Поки він тут

1.

Наступні кілька днів минули напрочуд спокійно.

Будинок дедалі більше ставав схожим на дім. На кухні вже пахло не картоном і новими меблями, а свіжою випічкою, яку Сара встигла приготувати зранку. На полицях стояли сімейні фотографії, у вітальні з’явилися пледи й свічки, а дитяча кімната остаточно перетворилася на маленьке царство іграшок.

Мія вже знала, біля якого вікна найкраще читати книжки, а Лео встиг оголосити сходи своїм «гаражем», за що щодня отримував зауваження від мами.

– Машини не їздять по сходах, – уже вкотре сказала Сара.

– Ці їздять.

– Ні.

– Але вони маленькі.

– Все одно ні.

Лео театрально зітхнув, узяв одразу три машинки й переніс їх до кімнати.

– У мене дуже сувора мама.

– І дуже терпляча, – усміхнувся Вільям.

Сара кинула на нього багатозначний погляд.

– Це зараз був натяк?

– Це була подяка.

Вона підійшла до нього й легенько вдарила кухонним рушником по плечу.

– Підлабузник.

– Працює ж.

Вони розсміялися.

Усе виглядало саме так, як і має виглядати життя звичайної сім’ї.

Саме тому перші дрібниці ніхто не сприймав серйозно.

2.

У понеділок Вільям уперше поїхав до офісу після переїзду.

Дорога зайняла трохи більше часу, ніж раніше, але новий маршрут йому навіть сподобався. Він увімкнув радіо, дорогою купив каву й майже всю дорогу думав про те, які полиці ще потрібно повісити у кабінеті.

Робочий день минув швидко.

Колеги розпитували про будинок, жартували про переїзд, просили показати фотографії.

– Ну що, вже шкодуєш? – запитав один із них.

– Поки що ні.

– Зачекай, поки щось зламається.

– Не навроч.

– Це закон будь-якого ремонту. По-перше то він ніколи не закінчиться, по-друге там завжди буде щось ламатись.

Вільям усміхнувся.

– Якщо щось і зламається, то тільки моя спина із-за нього.

Увечері він повернувся додому раніше, Лео вибіг назустріч ще до того, як машина повністю зупинилася.

– Тату!

– Привіт, чемпіоне.

– Я сьогодні допомагав мамі.

Сара, яка саме вийшла на ґанок, лише скептично підняла брову.

– Якщо допомогою називається розсипати корм для собак по всьому двору, тоді так.

– Він був голодний.

– Лео, це не наш собака.

– Але тепер він до нас приходить.

Вільям засміявся.

– Значить, ти вже завів першого друга.

– Друг повинен приходити в гості.

– Схоже, він так і вирішив.

Саме в цю мить із-за паркану визирнула знайома руда морда.

Той самий пес.

Він стояв мовчки, дивлячись просто на Вільяма.

– Бачиш? – гордо сказав Лео. – Я ж казав.

Вільям присів навпочіпки.

– Привіт.

Пес не підійшов. Лише знову кілька секунд дивився на нього. Потім несподівано перевів погляд… кудись убік. Повз Вільяма. Наче за його спиною стояв хтось іще. Вільям мимоволі озирнувся. Позаду нікого. Коли він знову подивився на паркан, пес пішов геть.

– Ну він дуже дивний, – тихо промовив він.

– Він хороший, – заперечив Лео.

– Я не кажу, що поганий.

– Просто сором’язливий.

– Сумніваюсь.

Вільям ще раз подивився вслід собаці.

Чомусь саме зараз він згадав той малюнок у кабінеті. Без жодної причини. Просто згадав.

Того вечора, коли всі вже спали, Вільям спустився на кухню попити води. Будинок був тихим. Навіть годинник у вітальні ніби цокав приглушено. Він налив собі склянку води й уже хотів повернутися до спальні, коли його погляд ковзнув на сходи. На самому верху, у темному коридорі другого поверху, щось ніби ворухнулося. Вільям завмер. Минуло кілька секунд. Він зробив крок уперед.

– Мія? Лео?

Відповіді не було. Він повільно піднявся сходами. Зазирнув у дитячу. Обидві дитини спали. Спальня теж була порожньою. Сара мирно спала, навіть не прокинувшись. Вільям ще раз оглянув коридор.

Нікого.

Він тихо усміхнувся сам до себе.

– Перевтомився…

Повернувся до спальні й зачинив двері.

3.

Наступний тиждень минув так швидко, що Сара кілька разів ловила себе на думці, що вони вже звикли до нового життя.

Речі знайшли свої місця. Ранкові збори перестали нагадувати хаос. Діти вже не питали, де лежить їхня улюблена іграшка, бо знали кожен куточок своєї кімнати. Навіть Вільям, який спочатку постійно плутав, де що лежить, нарешті перестав відкривати випадкові шухляди в пошуках потрібного.

Майже.

– Ти знову шукаєш ключі? – запитала Сара, коли зайшла на кухню.

Вільям стояв біля столу й перевіряв кишені куртки.

– Ні.

– Ти вже третю хвилину шукаєш ключі.

– Я перевіряю.

– Що саме?

Він задумався.

– Чи вони на місці.

Сара посміхнулася.

– І як результат перевірки?

– Вони на місці.

– Тобто ти шукав те, що вже знайшов.

– Саме так.

– Чудова стратегія. Мораль? Не шукай далеко те, що перед тобою.

Вільям усміхнувся, але на секунду його погляд став задумливим.

Він сам не знав, чому останнім часом почав частіше ловити себе на таких дрібницях. Не те щоб він щось забував. Просто іноді думки ніби відходили кудись убік, а потім поверталися.

4.

У суботу вони вирішили остаточно облаштувати двір. Лео отримав маленьке завдання: зібрати всі іграшки після гри.

Він чесно почав це робити, але через кілька хвилин уже сидів у траві й розглядав мурашку.

– Лео.

Хлопчик підняв голову.

– Я працюю.

– Ти сидиш.

– Я думаю.

– Про що?

– Про мурашку.

– І які висновки?

Лео серйозно подивився на батька.

– Вона дуже зайнята.

Вільям не зміг стримати сміх.

– Це правда.

Мія тим часом сиділа на ґанку з книжкою.

– Тату, а тут можна посадити квіти?

– Можна.

– Багато?

– Скільки захочеш.

– Навіть біля дерева?

Вільям подивився на старе дерево біля паркану.

– Навіть там.

5.

Ближче до вечора до них зхтось постукав, Сара витерла руки об рушник та поспішила відчинати двері. На порозі стояв чоловік, років шістдесяти. То був сусід, який жив через паркан. Він приніс кошик яблук із власного саду а з ним теплий яблучний пиріг, загорнутий у рушник.

– Добрий день! Новим сусідам треба щось принести, вирішив привітати вас по-людськи – сказав він. – А то перші дні в новому місці завжди дивні. Сам пік...Хоч не такий гарний, як у покійної дружини, але від всього серця і для вас. Мене звати Томас.

– Дякуємо, я Сара. Це дуже приємно і несподівано.

– Будинок хороший, – чоловік оглянув фасад – старий, але міцний.

– Нам сподобався з першого погляду. Добрий день сусідам! Я Вільям. – він визирнув позаду дверей.

– Це добре, що міцний. І вам того ж!

Сусід усміхнувся.

– Тут тихий район.

– Ми саме цього й хотіли.

– Тоді вам пощастило.

З другого поверху швидко спускався Лео, і навіть ще не добігши до всіх він вже помітив смачненьке:

¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬– Це нам?

– Вам, але дивися, щоб і мамі хоч шматочок залишився.

– Обіцяю – швидко відповів Лео та забрав пиріг.

– Можливо ви зайдете на каву, чай? – запросила його Сара.

– Ні, дякую. Іншим разом, у мене ще квіти у дворику не досаджені. Якщо зараз сяду пити чай то до вечора нічого не зроблю.

Томас зробив вже кілька кроків до хвіртки, потім обернувся:

– Якщо ввечері почуєте, що собаки гавкають у полі...не звертайте уваги. Тут вони люблять один одному концерти власштовувати.

Вільям усміхнувся:

– Добре, ми дякуємо за вашу гостинність.

Сусід пішов, а всі залишилися в приємних емоціях, адже так приємно коли поруч з тобою живуть гарні люди.

Коли діти вже спали, Вільям зайшов до кабінету. Він хотів закінчити роботу, але замість ноутбука його увагу знову привернув мольберт. Він підійшов ближче. Довго дивився на малюнок. Чомусь йому здавалося, що він уже бачив щось подібне. Не цей малюнок а саму атмосферу. Порожню лавку і відчуття очікування. Він провів пальцями по підборіддю.

– Хм…

Він сам не помітив, як сказав це вголос.

– Що «хм»?

Вільям різко повернувся. У дверях стояла Сара.

– Нічого.

– Ти знову дивишся на цей малюнок, просто цікаво. Можливо розкажеш про свої думки

Вона підійшла поруч.

– Може, його залишимо?

– Думаєш?

– Так.

Сара усміхнулася.

– Він уже став частиною будинку.

Вільям подивився на полотно ще раз а потім кивнув.

Вони вимкнули світло й вийшли знову залишивши мольберт у темній кімнаті. Самотній. Мовчазний. Наче він знав більше, ніж мав би.

6.

Через кілька днів після переїзду Вільям остаточно повернувся до звичного робочого ритму.

Він завжди любив свою роботу. Юриспруденція вимагала уважності, холодного розуму й уміння помічати деталі, які інші могли пропустити. Саме тому колеги часто зверталися до нього, коли справа здавалася складною.

– Ти знову врятував нас від трьох годин суперечок, – сказав Роберт, поклавши папку на стіл.

Вільям усміхнувся.

– Просто прочитав документи уважніше.

– Ні, ти просто дивишся на папір і бачиш те, чого ми не бачимо.

– Це називається досвід.

– Це називається занудство.

– Можливо і так.

Роберт засміявся.

– До речі, як ти вже, облаштувався?

– Та нормально, тут мені подобається. До роботи довго добиратися, але то вже дрібниці, звикну, – Вільям підняв брову – А що має бути?

– Не знаю. Новий будинок, новий район. Зазвичай люди перший місяць скаржаться, що в них щось не працює, чи сусіди не такі, чи ще щось не подобається допоки повністю не звикнуть.

– У нас, надіюся, ніяких пригод з цим не буде.

Вільям хотів відповісти жартом, але на секунду замислився. Його погляд опустився на документи перед ним. На мить він забув, що саме збирався сказати. Це тривало лише кілька секунд. Потім він повернувся до розмови.

– Все добре, дякую.

Роберт уважно подивився на нього.

7.

Наступний тиждень почався так само, як і попередній. Ранкові збори, дитячі голоси, запах кави на кухні й поспіх перед роботою. Саме такі моменти Вільям любив найбільше. Колись йому здавалося, що щастя має виглядати як щось велике: важливі перемоги, досягнення, подорожі, дорогі речі. А тепер він знав, що щастя може бути набагато простішим. Дитина, яка біжить до тебе зранку. Жінка, яка сонно посміхається за чашкою чаю.

Будинок, у якому всі разом. Тиша без страху.

– Тату, ти забув.

Вільям повернув голову, Мія стояла біля дверей із рюкзаком.

– Що?

– Поцілувати мене.

Він усміхнувся.

– Точно.

Він нахилився й поцілував її у чоло.

– Гарного дня.

– Тобі теж.

Лео теж підбіг.

– Мені теж.

– І тобі.

– Два рази.

– Що два рази?

– Мії два, мені два.

Сара засміялася.

– Доведеться виконувати.

Вільям поцілував його ще раз.

– Тепер справедливо.

Коли діти вийшли, Сара ще кілька секунд дивилася їм услід.

– Вони ростуть дуже швидко.

– Занадто.

– Скоро будуть підлітками.

Вільям зробив вигляд, що злякався.

– Не говори таких страшних речей зранку.

Вона усміхнулася.

– Ти готовий до всього, містере юрист.

– До судів, складних справ і переговорів – так.

– А до доньки-підлітка?

Він задумався.

– Ні, тільки не до цього.

Сара розсміялася і цей сміх залишився з ним, коли він поїхав на роботу.

Того дня Вільям затримався в офісі довше, ніж планував. Одна справа виявилася складнішою, ніж очікували, і він кілька годин провів за документами. Коли він нарешті подивився на годинник, зрозумів, що вже запізнюється. Він швидко зібрав речі.

У машині по дорозі додому кілька разів думав про те, що потрібно купити продукти і забрати посилку. А ще повісити додаткову полицю в кабінеті.

А ще… Він зупинився. На секунду його думки переплуталися. Наче в голові було занадто багато відкритих вкладок. Він усміхнувся сам до себе.

– Треба менше працювати.

8.

Коли ж приїхав додому із-за паркану виглядав Томас,

– Як ви, сусіди, уже освоїлися?

– Ой, та потрошку. Ще так багато всього потрібно зробити.

– Дивне місце ви обрали, чому саме сюди?

– А чому саме дивне?

– Та так, старі будинки багато чого пам’ятають. А це містечко зовсім не з нових. В основному сім’ями, коли переїжджають, обирають активні міта, нові та гарні. А ви не з таких.

– Так вийшло. Тут тихо, добре. Інколи спокій краще ніж вся ця метушня.

– Просто, якщо раптом колись стане важко то не тримайся все в собі.

– Ви психолог?

– Колись був. Який вже з мене психолог на старості років. Але підтримати можу, з чашечкою чаю.

– Гараз. Дякую. Та нам психолог точно зараз не потрібен.

Він повільно пішов до дому роздумуючи про цю розмову, адже після неї йому стало просто не по собі.

Коли вже всі спали Вільям вирішив все таки тишком повісити полицю, яку Сара не дозволяла чіпати до ранку щоб відпочити і не напружуватись знову перед сном. Відкрив ящик із інструментами звідки дістав рулетку, олівець та молоток. Він почав вимірювати стіну. Через кілька хвилин полиця вже була готова. Він задоволено відступив назад.

– Непогано.

Подивився на годинник. Пора спати, вимкнув світло й вийшов.

Зранку Сара зайшла до кабінету з незадоволеним обличчям

– Вільям?

Він саме одягався.

– Так?

– Ти вчора закінчив полицю?

– Так.

– Ми ж домовлялися…А навіщо ти переставив мольберт?

Він завмер.

– Що?

– Мольберт.

– Я його не переставляв.

Сара здивовано подивилася на нього.

– Але він тепер стоїть біля іншої стіни.

Вільям мовчав. Він точно пам’ятав. Він робив полицю. Він збирав інструменти. Він вимкнув світло. Але мольберт…

Він не пам’ятав, щоб торкався його.

– Може, я випадково посунув.

Сара знизала плечима.

– Можливо…Вільяме, я ж тебе просила.

Вона вже хотіла вийти, але зупинилася.

– Ти точно добре себе почуваєш?

Вільям подивився на неї і майже одразу відповів:

– Так.

Сара вийшла а Вільям залишився сам. Він підійшов до мольберта. Подивився на нього, потім на місце, де він стояв раніше, відстань була невелика, нічого дивного і нічого страшного. Просто пересунутий мольберт, він підпер рукою обличчя.

– Все таки треба виспатися.

Він вийшов із кімнати. Не помітивши, що на підлозі біля мольберта залишився маленький слід від олівця. Такий самий, як на тому аркуші, який він викинув кілька днів тому.

9.

У суботу Сара вирішила запросити Луїзу й Роберта на вечерю. Вони так давно не бачилися і були одними з небагатьох людей, з якими Вільям і Сара могли дозволити собі просто бути собою. Без зайвих пояснень, без необхідності робити вигляд, що все ідеально.

– Здається все готово, – Сара поставила останній посуд на стіл.

– Ти у мене така чарівниця, – Вільям поцілував щічку.

– Вільяме...а знаєш, давай запросимо Томаса?

– Сусіда? Навіщо?

– Ну, він живе сам. Дружина померла, як я зрозуміла. Напевно не дуже весело постійно вечеряти наодинці. А так і познайомимось краще.

– Нууууу, добре. Давай. Зараз сходжу до нього.

За кілька хвилин він повернувся вже з Томасом, той ніяково переступив поріг.

– Сподіваюся, я не завадив. Давно мене ніхто так не запрошував.

– Та що ви, проходьте!, – усміхнулася Сара.

В цей момент як раз приїхали друзі. Як завжди, Луїза забігла до будинку першою викорикуючи:

– Ну нарешті я побачу цей легендарний дім.

– Легендарний? – засміялася Сара.

– Ви так про нього розповідали, ніби купили замок.

Роберт зайшов слідом із пакетом у руках.

– Вона перебільшує.

– Я ніколи не перебільшую.

– Ти минулого тижня сказала, що твій кактус “ледь не помер від самотності”.

Луїза подивилася на нього серйозним поглядом.

– Він справді переживав складний період. А це хто? Познайомите?

– Я Томас, сусід ваших друзів. Радий з вами познайомитися.

– Дуже приємно, Томасе. Я Роберт, а це Луїза, ми також дуже раді вас тут бачити.

Вільям засміявся. Саме цього йому не вистачало.

Вечір минув легко за смішними історіями Роберта та суперечками двох подруг про те, чиї тістечка найсмачніші. Томас здебільшого слухав, але іноді вставляв такі фразочки, після якийх сміялися ще більше.

Томас повільно покрутив чашку в руках:

– Знаєте, дивлюся на вас і по доброму заздрю.

– Нам? - Сара усміхнулася.

– Так, вам всім разом.Це велике щастя мати таку родину. Колись у мене була дружина, але вона померла давно. А ще я мав брата.

Вільям мимоволі підняв очі та з цікавістю поглянув на Томаса.

– Ми були дуже дружні, що нас майже ніхто окремо не бачив. Батьки пишалися нами. Коли ми стали дорослими і батьків не стало то ми дуже посварилися, через дурницю. Тоді мені здавалося, що я мав рацію, та минали роки, а я все відкладав нашу розмову та примирення на потім. Одного дна я зрозумів, що хочу все виправити, але вже було пізно.

– Чому? – запитав Вільям з великою цікавістю в його очах.

– Я навіть не знаю, де він тепер живе. Не знаю ні номера телефону, чи він взагалі ще десь поруч чи вже далеко. Ні контактів, ні розуміння, ні знайомих. У мене немає більше нічого, окрім спогадів. Якщо життя мене чогось і навчило то це одного – не відклалайте важливі слова, бо одного дня їх вже не буде кому сказати і тоді все, що залишиться – спогади, в яких нічого вже не можна змінити.

Вільям мовчав, його погляд став порожнім а у голові тихо пролунав знайомий голос «Чуєш? Він теж покинув свого брата.». Чоловік здригнувся.

– Любий? Все добре? – тихо покликала його Сара.

– Так...так, все добре. Мені потрібно відійти, у вбиральню, зараз повернусь.

– Вибачте, я не хотів псувати вечір. Просто коли ти вже старий то починаєш багато згадувати і сумувати.

Робер усміхнувся:

– Та що ви, за родину завжди варто підняти келихи!

Коли всі розійшлися Вільям допоміг Сарі прибрати зі столу.

– Гарний вечір.

– Так.

– Всі були такі щасливі побачитися.

– Вільяме, точно все добре? Я можу чимось допомогти?

– Саро, ми вже пройшли цей етап. Я не хочу до цього повертатися.

Вона пішла на кухню, а Вільям залишився у вітальні. Його погляд випадково впав на сходи. Другий поверх. Кабінет.. Вільям піднявся нагору, просто перевірити і нічого більше. У кабінеті було темно, він увімкнув світло. Все стояло на місці і він навіть трохи розслабився.

– Бачиш? Нічого.

Його власний голос у порожній кімнаті прозвучав дивно. Вільям підійшов ближче. На столі лежав олівець. Він був упевнений, що залишив його в шухляді. Вільям узяв його, подивився, звичайний олівець. Нічого особливого, тому він поклав його назад і вже хотів вийти, коли помітив одну деталь. На краю мольберта була маленька сіра пляма, наче хтось торкався його рукою після малювання. Вільям провів пальцем. Слід залишився на шкірі, він нахмурився. Він не пам’ятав, щоб хтось малював, але це нічого не означало. Мія могла зайти чи Лео міг торкнутися. Сара могла. Він витер палець серветкою і вимкнув світло.

Тієї ночі Вільям довго не міг заснути. Не через страх чи через тривогу. Просто думки не хотіли зупинятися, він дивився у стелю а поруч спокійно спала Сара. У дитячій тихо спали діти. Усе було добре, але десь глибоко всередині з’явилося відчуття, яке він не міг пояснити. Наче щось, що мало залишитися в минулому, повільно знайшло дорогу назад.