Поки він тут

1.

Ранок почався зі звичайної метушні, Лео навідріз відмовився їсти вівсянку, Мія вже вдруге перевіряла, чи поклала до рюкзака фотографію для Дня сім’ї. Сара поспішала, бо пообіцяла після садочка зустрітися з Еліс. Лише Вільям був незвично спокійним. Він мовчки пив каву, дивився у вікно й час від часу усміхався дітям.

– Тату.

– Так?

– А ти точно прийдеш сьогодні?

– Куди?

– У садочок.

– Звичайно.

– Обіцяв?

– Обіцяв.

Лео простягнув йому мізинець.

– На мізинчика.

Вільям усміхнувся й зачепив його своїм.

– На мізинчика.

– Тоді не забудеш.

– Не забуду.

У садочку було гамірно, на стінах висіли дитячі малюнки, фотографії сімей, аплікації з осіннього листя. Батьки повільно збиралися в музичній залі, пані Емма зустрічала кожного з усмішкою.

– Доброго дня! Проходьте, будь ласка.

Сара сиділа в першому ряду.

Поруч примостилася Еліс.

– Ну що, хвилюєшся?

– Більше, ніж діти.

– Це нормально.

Свято почалося. Діти співали, читали вірші, танцювали. Лео постійно шукав очима батька і нарешті побачив його біля дверей. Хлопчик широко усміхнувся й помахав рукою, Вільям відповів тим самим, Сара теж озирнулася. Вона ледь помітно кивнула чоловікові. Усе було добре.

Свято минуло чудово.

Після Дня сім’ї вони повернулися додому в гарному настрої. Лео одразу побіг до своєї кімнати показувати машинкам нову медаль, яку отримав за участь у святі. Мія допомагала Сарі розкладати покупки, Вільям поставив чайник.

– Ну що, сподобалося? – запитав він.

– Дуже! – відповіла Мія.

– А мені дали два печива, – гордо повідомив Лео.

– Бо ти найкращий?

– Бо я попросив.

Усі засміялися.

3.

Увечері, коли діти вже спали, Сара сиділа на кухні з чашкою чаю, Вільям мовчки дивився у вікно коли до них несподівано хтось постукав.

– Так пізно? Хто це може бути?

– Я відкрию, - сказав Вільям йдучи до дверей.

За дверима стояло два поліцейських.

– Добрий день! Перепрошуємо за пізній візит без попередження. Ми офіцери даного округу. Можемо зайти на кілька хвилин?

– Так, звичайно. Щось сталося?

Один із поліцейських дістав своє посвідчення та показав Вільяму. Сара підірвалась та також підійшла до них з нерозумінням.

– Ми рослідуємо зникнення вашого сусіда, містера Томаса Коллінза.

Сара відчула, як всередині щось неприємно стиснулося.

– Зникнення!?

– Так. Нам повідомили, що він не виходить на зв’язок вже більше доби.

Поліцейські увійшли до будинку, вони не поспішали, просто уважно оглянулись навколо.

– Ви давно живете в цьому будинку?

– Не дуже, – відповіла Сара, – ми переїхали не так давно.

– Чи добре ви знали містера Коллінза?

– Ні, лише віталися іноді. Один раз вечеряли разом, - відповів Вільям.

– Ви бачили його останнім часом? Як давно?

– Останній раз коли вечеряли у нас. Можливо кілька днів тому, приблизно.

– Він був сам?

– Так, сам.

– Чи знаєте ви, куди він пішов потім?

– Ми живемо по сусідству, він пішов додому. А що він робив потім то це нам не відомо. Більше не спілкувалися.

Поліцейський переглянув свої записи.

– Його подруга занепокоїлася, бо він перестав їй відповідати на дзвінки. Спочатку вона подумала, що він просто зайнятий, але потім вирішила звернутися до нас.

У кімнаті стало тихо, Сара подивилася у вікно, будинок Томаса було видно між деревами, звідси він здавався таким самим, як завжди, звичайним.

– Ви нічого незвичного не помічали? – запитав другий офіцер.

– Наприклад? – перепитав Вільям.

– Сварки. Гучні звуки. Незнайомих людей біля його будинку.

– Ні, – відповіла Сара, – але коли ми вечеряли він згадував про свого брата, якого вже дуже давно не бачив і не знає, навіть, де він може бути. Та при цьому він дуже за ним сумував і хотів побачити. Можливо він поїхав на його пошуки?

Офіцер записав її слова та простягнув їх картку:

– Якщо ще щось згадаєте, то зателефонуйте, будь ласка. Навіть, якщо здається, що це дрібниця.

Коли двері дому зачинилися у будинку знову стало тихо, це була мертва тиша. Сара дивилась перелякано на Вільяма:

– Думаєш, з ним щось сталося?

– Не знаю, - він відповів не одразу.