Поки він тут

1.

Вільям не пам’ятав, коли востаннє повертався додому пішки. Зазвичай він сідав у машину ще біля офісу, завжди поспішав. Завжди думав про наступну справу, наступний дзвінок, наступний день.

А сьогодні йому хотілося пройтися. Повітря було холодним. Осінь поступово забирала останні теплі дні. Він ішов знайомою вулицею, дивлячись на будинки, дерева й людей, які поспішали у своїх справах.

І ось він почув голос.

– Вільям.

Він зупинився.

Не тому, що голос був гучним а тому, що він знав його. Знав краще за будь-який інший.

Повільно повернув голову і завмер. На іншому боці дороги стояв чоловік. Його обличчя було молодше, волосся трохи змінилося. Але очі… Очі були ті самі. Вільям перестав дихати на кілька секунд.

– Ні…

Слово вирвалося саме, чоловік зробив кілька кроків до нього.

– Я знав, що ти так відреагуєш.

Вільям дивився на нього, не міг відвести погляд.

– Це неможливо. Ти не повинен тут бути!

– Я знаю.

– Ти…тільки не це.

Він не зміг закінчити бо перед ним стояв той, саме той, за ким він так сумував Той, кого він навчився згадувати тільки в минулому часі.

– Олівер...

Чоловік тихо кивнув.

– Привіт, брате.

2.

Вони стояли посеред вулиці, люди проходили повз.

Хтось розмовляв телефоном, хтось поспішав додому. Світ продовжував жити. А для Вільяма все навколо ніби зупинилося.

– Навіщо ти повернувся? Ми тільки почали забувати...

Перші питання, єдині, яке він зміг поставити. Олівер опустив погляд.

– Ти і так це знаєш.

– Ти знаєш, скільки років я думав, що тебе немає?

– Знаю.

– Ти знаєш, через що ми пройшли?

Олівер нічого не відповів. І саме ця тиша сказала більше, ніж будь-які слова, Вільям підійшов ближче. Він дивився на нього, ніби боявся моргнути. Ніби якщо відведе погляд, той зникне.

– Це справді ти.

– Так.

Вільям торкнувся його плеча, відчув тепло.

Не спогад.

Не фотографію.

Не сон.

Його брат.

Вони зайшли у невелике кафе неподалік. Сіли за столик у кутку. Вільям досі не міг повірити в те, що Олівер сидить навпроти нього.

– Чому ти повернувся саме зараз?

Олівер провів пальцем по краю чашки.

– Бо більше не міг не повернутися. Я тобі потрібен.

– Чому не раніше?

Тиша…

– Боявся , що знову зіпсую тобі життя.

Вільям гірко усміхнувся.

– А я думав, що боявся тільки я.

Олівер подивився на нього.

– Ти мене ненавидиш?

Питання застало його зненацька.

– Ні.

Вільям відповів одразу.

– Ніколи.

І це була правда. Бо навіть після всіх років болю він усе одно залишався його братом.

Коли вони вийшли з кафе, було вже темно, Олівер зупинився.

– Я не хочу одразу входити у твоє життя.

Вільям подивився на нього.

– Ти вже в нього увійшов.

Олівер сумно усміхнувся.

– Я знаю, але ще не так, як раніше.

Він зробив паузу.

– Але є дещо.

– Що?

– Мама.

Вільям завмер.

– Ти хочеш її побачити?

Олівер кивнув.

– Так, мабуть. Не впевнений.

– Вона хвора.

– Я знаю.

– Вона дуже змінилася.

– Я знаю.

Вільям дивився на нього. І вперше за цей вечір у нього з’явилося відчуття, що Олівер повернувся не просто для нього.

У нього була причина.

3.

Додому Вільям повернувся пізніше, ніж планував. Підходячи додому він побачив дивну пляму, тінь, чи то щось лежало біля дерева. То був пес, але він не ворушився, його поза була дивною та не звичайною. Коли Вільям підійшов ближче то побачив – він мертвий. Не довго думаючи Вільям побіг за лопатою, яка стояла в гаражі думаючи про те, що не можна аби діти його потім таким побачили. Запакувавши тіло в мішок він його поволочив до кладовища де були заховані домашни тварини. Воно знаходилось неподалік його дому, там було багато різних надгробків тварин, яких так люили. І ось, він закопує собаку, яка навіть не була його.

Це місце здалося йому знайомим, він насупився. Це був один із його снів, які не давали йому спокою а може, справа була значно простішою. Вони жили вже тут не маленький час для того, аби проходити це кладовище і щоб спогад врізався в його голову. Вільям відкинув ці думки та почав кошпати.

Земля виявилася напрочуд твердішою, ніж він очікував. Лопата несподівано зачепила щось тверде. Вільям на мить зупинився, потім спробував ще раз – не піддавалось. Він уважно подивився на яму, але темна земля нічого не відкривала. Через кілька секунд він мовчки змінив місце і почав копати в іншому місці.

Його відчуття були страшними, в голові запаморочилося та різко захотілось пити.

Повернувшись назад Сара вже була у вітальні.

– Ти де був?

Він зупинився, вона одразу помітила його вираз обличчя.

– Щось сталося?

Вільям відкрив рот, він хотів сказати, хотів розповісти все: «Я бачив Олівера». Ці слова вже майже були готові зірватися з його губ, але він побачив Сару, побачив дітей, які спали нагорі, побачив їхнє життя те, яке вони тільки почали будувати без Олівера, і замовк.

– Я знайшов біля дому того собаку, що ми бачили з сином, він був мертвий. Прийшлось розібратись з цим питанням аби не дозволити побачити таке дітям.

Сара уважно подивилася на нього, але не стала нічого розпитувати.

– Мені жаль. Думаю нам потрібно піти відпочивати.

Вільям кивнув, піднявся сходами, але тієї ночі він довго не спав бо тепер мав секрет.

Не тому, що хотів приховувати а тому, що не знав, як сказати правду так, щоб вона не зруйнувала все, що він мав.

4.

Вранці все було як завжди, саме це було найскладніше. Звичайний сніданок, розмови. Лео скаржився, що Мія зайняла його місце за столом а Мія доводила, що вона сіла першою. Сара просила їх не сперечатися хоча б до того моменту, поки вони не доїдять. Вільям сидів навпроти них і намагався поводитися нормально.

– Ти сьогодні тихий, – сказала Сара.

Він підняв очі.

– Погано спав.

Вона уважно подивилася на нього.

Це була не зовсім брехня, просто не вся правда. Сара не стала допитуватися. Вона ніколи не змушувала його говорити, саме тому йому було ще важче мовчати.

Після того як діти пішли до садочка, Вільям кілька хвилин стояв біля дверей. Він знав, що має подзвонити. Він не знав тільки, чи готовий почути його голос знову. Телефон у руці здавався важчим, ніж мав би. Нарешті він набрав номер. Після кількох гудків відповіли.

– Привіт.

Вільям заплющив очі. Це знову був він.

– Привіт.

Кілька секунд вони мовчали наче обидва не знали, з чого почати.

– Ти вдома?

– Ні. Я на роботі.

– Зрозуміло.

– Олівер…

– Я знаю.

Вільям замовк.

– Ти маєш багато питань.

– Так.

– І я не зможу відповісти на всі одразу.

Вільям стиснув телефон.

– Я не прошу все одразу.

Тиша.

– Я просто хочу зрозуміти.

На іншому кінці почувся тихий видих.

– Я теж.

5.

Вони зустрілися ввечері у тому самому кафе. Цього разу Вільям прийшов раніше, він не хотів змушувати Олівера чекати. Дивне відчуття. Стільки років він думав, що більше ніколи не буде сидіти навпроти нього а тепер нервував перед зустріччю, як перед важливою розмовою. Коли Олівер зайшов, Вільям одразу помітив: він змінився.

– Ти не змінився, – сказав Олівер.

Вільям ледь усміхнувся.

– Це неправда.

– Трохи.

Вони сіли.

Цього разу мовчання було не таким важким.

– Ти щасливий? – несподівано запитав Олівер.

Вільям здивувався.

– Що?

– Ти. Твоє життя.

Він подивився у вікно.

– Так.

– Сара?

– Так.

– Діти?

У голосі Олівера з’явилася легка усмішка.

– Я бачив їх.

Вільям завмер.

– Де?

Олівер зрозумів реакцію.

– Не хвилюйся.

Він опустив погляд.

– Я не приходив до вас.

– Тоді звідки?

– То випадковість, потім розповім.

Вільям трохи заспокоївся.

– Я просто…

Він замовк бо не знав, як пояснити, що зараз кожна дрібниця його лякає.

– Я хочу побачити маму, – сказав Олівер.

Вільям подивився на нього.

– Добре, поїдимо в лікарню.

Молодший брат підняв очі.

– Я не знаю, скільки часу у нас є.

Ця фраза залишилася між ними, Вільям нічого не відповів бо вперше за довгий час він знову відчув себе старшим братом. Тим, хто має щось вирішити, хто має захистити, але цього разу він не знав від кого.

Вони ще кілька хвилин сиділи мовчки, за вікном люди поспішали у своїх справах. Життя навколо продовжувалося так, ніби нічого незвичайного не відбувалося. А для Вільяма весь світ зараз був зосереджений лише на людині навпроти.

Вільям підвів погляд і саме в цей момент до столика підійшла офіціантка. Жінка приблизно сорока років із блокнотом під рукою та з двома чашками кави.

– Вам, як завжди? – запитала вона легко, ніби вони були її постійними відвідувачами.

Вільям підняв очі.

– Перепрошую?

Жінка зупинилася.

– Кава. Два американо, правильно?

На її обличчі з’явилася легка розгубленість, офіціантка усміхнулася, намагаючись приховати збентеження, вона поставила чашки на стіл і відійшла, Вільям ще кілька секунд дивився їй услід.

– Ти часто тут бував?

Олівер не одразу відповів.

– Колись бував.

– Колись?

– Так.

Вільям перевів погляд на другу чашку. Він не знав, що саме його зачепило. Вільям дивився їй услід.

– Запитую ще раз, ти бував тут?

Олівер мовчав.

– Олівер.

Молодший брат провів пальцем по краю своєї чашки.

– Так.

– Коли?

Він не відповів одразу.

– Давно.

Вільям відчув дивне напруження.

– Чому ти мені не сказав?

Олівер підняв очі.

– А я що мав перед тобою відчитуватись?

Це питання застало його зненацька бо відповіді не було.

Коли вони вийшли з кафе, Олівер зупинився.

– Не думай зараз про це.

– Про що?

– Про речі, які ти не розумієш.

– Як мені не думати?

Олівер сумно усміхнувся.

– Ти завжди хотів знайти відповідь на все.

– А ти завжди тікав від розмов.

На секунду вони обоє замовкли, потім Олівер тихо сказав:

– Мабуть, ми обоє не змінилися.

Вільям хотів відповісти, але не зміг, бо вперше за цей вечір подумав не про те, де був Олівер. А про те, що ще він міг забути. Дорога додому здалася Вільяму коротшою, ніж зазвичай. Можливо, тому що його думки були не тут. Його життя вже не було таким самим, воно потроху ламалось а найгірше було те, що всьому виною був його брат.

6.

Коли він відчинив двері, перше, що почув, був сміх. Лео бігав по вітальні з якоюсь іграшкою в руках.

– Тату!

Він одразу підбіг до нього, Вільям автоматично усміхнувся і присів.

– Що робив?

– Будував машину.

– Справжню?

Лео серйозно кивнув.

– Майже.

Вільям засміявся, на кілька секунд усе стало так, як раніше, але десь всередині він знав, тепер у нього є ще щось, що не вписувалося в це життя.

Сара стояла на кухні.

– Ти пізно.

– Так.

– Де ти був?

Це питання просте, але Вільям відчув, як напружилося все тіло. Він міг сказати, просто зараз, міг подивитися їй в очі й сказати: «Я знову бачив Олівера».

Він уявив її реакцію. Спочатку розчарування. Потім багато питань. А потім злість….чи тиша. Та сама тиша, яка з’являється, коли людина не знає, що сказати. Насправді він боявся іншого.

Вільям знав Сару, як вона дивиться на нього, коли він приховує втому. Як завжди помічає дрібниці, пам’ятає його слова, які він сам забуває. Він знав: якщо він розповість, вона не просто почує історію про Олівера. Вона почне хвилюватися за нього. За те, що він пережив і що вони разом пережили а він не хотів повертати її до цього.

– Я просто гуляв вулицями та пив каву, багато думав – сказав він.

Сара кілька секунд дивилася на нього. Потім кивнула. Вона не повірила повністю і він це знав, але вона не стала тиснути та псувати атмосферу, яка і так стала були натягнутою.

Пізніше, коли діти вже спали, Вільям сидів у кабінеті. Він не вмикав світло, просто сидів у темряві. Перед ним лежав телефон, номер Олівера був збережений. Він навіть не пам’ятав, коли востаннє мав можливість записати його. Вільям провів пальцем по екрану, потім відклав телефон, він хотів почути його голос, поставити тисячу питань, але разом із цим розумів: якщо Олівер повернувся, то повернулося не тільки минуле. Повернулися всі речі, від яких вони обоє колись намагалися втекти.

Наступного ранку він вперше за багато років зловив себе на думці: він знову чекає на когось. Не тому, що сумує чи боїться. А тому, що тепер у його житті знову є брат, Він подивився у вікно і сам не знав, що страшніше: те, що Олівер повернувся чи те, що він відчував полегшення від цього.