Поки він тут

1.

Осінній ранок був напрочуд сонячним.

Після того як Сара відвела дітей до садочка, вона, як і домовлялася, зустрілася з Еліс у невеликій кав’ярні неподалік парку. Заклад був затишний, із великими панорамними вікнами. Усередині пахло свіжою випічкою, меленою кавою й корицею. Еліс уже чекала за столиком.

– Я вже подумала, що ти передумала.

– Лео сьогодні п’ять хвилин шукав свою машинку. Виявилося, вона була в кишені його куртки. Еліс засміялася.

– Знайома історія.

Сара сіла навпроти, офіціант приніс дві чашки кави.

– Ну, як вам живеться? Уже звикли?

– Потроху.

– Район подобається?

– Дуже. Тут було спокійніше, ніж у нашому старому.

Еліс кивнула.

– Було?

– Нещодавно до нас завітали поліцейські. Вони шукають сусіда, він просто зник.

Деякий час вони говорили про зникнення сусіда а саме про те, що такого в цьому містечку давно не було. Кожен намагався знайти цьому логічне пояснення: можливо він просто поїхав, потрапив у неприємності або вирішив на деякий час зникнути після тяжких спогадів. Але що довше тривала розмова, то більше ставало зрозуміло, що з них насправді не вірив ніхто у ці версії.

2.

Того ж дня Вільям працював майже без перерв. Лише близько третьої години дня Марк без стуку зайшов до кабінету.

– Досить.

– Що?

– Обід.

– Я не голодний.

– Це не питання.

Він поклав перед Вільямом паперовий пакет.

– Бургер.

– Ти невиправний.

– Зате не дам другові померти з голоду.

Вільям усміхнувся.

– Дякую.

– Не дякуй. Просто пообіцяй, що хоч іноді виходитимеш із кабінету.

– Домовились.

– Бо ще трохи, і ми почнемо думати, що ти тут ночуєш.

– Не перебільшуй.

– Це моя професійна риса.

Обидва засміялися і саме в цю мить задзвонив телефон Вільяма, він глянув на екран «Сара», Вільям одразу відповів.

– Привіт.

– Привіт. Не відволікаю?

– Ні.

– Хотіла сказати, що нас запросили нові друзі на барбекю в суботу.

– Гарна ідея.

– Ти не проти?

– Звичайно, ні.

– Чудово. Дітям теж сподобається.

– І тобі.

– Мені особливо.