Поки він тут

1.

Останнім часом Вільям дуже старався, можливо, навіть занадто. Він прокидався раніше, допомагав дітям збиратися до школи, готував сніданок, питав у Сари, як пройшов її день. Наче намагався довести не їм. Собі.

– Тату, ти сьогодні забереш мене? – запитав Лео, застібаючи куртку.

– Звісно.

– Обіцяєш?

Вільям усміхнувся.

– Обіцяю.

Мія стояла поруч і спостерігала за ними.

– Ти знову сказав це так, ніби підписав контракт.

– А хіба обіцянки не важливі?

– Важливі.

Вона подумала кілька секунд.

– Просто ти іноді дуже серйозний.

Вільям засміявся.

– Це я почув від семирічної дитини?

– Так.

– І що мені тепер робити?

– Менше думати.

Він завмер лише на мить. Діти не помітили, а Сара помітила, вона завжди помічала.

Після того, як вони залишили дітей у школі, Сара і Вільям ще трохи постояли біля машини.

– Ти сьогодні тихий.

– Просто втомився.

Вона кивнула, раніше вона б сказала:

«Ти завжди так кажеш».

Але зараз промовчала бо знала: якщо тиснути, він закриється ще більше. І це зовсім про інше.

– Увечері можемо подивитися фільм.

Вільям усміхнувся.

– Як у старі часи?

– Саме так.

– Без дітей, які посеред фільму приходять просити води?

– Без дітей.

– Тоді це навіть підозріло.

Сара засміялася і на кілька секунд він знову був тим Вільямом, якого вона знала. Саме тому їй було так страшно бо він не зникав повністю, він повертався а потім знову віддалявся.

Увечері Вільям справді забрав дітей. Лео всю дорогу розповідав про свій день. Мія показувала малюнок, який зробила на уроці. Після вечері Сара зайшла на кухню де Вільям мив посуд.

– Ти не мусиш усе робити сам.

– Я знаю.

– Тоді чому робиш?

Він на секунду задумався.

– Бо мені потрібно відчувати, що я ще можу.

Сара нічого не відповіла, лише підійшла і обійняла його. І він дозволив, але десь глибоко всередині вже було відчуття, що щось наближається. Тривога. Він просто ще не знав що саме.

Наступні кілька днів минали спокійніше. Настільки, що Сара майже дозволила собі повірити: можливо, найгірше вже позаду. Вільям знову жартував із дітьми. Знову сперечався з Лео через те, що той залишає іграшки посеред кімнати. Знову цілував Сару перед виходом, але вона все одно бачила те, чого не бачили інші. Моменти, коли він ніби втрачав зв’язок із теперішнім, коли дивився у вікно довше, ніж потрібно, коли замовкав посеред розмови, де після сміху раптом ставав серйозним.

Вона не знала, чи це просто біль чи щось більше, і саме це лякало найбільше.

2.

Того вечора Вільям залишився у дворі, він сидів на старій лавці біля будинку. Колись вони з Олівером могли просидіти тут годинами, говорити про все. Про майбутнє, людей, якими вони будуть через десять років.

Дивно.

Він стільки всього забув.

Але саме такі дрібниці залишалися.

– Знав, що знайду тебе тут.

Вільям не здригнувся, лише тихо видихнув.

– Знову ти. Ти завжди з’являєшся невчасно. Годі сюди приходити.

Олівер сів поруч.

– Неправда.

– Правда.

– Просто ти не любиш, коли тебе хтось знаходить.

Вільям подивився на нього.

– Ти знову починаєш?

– Я ще нічого не сказав.

– Але я знаю цей тон.

Олівер усміхнувся.

– Добре.

Кілька секунд вони мовчали, потім Олівер подивився на будинок.

– Вона хороша.

Вільям одразу зрозумів, про кого він.

– Сара?

– Так.

– Знаю.

– Ні, Вільям.

Олівер похитав головою.

– Ти не просто знаєш. Ти боїшся це визнати.

Вільям насупився.

– Що це означає?

– Що вона любить тебе навіть тоді, коли тобі важко любити себе.

Ці слова зачепили його. Знову ця розмова, стільки років пройшло. Навіщо це знову.

– Не говори так.

– Чому?

– Бо ти нічого не знаєш про нас.

Олівер подивився на нього.– Я знаю тебе.

Вільям різко встав.

– Ось саме.

Він підвищив голос.

– Ти завжди говориш так, ніби маєш відповіді на все!

Олівер залишився сидіти.

– А ти завжди злишся, коли хтось помічає те, що ти намагаєшся приховати.

– Що я приховую?!

– Страх.

Вільям стиснув кулаки.

– Я не боюся!

– Боïшся.

– Ні.

– Ти боїшся, що якщо Сара побачить тебе справжнього, вона піде.

Тиша.

Цього разу Вільям не відповів бо саме ця думка іноді приходила до нього вночі і саме її він нікому не говорив.

– Вільям?

Голос Сари змусив його обернутися, вона стояла біля дверей намагаючись розгледіти, хто там.

– З ким ти говориш?

На секунду він завмер, потім подивився поруч. Олівер вже піднімався щоб піти.

– З Олівером.

Сара нічого не сказала, лише подивилася на нього уважними очима.

– Вільям…

Він одразу відчув роздратування.

– Що!?

– Нічого.

Він дивився на неї і чомусь її спокійні очі злили його ще більше.

Наче вона вже знала щось, чого не знав він.

3.

Тієї ночі Сара довго сиділа у ванній кімнаті з телефоном у руках. Вона відкрила старий контакт той, який зберігала роками.

Вона не хотіла цього робити, не хотіла визнавати, що ситуація стала такою, але вона більше не могла просто чекати.

Вона натиснула виклик.

– Алло?

Її голос був тихим.

– Мені потрібна допомога.

Пауза.

– Ні, він не знає.

Ще одна пауза.

– Я боюся, що це дійсно гірше.

Сара заплющила очі.

– Олівер повернувся.

Саме в цей момент двері відчинилися, Вільям стояв на порозі, почув лише ці слова «Олівер повернувся.»

І цього було достатньо.