Поки він тут

1.

Пройшло декілька тижнів. Весь цей час Сара ловила себе на дивній думці, що Вільям ніби був поруч, але іноді здавалося, що частина його думок десь далеко. Вона помічала це не в чомусь великому а навпаки у дрібницях.

Він міг стояти біля холодильника й кілька секунд просто дивитися всередину, ніби забув, навіщо його відкрив.

Міг залишити чашку з кавою на підвіконні й знайти її через годину в іншій кімнаті.

Міг перепитати те, що вона розповідала йому вчора.

І щоразу, коли вона хотіла запитати, чи все гаразд, він усміхався.

– Я просто втомився.

І вона хотіла вірити. Бо іноді люди справді просто втомлюються віж життя, від світу, від своїх же емоцій. Але вона знала, що тут інше.

Того вечора Сара сиділа з Алісою в маленькій кав’ярні неподалік від дому, просто дві подруги за чашкою кави.

– Ти якась задумана, – сказала Аліса.

Сара посміхнулася.

– Невже так видно?

– Мені видно.

Кілька секунд Сара мовчала.

– Мені здається, Вільям змінився.

Аліса не перебивала.

– Не в поганому сенсі.

Сара одразу додала.

– Просто… ніби він постійно щось обдумує.

– Він пережив багато.

– Я знаю.

Сара подивилася у вікно.

– Можливо, я просто шукаю проблему там, де її немає.

– А можливо, ти просто добре його знаєш.

Ця відповідь змусила Сару замовкнути.

Коли вона повернулася додому, Вільям сидів у кабінеті, перед ним лежали старі фотографії.

– Знайшла тебе.

Він підняв голову.

– Вибач.

– За що?

– Не знаю.

Сара зайшла всередину. На столі була фотографія, де вони ще тільки переїхали, де були меншими і вони всі стояли біля будинку, щасливі.

– Пам’ятаєш цей день? – запитала Сара.

Вільям подивився на фото.

– Так.

Він усміхнувся.

– Лео тоді сказав, що наш будинок схожий на замок.

– А потім попросив побудувати рів біля воріт.

Вони обоє засміялися, на кілька хвилин усе стало таким, як раніше.

Пізніше коли вони вже лежали в ліжку то помітила, що Вільям знову не спить.

– Не можеш заснути?

– Думаю.

– Про що?

Він довго мовчав.

– Тобі коли-небудь здавалося, що ти щось пам’ятаєш неправильно? Сара повернулася до нього.

– У сенсі?

– Не знаю.

Він потер очі.

– Наче в голові є спогад, але ти не впевнений, чи він справжній. Сара обережно взяла його за руку.

– Вільям.

– М?

– Якщо щось тебе турбує, ти можеш сказати мені.

Він кивнув.

– Я знаю.

Але не сказав, боо навіть йому самому було важко пояснити те, що відбувалося.

Наступного дня Сара відкрила старий записник, вона знайшла його випадково, коли прибирала шафу. На першій сторінці було написано ім’я «Ендрю».

Вона кілька секунд дивилася на цей напис а після просто закрила записник.

«Не зараз. Але, можливо, скоро. Можливо я помиляюсь»