пітьма спустилася на наші землі. Не знаю, як ти її написала, але, прошу, виконай знову.

З цими словами слухачка вручила їй три золоті монети — взагалі золото актрисі давали лише двічі за роки виступів. Але це була не остання несподіванка: одразу до неї почали підбігати й інші ельфи, несучи жмені грошей. Всі як один просили заспівати набіс. Люди не були так щедрі, напевно, для них Місяць не мав такого значення. А от справді, Ліра зовсім не подумала про те, що її метафорична недосяжна любов є важливим символом для темного народу, хоча чудово знала їхні традиції. В пориві натхнення деякі речі вилітають з голови.