Поки він тут

1.

Сонце ще не встигло повністю піднятися над деревами, коли Сара розплющила очі. Кілька секунд вона лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому стеля здається незнайомою. Потім згадала. Новий будинок. На її обличчі сама собою з’явилася посмішка.

Телевізор, який вона, як завжди, забула вимкнути перед сном, тихо бурмотів якісь ранкові новини: «У селі на Мурничах знову помітили чупакабру! Що це за тварина, а чи тварина взагалі?». Сара потягнулася до пульта зі словами: «Знову ця дурня» і натиснула кнопку виключення. Тиша. Не та важка тиша, яка лякала, а затишна. Саме та, у якій хочеться почати новий день.

Вона обережно вибралася з-під ковдри, щоб не розбудити Вільяма, адже він спав глибоким сном, такого спокійного вона не бачила його вже дуже давно. Сара затримала на ньому погляд.

За останні роки його обличчя змінилося.

Біля очей з’явилися ледь помітні зморшки, волосся стало трохи коротшим, а погляд… погляд нарешті перестав бути постійно втомленим. Вона тихо усміхнулася.

«Нарешті…» - саме це слово промайнуло в її голові. Нарешті він знову почав жити.

Вона навшпиньки вийшла зі спальні й тихо прикрила двері.

Будинок ще ніби спав. Дерев’яні сходи ледь поскрипували під ногами. У повітрі пахло новими меблями, картоном і свіжою фарбою. Сара відчинила холодильник, але він був майже порожній, лише якісь декілька маленьких йогуртів, масло, яйця та молоко.

– Схоже, сьогодні без великого сніданку, – тихо сказала вона сама собі.

– Я почув слово “сніданок”.

Сара здригнулася й обернулася. У дверному отворі стояв Вільям. На ньому було розкуйовджене волосся, домашні штани, футболка яку він, здається, носив ще зі студентських років.

– Ти мене налякав. Ти чому прокинувся?

– Це моя суперсила тебе лякати. Почув звуки на кухні, вирішив перевірити.

– Ні. Твоя суперсила – залишати чашки з кавою по всьому будинку.

Він усміхнувся.

– Це неправда.

– Учора ввечері я вже знайшла дві.

– То вони самі туди перейшли.

Сара засміялася.

– Звичайно.

Вільям підійшов до кавомашиниі натиснув на кнопку. За кілька секунд кухня наповнилася знайомим, приємним ароматом.

– Знову кава натщесерце? – запитала Сара.

– Знову.

– Колись я просто заховаю каву.

– Це загроза?

– Попередження, ти досить багато її пʼєш.

– Я юрист. Люблю попередження.

Вона лише похитала головою.

– Невиправний.

Нагорі почувся тупіт. Потім ще один. Потім знову.

– Вони прокинулися, – усміхнувся Вільям.

Через секунду сходами буквально скотилася Мія. Волосся стирчало в різні боки. В одній руці вона тримала книжку про чудовиськ з привидами.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, сонечко, – сказала Сара.

– А Лео ще спить? – запитав Вільям.

– Ні.

Наче почувши своє ім’я, Лео вибіг слідом. Обійняв тата за ногу.

– Я голодний.

– Це найкраще “доброго ранку”, яке я чув, – засміявся Вільям.

– Я дуже голодний.

– Наскільки?

Хлопчик задумався. Підняв руки якомога вище.

– От настільки.

– Це серйозна ситуація.

– Дуже.

Сара вже поставила сковорідку на плиту.

– Через десять хвилин будуть млинці.

– Через скільки?

– Через десять.

Лео сумно подивився на годинник на стіні.

– Це довго.

– Якщо допоможеш мамі, буде швидше.

Хлопчик одразу підбіг до столу.

– Я допомагаю.

– І що саме ти будеш робити?

– Буду дивитися.

– Безцінна допомога, – прошепотів Вільям, – моральна підтримка саме те, що потрібно.

Поки Сара готувала, Мія вже досліджувала будинок. Вона зазирала в кожну шафу. Відчиняла всі дверцята. Піднімала кришки коробок.

– Тату!

– Що?

– Тут є шафа під сходами!

– Є.

– А раптом там секретний хід?

– Думаю, там пилосос.

– Це менш цікаво.

– Значно менш цікаво.

Вона відкрила дверцята.

Усередині стояли всі ті речі, інструменти і кілька старих полиць, які залишилися від попередніх господарів.Мія розчаровано видихнула.

– І справді пилосос…

– Я ж казав.

– Але секретний хід міг би бути за пилососом.

Вільям підійшов ближче. Постукав по стіні.

– Ні. На жаль.

– Шкода.

– Не засмучуйся.

Він нахилився до неї.

– Зате тут можна зробити ваш секретний штаб.

Очі Мії одразу загорілися.

– Правда?

– Якщо мама дозволить.

Вона навіть не стала відповідати лиш одразу побігла на кухню.

– Мамо!

– Що сталося?

– Нам дуже терміново потрібен штаб!

Сара навіть не обернулася.

– Якщо після цього штабу мені не доведеться прибирати весь будинок…

– Не доведеться!

– Тоді домовилися.

– Ура!

Мія побігла назад. Лео, який нічого не зрозумів, але теж побіг за сестрою.

– А що таке штаб?

– Це місце, куди дорослим не можна.

– Навіть татові?

– Особливо татові.

Вільям удавано образився.

– Це вже дискримінація.

Діти засміялися і зникли за рогом коридору. Він подивився їм услід, потім перевів погляд на Сару. Вона саме викладала млинці на тарілку піднявши очі на нього і вони мовчки усміхнулися одне одному. Без слів та зайвих пояснень.

Іноді щастя виглядає саме так, як звичайний ранок в кругу коханої сім’ї.

Після сніданку будинок ожив остаточно.

Коробки, які ще вчора акуратно стояли вздовж стін, поступово відкривалися одна за одною. Сара розкладала посуд на кухні, Вільям збирав книжкову шафу для свого майбутнього кабінету, а діти, здавалось, уже знали цей будинок краще за дорослих.

– Мамо! – крикнула Мія з другого поверху.

– Що сталося?

– Ми нічого не зламали!

Сара усміхнулася.

– Те, що ти сказала це першою, звучить підозріло.

– Але це правда!

Вільям тихо засміявся.

– Знаєш, після цієї фрази мені вже страшно підніматися нагору.

– Не треба, – відповіла Мія. – Ми вже все перевірили.

– Саме це мене і лякає. – піднявшись до дітей вона

До обіду сонце вже добре прогріло подвір’я. Газон був невеликий, але доглянутий. Уздовж паркану росли туї, а біля тераси стояла стара дерев’яна лавка, яку попередні власники вирішили залишити.

Лео катав машинку по плитці а Мія сиділа поруч із книжкою. Вона читала лише кілька хвилин, потім закрила її.

– Мені нудно.

– Почитай.

– Я вже читала.

– Ще раз.

– Я знаю, чим закінчиться.

Лео навіть не підняв голови.

– Монстр стане добрим.

– Звідки ти знаєш?

– Бо ти вже сто разів читала.

Мія образилася.

– Не сто.

– Дев’яносто дев’ять.

2.

Вільям саме закручував останній гвинт у книжковій шафі, коли Сара зайшла до кімнати.

– Гарно виходить.

Він відійшов на крок.

– Якщо вона не впаде за п’ять хвилин, то взагалі чудово.

– Ну так, ти ж юрист а не ремонтник.

– Саме тому й переживаю.

– Чому?

– Бо шафи не моя спеціалізація.

Сара тихо засміялася.

– Зате каву ти вариш професійно.

– Нарешті хоч хтось це визнав.

Вона підійшла ближче.

– Я рада.

– Чому?

– Бо ти смієшся.

Вільям подивився на неї. Посмішка повільно зникла.

– Я теж.

На мить між ними запанувала тиша. Сара легенько торкнулася його руки та ніжно поцілувала в губи.

– Все буде добре.

Він кивнув.

– Так.

І справді вірив у це.

– Тату!

Голос Лео пролунав із двору.

– Іди сюди!

Вільям відчинив двері на терасу.

– Що сталося?

– Дивись!

Він показав на невеликий слід у м’якій землі біля паркану.

– Це вовк?

Вільям присів навпочіпки, уважно подивився а усміхнувся.

– Ні.

– А хто?

– Думаю… собака.

– Великий?

– Досить великий.

Лео широко розплющив очі.

– А він може прийти ще?

– Може.

– А чому він такий сумний?

– Можливо голодний, або шукає хазяїна.

– Можливо нам його нагодувати?

– Потрібно поїхати за їжею для собаки.. Я обіцяю, що наступного разу ми точно для нього щось підготуємо.

Лео серйозно кивнув.

– Добре. Не хочу аби він сумував.

Ближче до вечора Сара вирішила трохи провітрити будинок. Вона відчинила велике панорамне вікно у вітальні. Усередину одразу зайшов теплий літній вітер. Фіранки ледь помітно колихнулися. Мія підбігла до вікна.

– Тут так тихо.

– Саме тому ми й переїхали, – відповіла Сара.

– Тут мені подобається більше.

– І мені.

3.

Вільям заніс інструменти до гаража. На секунду затримався, погляд сам собою ковзнув до паркану. Йому здалося…Наче між дерев щось ворухнулося.

Він придивився, нічого немає. Лише гілки, які хитав вітер. Вільям ще кілька секунд стояв нерухомо. Потім тихо посміхнувся сам до себе.

– Здається, я вже теж починаю бачити Міїних монстрів. А, можливо, то був той пес, що сьогодні приходив.

До вечора не розкладених речей у будинку стало значно менше. Ті, що ще вчора займали майже весь коридор, тепер стояли лише біля сходів і в робочій кімнаті. Сара витерла долонею піт із чола й задоволено оглянула кухню. Тарілки вже стояли на полицях, чашки зайняли своє місце, спеції рівними рядами вишикувалися біля плити, навіть маленький магніт із минулої відпустки вже висів на холодильнику. Вона посміхнулася, будинок повільно переставав бути чужим.

Він починав ставати домом.

У цей час Вільям піднімався сходами з важкою коробкою. На ній чорним маркером було написано: «Кабінет».

Він поставив її біля стіни й важко видихнув.

– Остання в мій кабінет, – сказав сам до себе.

За кілька хвилин на столі вже стояв ноутбук а поряд з ним лягли папки. Кілька юридичних книжок зайняли верхню полицю. Щоденник, ручка, настільна лампа. Вільям відсунув стілець і сів.

Через велике вікно було видно майже все подвір’я. Мія ганялася за Лео, а той голосно сміявся, ховаючи за спиною її книжку. Вільям усміхнувся. Саме цього йому бракувало.

Звичайного шуму, сміху та життя.

– Тату!

Мія вже стояла у дверях кабінету.

– Можна?

– Для тебе завжди можна.

Вона обережно зайшла всередину.

– Мама нас вже загнала у дім. Тут гарно.

– Поки що тут лише стіл.

– Але буде гарно.

Вільям подивився навколо.

– Думаєш?

– Угу.

Вона показала на порожню стіну.

– Тут треба повісити картину.

– Яку саме?

Мія задумалася.

– Не знаю.

А потім зовсім серйозно сказала:

– Але щасливу. Намалюємо.

Вільям усміхнувся.

– Домовилися.

3.

Унизу Сара саме складала альбоми з фотографіями до шухляди комода. Один із них випадково розкрився. На сторінках миготіли десятки спогадів. Вона повільно перегортала сторінки, ненадовго затримуючись на кожній. Просто хотіла ще раз прожити ці миті. Почувши кроки, вона швидко закрила альбом.

– Допомогти?

Вільям зупинився поруч.

– Уже майже все.

Він узяв розкидані статуетки.

– Це сюди?

– Так.

Вона показала на нижню полицю.

– Думаєш, ми швидко звикнемо?

Вільям трохи подумав.

– Діти вже звикли.

Сара тихо засміялася.

– Це правда.

– Нам теж потрібно лише трохи часу.

4.

В кінці вечора всі вже були виснажені тому Сара замовила піцу.

– Сьогодні знову без героїзму, – сказала вона, розставляючи речі на столі.

– Найкраща вечеря після переїзду, – підтримав її Вільям.

– Піцца!

Лео підстрибнув від радості.

– Мені з сиром!

– Вона вся із сиром, – відповіла Сара.

– Тоді мені багато сиру.

Мія серйозно подивилася на брата.

– Це так не працює.

– Чому?

– Бо тоді мені менше залишиться.

– Я поділюся.

– Добре.

Конфлікт було владнано.

За вечерею вони говорили про багато дрібниць. Про новий садочок, сусідів, яких ще навіть не бачили. Про те, що потрібно купити штори до кабінету. Про собаку, який, за словами Лео, «напевно живе десь поруч».

– Якщо він прийде ще раз, можна його погладити? – запитав він..

– Якщо він буде добрий, то можна, – відповів Вільям.

– А якщо ні?

– Тоді будемо милуватися здалеку.

– Це теж непогано.

Лео раптом відклав шматок піци.

– А можна нам собаку?

Сара й Вільям одночасно подивилися один на одного.

– Бачиш? – усміхнулася Сара. – Почалося.

– Я знав, що це питання колись прозвучить.

– Ну то що?

Вільям театрально задумався.

– Якщо колись у нас з’явиться собака…

Діти затамували подих.

– …то доглядати за ним будете ви.

– Добре!

– І гуляти будете ви.

– Добре!

– І прибирати теж.

Мія кивнула.

– Ми згодні.

Вільям засміявся.

– Ви навіть не подумали.

– Бо собака того вартий.

Сара дивилася на дітей і не могла стримати усмішки, такі моменти хотілося зберегти назавжди.

Коли надворі стало вже майже темно Мія першою позіхнула.

– Я хочу спати.

– Я теж, – одразу підтримав її Лео, хоча ще хвилину тому бігав із машинкою по всій вітальні.

Сара піднялася.

– Ходімо чистити зуби.

За кілька хвилин нагорі знову лунав дитячий сміх та бризки води. Обурення Мії, що Лео спеціально розбризкує пасту і сміх самого Лео. Вільям, залишившись унизу, повільно зібрав тарілки зі столу. Він поставив їх у мийку, погасив світло на кухні, підійшовдо великого панорамного вікна де за склом повільно опускався вечір. Небо ще зберігало останні помаранчеві смуги сонця. Усе було тихо та спокійно.

І навіть не здогадувався, що вже зовсім скоро цей спокій почне розсипатися на дрібні уламки.

Будинок засинав повільно. Спочатку стих дитячий сміх, потім зачинилися двері дитячої кімнати. За кілька хвилин згасло світло на другому поверсі. Сара востаннє зазирнула до дітей.

Мія вже міцно спала, обійнявши свою книжку про чудовиськ а Лео лежав навскіс ліжка, міцно притиснувши до грудей маленьку червону машинку.

Вона поправила ковдру доньці, поцілувала обох у чоло й безшумно зачинила двері.

У спальні Вільям уже лежав у ліжку, гортаючи новини в телефоні. Побачивши дружину, він відклав його на тумбочку.

– Заснули?

– За дві хвилини.

– Рекорд.

Сара лягла поруч.

– Втомилися.

– І нам вже пора відпочивати.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Сара повернула голову до чоловіка.

– Ну що?

– Що?

– Шкодуєш?

Вільям здивовано усміхнувся.

– Через переїзд?

Вона кивнула, Вільям озирнувся навколо. Нова спальня, стіни, шум вітру за вікном. І Сара поруч.

– Ні.

Він узяв її за руку.

– Я давно не відчував такого спокою.

Сара міцніше стиснула його долоню.

– Я кохаю тебе.

Вона вимкнула приліжкову лампу і кімната занурилася в темряву.

5.

Минуло кілька годин. За вікном уже панувала ніч.Будинок був тихим і лише годинник унизу рівномірно відраховував секунди.

Тік.

Тік.

Тік.

І раптом…

Бах!

Сара різко розплющила очі та підвелася на ліктях. Серце закалатало швидше, Вільям теж прокинувся.

– Ти чула?

– Так…

Вони прислухалися.

Будинок знову мовчав.

– Щось упало? – тихо запитала Сара.

– Не знаю, зараз подивлюся.

– Я з тобою.

– Не треба.

– Треба.

Вони разом вийшли зі спальні, других поверх був темним. Лише слабке світло місяця проникало крізь вікно в кінці коридору. Вільям повільно почав спускатися сходами. Сара йшла на крок позаду і кожна сходинка тихо поскрипувала. На першому поверсі було зовсім темно, нарешті Вільям намацав вимикач.

Клац.

Тепле світло залило вітальню… Нічого. Усе стояло на своїх місцях. У кухні порожньо, коридор порожній.

– Може, здалося? – пошепки сказала Сара.

Вільям уже хотів відповісти, коли почувся тихий шерех. Обоє одночасно повернули голови до панорамного вікна, фіранка повільно ворушилася. Сара мимоволі зробила крок ближче до чоловіка.

– Вікно…

Вільям підійшов. І тільки тепер помітив, що, скоріше всього, одна зі стулок залишилася прочиненою після вечірнього провітрювання. Вітер колихав фіранку, а на підлозі лежала маленька декоративна рамка, яка ще не встигла знайти своє місце.

Саме вона й упала. Вони видихнули.

– Я вже встигла уявити невідомо що.

– Після книжок Мії про чудовиськ?

– Саме так.

Він зачинив вікно. У будинку знову стало тихо.

Вони вже збиралися повертатися нагору, коли з двору долинув короткий стук. Обоє мимоволі подивилися у вікно. У світлі ліхтаря біля паркану на мить Вільям побачив велику тінь.

Пес. Той самий пес, що залишав сліди. Він зупинився, ніби щось винюхував у траві. Потім підняв голову в бік будинку, кілька секунд дивився просто на Вільяма і спокійно побіг далі, розчинившись у темряві.

– Що там, Вільяме?

– Схоже, ми йому сподобалися. Це той самий пес. Все добре.

– Точно? Мабуть він перевіряє нових сусідів. Можливо вийти перевірити на вулицю для повної впевненості?

– Ні, все добре, то він. Дивний пес… Ще й в такий час, мабуть бездомний, все таки.

Повернувшись на гору вони довго не могли заснути, ну звичайно, посеред ночі так підірвати. Вони ще довго лежали, обговорюючи новий будинок, плани на вихідні, садочок для дітей і те, які меблі ще потрібно докупити. Невдовзі розмова стихла, і кожен поринув у свої думки а там вже й в сон. За вікном шумів вітер, каплі почали стікати по вікнам, дерева били по будинку - починався ураган.