Поки він тут

1.

Сміх завжди звучав у цьому будинку голосніше, ніж будь-які слова.

Старий дерев’яний стіл у дворі був заставлений тарілками, склянками й тацями з їжею, яку Сара готувала майже весь день. Вона кілька разів казала, що переборщила і можна було зробити простіше, але всі знали: якби вона готувала менше, це була б уже не Сара. Приймаючи гостей вона не могла зробити не багато страв, адже чим тоді всіх частувати? Ситі гості - щасливі гості. Тому стіл був повний смакоти а дітвора, яка бігала поруч, вже дочекатися не могла поки всі прийдуть.

На подвір’ї пахло смаженим м’ясом, свіжою травою і теплим вечором. Здалеку було чутно відлуння проїжджаючих авто а напроти, через дорогу, виднівся густий та яскраво-зелений ліс, де була своя музика.

Мія бігала босоніж по газону, тримаючи в руках маленьку пластикову лупу. Її страх до павуків не переосилював бажання розгледіти всіх дрібних комашок цього подвірʼя.

– Я знайду монстра, – серйозно сказала вона, нахилившись до кущів - виходь, мерщій!

Лео сидів поруч із машинкою і проводив нею по землі, створюючи уявну дорогу.

– Тут не монстр, тут парковка, – заперечив він.

– Ні, тут живе чудовисько, – впевнено відповіла сестра.

Олівер, який підійшов до подвірʼя, почув їхню розмову і одразу втрутився:

– Зараз перевіримо. Якщо знайдемо монстра, я з ним домовлюся.

Мія підняла голову.

– Дядько Олівер!,- різко підірвавшись мала залізла на руки дядьку, - а якщо він буде страшний?

Олівер зробив серйозне обличчя.

– Тоді я скажу йому, що він страшний і йому треба піти до перукаря. Бо немає чого мені улюблену племінницю лякати.

Діти засміялися.

– Дядьку Олівере, ти смішний.

– Я знаю, – відповів він із посмішкою. – Це мій головний талант.

Вільям, який стояв біля мангалу, подивився на них і широко усміхнувся.

Він завжди думав, що Олівер був створений для того, щоб приносити хаос у будь-яке місце. Але разом із хаосом він приносив життя і яскраві емоції, яких так, інколи, не вистачало.

Вони були різними. Та такими близькими.

Вільям завжди планував наперед. Перевіряв документи двічі. Пам’ятав про рахунки, зустрічі, обіцянки. Інколи забував, що життя не стоїть на місці, хвилини йдуть і час плине.

У нього все планується завчасно і все повинно бути майже ідеально. Він любить відчувати спокій у душі та серці. Спонтанність - не про нього, вона завжди викликала тривогу.

В той час, коли Олівер міг забути ключі вдома, приїхати на зустріч не в той день і спонтанно купити квитки кудись за місто просто тому, що побачив красивий захід сонця. Він вмів здивувати всіх включаючи себе самого. Розвести бурю навкруг себе а потім плавно перейти в затишшя. Але коли комусь було погано то Олівер завжди був першим, хто приходив. Навіть якщо сам не знав, як допомогти.

– Ти знову дивишся на мене так, ніби я щось зламав, – сказав Олівер, помітивши погляд брата, - я тільки прийшов, ще не встиг.

– Ти часто щось ламаєш.

– Але зазвичай випадково.

– Саме це мене і хвилює.

Олівер засміявся.

– Бачиш? Добре, що я переніс зйомку. Ти сумував би без мене. Я вношу корективи в твоє не настільки веселе життя.

Вільям хотів відповісти жартом, але замість цього просто посміхнувся. Він не міг з себе нічого видавити у відповідь бо брат мав рацію.

2.

Як завжди, вони не змогли просто зайти у двір спокійно.

– Ми запізнилися всього на десять хвилин, – сказала Луїза, заходячи через хвіртку з пакетом у руках.

– Двадцять, – одразу виправив її Роберт.

Вона злісно подивилася на нього.

– Ти зараз справді вирішив сперечатися зі мною через якісь десять хвилин?

Роберт усміхнувся.

– Ні. Я просто хотів зафіксувати історичний момент.

Сара засміялася і підійшла їх зустріти.

– у вас нічого не змінюється.

– Ми стабільні, – відповіла Луїза. – А це вже хороша риса.

Роберт передав Вільяму пляшку вина.

– Для господаря вечора.

Вільям взяв її і похитав головою.

– Ви могли просто прийти без гостинців.

– Могли, – погодився Роберт. – Але тоді ми б не мали приводу сказати, що допомогли.

– Ви допомагаєте тільки тим, що приходите вчасно, – пожартував Вільям.

– Бачиш? – сказала Луїза до чоловіка. – Він уже намагається бути схожим на мене.

– Це неможливо, – відповів Роберт. – У світі одна Луїза вже достатньо.

Вона зробила вигляд, що образилася, але через секунду сама засміялася.

Саме за це їх і любили.

Луїза була різкою, прямою і могла сказати правду навіть тоді, коли її ніхто не просив. Але поруч із нею завжди було легко. Роберт був спокійнішим, умів слухати і часто саме він зупиняв їхні суперечки, які зазвичай починалися через дрібниці.

Через кілька хвилин усі вже сиділи за великим столом у дворі.

Сара поставила останню тарілку та сіла поруч із Вільямом.

Мія розповідала Луїзі про своє майбутнє відкриття монстрів у саду, а Лео намагався пояснити Роберту, чому його машинка швидша за всі інші.

– Вона не просто їде, – серйозно сказав хлопчик. – Вона перемагає.

Роберт нахилився до нього.

– Це дуже важлива машина.

– Так.

– А якщо вона програє?

Лео задумався.

– Вона не програє.

Роберт кивнув.

– Хороша відповідь.

Олівер сидів навпроти і спостерігав за дітьми.

– Знаєш, Віле, – сказав він, звертаючись до брата, – у тебе дивна суперсила.

– Яка?

– Ти зробив так, що ці двоє вважають нормальним мати дорослих, які грають із ними в монстрів і машинки.

Вільям посміхнувся.

– Це не суперсила. Це просто бути батьком.

Олівер на секунду замовк.

Його погляд ковзнув до дітей.

– Може, колись я теж буду таким.

Сара почула це і тепло посміхнулася.

– Будеш.

Олівер подивився на неї, але нічого не відповів.

Лише взяв склянку і зробив ковток.

Луїза перевела тему:

– До речі, ви вже вирішили, що будете робити з кімнатою нагорі?

– Мія хоче перетворити її на бібліотеку для своїх книжок, – відповіла Сара.

– А Лео?

– Він сказав, що йому потрібна кімната для машин.

Роберт кивнув.

– Логічно. У кожного свої пріоритети.

– А Вільям хоче зробити там свій кабінет, – додала Сара.

– Знову книги і документи? – засміявся Олівер. – Ти навіть у відпустці виглядаєш як людина, яка готується до суду.

– А ти навіть за столом виглядаєш як людина, яка зараз щось вигадає і втягне всіх у пригоду.

– Бо я цікавіший.

– Бо ти небезпечніший, – відповів Вільям.

Усі засміялися.

І на коротку мить ніхто не думав ні про минуле, ні про проблеми, ні про те, що буде завтра.

Це був просто вечір.

3.

Пізніше, коли друзі пішли а діти вже втомилися, Сара допомагала їм помити руки та полишивши гратись в кімнаті пішла перемивати посуд. Чоловіки ж залишилися сидіти за столом.

На столі стояли дві склянки віскі.

Навколо стало тихіше.

Не було дитячого сміху.

Не було голосів друзів.

Тільки два брати.

– Пам’ятаєш, як ми в дитинстві ховалися тут від батька? – запитав Олівер.

Вільям усміхнувся.

– Ти ховався. Я тебе шукав.

– Ти завжди мене шукав.

Ці слова прозвучали звичайно. Але чомусь після них настала пауза. Вільям подивився на брата.

– Що ти маєш на увазі?

Олівер знизав плечима.

– Нічого.

Він покрутив склянку в руці задумавшись чи варто піднімати деякі теми.

– Просто інколи думаю, що ти завжди був тим, ким батьки хотіли пишатися.

Вільям нахмурився.

– Не починай.

– Я не починаю.

– Олівер.

– Добре, добре.

Він підняв руки, ніби здавався.

Але посмішка швидко зникла.

– Просто ти був правильним. Хороші оцінки. Хороша робота. Сім’я. Усе по плану.

Вільям мовчав.

– А я завжди був тим, кого треба виправляти.

– Ти не був таким.

– Був.

Олівер сказав це спокійно. Без злості. І саме це було найгірше.

– Знаєш, що смішно? – продовжив він. – Я все життя намагався довести, що я теж чогось вартий.

Вільям відкинувся на стільці.

– Ти мій брат. Тобі ніколи не потрібно було це доводити.

Олівер подивився на нього. На кілька секунд у його очах з’явилася та сама дитина, яка колись бігла за старшим братом у дворі.

– Ти завжди так думаєш.

– Бо це правда.

Олівер усміхнувся.

– Ти хороший, Віл.

– А ти зараз занадто сентиментальний.

– Може.

Він підняв склянку.

– За те, що ми все одно залишилися братами.

Вільям торкнувся своєю склянкою його.

– За це.

Олівер кілька секунд мовчав, дивлячись на склянку у своїй руці. В повітрі витала тиша.

Шум із подвір’я став тихішим.

– Знаєш, що найгірше? – тихо сказав Олівер.

Вільям підняв погляд.

– Що?

Олівер усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.

– Що я навіть зараз не можу на тебе злитися.

Вільям нахмурився.

– Про що ти?

– Про все, Віл.

Олівер поставив склянку на стіл.

– Про батьків. Про те, як вони дивилися на нас. Про те, що ти завжди був тим, ким вони пишалися.

– Ми вже говорили про це.

– Ні. Ми ніколи про це нормально не говорили. Лише перекидувались парочкою слів.

Вільям хотів щось сказати, але Олівер його перебив.

– Ти знаєш, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як мама дивилася на тебе, коли ти отримував хороші оцінки. Як вона всім розповідала, який ти розумний. А коли я щось робив, то всі тільки чекали, коли я знову все зіпсую.

– Ти був складнішим, але не гіршим мене.

Олівер коротко засміявся.

– Ось бачиш? Навіть ти так кажеш.

– Я не це мав на увазі.

– Але це правда.

Вільям важко видихнув.

– Ти мій брат і завжди ним був. А не якоюсь проблемою.

Олівер подивився йому в очі.

– Тоді чому ти навіть мою дівчину забрав?

Після цих слів між ними настала тиша. Олівер дивився десь вдалину прокручуючи всі ці слова в себе в голові. Його щось бентежило, не давало спокою так сильно, що він не міг заспокоїтися. Це відчуття тривоги, яке зводить з розуму навіть коли ти намагаєшся тримати себе в руках.

В якийсь момент Оліверу почувся дивний звук, неначе хтось гарчав за спиною. Він різко обернувся та його погляд завмер на місці, позаду нього біля далекого дерева стояв пес. Погляд тварини був наляканим, але в той же час віддавав злістю та занепокоєнням. З його пащі стікав слиз…а передні лапи були скручені в різні сторони, йому було важко і страшно. Пес наближався до них шкутильгаючи нещасними лапами, з кожним кроком він гарчав ще сильніше і його очі наповнювались вже не біллю чи страхом а чимось іншим…гнівом, справжньою люттю.

Погляд Вільяма впирався в склянку з віскі, яка вже знаходилась на дні. Він спочатку дуже здивувався, адже вперше за весь час Олівер підняв цю тему. Йому було не по собі розмовляючи про все це.. а коли він підвів погляд то побачив дивний ступор брата.

– Олівер…все добре?

– Ні. Скажи чесно, – голос Олівера не був агресивним, він був стривоженим, – ти хоча б раз подумав, що я відчував?

– Я знаю, що тобі було боляче.

– Ні, Віл. Ти не знаєш, - він провів рукою по обличчю, - Сара була першою людиною, поруч із якою я думав, що можу бути нормальним. Не молодшим братом, якого всі порівнюють. Не тим, хто постійно робить помилки.

Олівер знову різко повернувся назад, але жодного пса там вже і не було. Зник, наче і не було.

Вільям стиснув щелепу:

– Ти сам її відштовхнув.

Ці слова змінили атмосферу.

Олівер замовк, а потім вимовив з-під себе:

– Так, – тихо сказав він. – Я знаю. Але ти мій брат.

Він опустив погляд.

– Я знаю, що зраджував їй. Знаю, що робив боляче. Знаю, що сам усе зруйнував.

Вільям мовчав.

– Але коли я побачив, що вона дивиться на тебе так, як колись дивилася на мене… Я зрозумів, що втратив усе.

– Олівер, вона не річ. Вона сама зробила свій вибір.

Той просто кивнув.

– Саме тому це ще гірше.

Вільям подивився на нього.

– Ти думаєш, що я хотів забрати її в тебе? Я правда закохався в неї. І я не хотів тебе ранити.

Олівер посміхнувся сумно.

– Але все одно поранив.

Вільям замовк. Бо в цьому була правда. Він любив брата. Але це не означало, що він міг повернути час назад.

– Я пробачив тобі, Віл, – сказав Олівер.

– Тоді чому ти говориш про це?

Олівер подивився кудись убік.

– Бо іноді можна пробачити людину, але не перестати відчувати біль.

На кілька секунд вони просто сиділи мовчки.

Потім Олівер легенько постукав пальцями по столу. Його стара звичка.

– Давай не будемо псувати вечір.

Вільям подивився на нього.

– Ти точно нормально?

Олівер усміхнувся.

– Я завжди нормально.

Вільям знав, що це неправда.

Але також знав, що Олівер завжди так говорив.

– Вибач, Віле, вибач. Я правда тобі пробачив все. Це просто все в моїй голові. Мені потрібно нарешті це з неї викинути. Я не можу по іншому. Це потрібно зробити.