Поки він тут

1.

Ураган закінчився під ранок, сонце впевнено пробиралося крізь тонкі фіранки розливаючи тепле світло по підлозі спальні. Промічнчики почали підійматися по ліжку та легенько добиратися до сплячих облич.

Сара прокинулася першою. Вона ще кілька секунд лежала із заплющеними очима, прислухаючись до незвичної тиші. Старий будинок мав свої звуки: скрип підлоги, шум сусідської дороги, гавкіт собак за парканом. Тут усе було інакше.

Вона повернула голову до чоловіка.

Вільям спав, повернувшись до вікна. На його обличчі знову, за довгий час, не було напруги. Здавалося, навіть уві сні він нарешті перестав від чогось тікати.

Саме заради цього вони й переїхали. Щоб почати спочатку, аби його більше не було в їхньому житті, аби він не тривожив Вільяма та сім’ю.

Сара тихо вибралася з-під ковдри, зачинила двері спальні й спустилася на кухню. Новий будинок ще пахнув свіжою фарбою, картоном і деревиною. Чашки стояли не на своїх місцях, ложки довелося шукати майже хвилину, а кава взагалі виявилася в коробці з написом «Спальня».

– Серйозно? – тихо засміялася вона сама до себе.

Через кілька хвилин кухня наповнилася знайомим ароматом свіжозмеленої кави. Саме цього запаху їй бракувало найбільше.

Нагорі грюкнули двері, потім ще одні.

– Мамо!

– Не біжіть по сходах! – машинально крикнула Сара.

Пізно. За секунду Лео вже летів униз, міцно тримаючись за поручень а за ним неквапливо спускалася Мія.

– Я ж казала, що впаду не я, а він, – буркнула вона.

– Не впав же.

– Але був вже на ниточці.

Лео гордо випнув груди.

– Я вже великий.

– Великий хлопчик чистить зуби?

Він завмер.

– Забув…

Мія засміялася.

– Я ж казала.

– Це була перевірка.

– Яка ще перевірка?

– Чи ви уважні.

– Провалив, – почувся голос Вільяма.

Він з’явився на сходах, ще сонний, скуйовджений, у домашній футболці.

– Добрий ранок.

– Добрий! – як завжди, майже одночасно відповіли діти.

– Тату, я вже великий.

– Бачу.

– Але треба ще зуби почистити.

– Ну доооообре...

Лео драматично зітхнув.

– Це дуже важке життя.

За сніданком вони сміялися майже без упину. Мія складала список речей, які хоче в новій кімнаті. Лео наполягав, що йому терміново потрібен гараж для машинок. Вільям уважно слухав обох.

– Гараж буде двоповерховий, – серйозно пояснював Лео.

– А ліфт буде?

– Буде.

– А автомийка?

– Теж.

– А кафе?

Лео задумався.

– Для машин?

– Звичайно.

– Добре.

Сара сперлася ліктем на стіл.

– Ви зараз будуєте місто.

– Майже, – відповів Вільям.

– Тоді мені потрібна кімната тільки для книжок, – сказала Мія.

– Домовились.

– І собака.

– Почалося… – тихо простогнала Сара.

– Великий, – уточнила Мія.

– Ні.

– Маленький.

– Ні.

– Середній.

– Все ще ні.

– Ну хоч якийсь.

Вільям ледь стримував сміх.

– Суд відкладає розгляд цієї справи.

– Протестую! – вигукнула Мія.

– Протест не прийнято.

2.

Після сніданку Сара склала список покупок.

– Нам потрібні штори бо інколи мені здається, наче за мною дивляться.

– Це точно, скриємось від усіх, - засміявся Вільям.

– Кошик для білизни.

– Угу.

– Кілька контейнерів.

– Добре.

– І ще миючий засіб.

– Закінчився?

– Ні. Я навіть не знаю, де він.

Вільям знову засміявся.

– Це переїзд.

Якщо знайшов одну потрібну річ, три інші автоматично зникають.

– Саме так.

Сара поклала список до сумки.

– Я швидко до магазину.

– Ми з вами! – одразу закричав Лео.

– Ні, ви залишаєтеся з татом.

– Чому?

– Бо так швидше.

– А ми швидкі.

– Особливо коли треба тікати від обов’язків.

Мія захихотіла.

Коли двері за Сарою зачинилися, Вільям подивився на дітей.

– Ну що?

– Грати!

– На вулицю?

– Так!

– Тільки без пригод.

– Добре!

Через кілька хвилин вони вже були на подвір’ї. Лео ганяв маленький пластиковий трактор по доріжці а Мія збирала кульбаби. Вільям сидів на сходинках із чашкою кави. Вітер був теплим а у повітрі пахло свіжоскошеною травою.

Уперше за дуже довгий час він відчув дивне полегшення, наче життя справді починалося заново. Він ще не знав, що ця тиша триватиме недовго, до обіду спека трохи спала. Над подвір’ям ліниво пропливали білі хмари, а теплий вітер колихав молоді гілки дерев уздовж паркану. Сара повернулася з магазину майже одночасно з кур’єром, який привіз кілька посилок із замовленими речами для будинку.

– Нарешті наші штори, – усміхнулася вона.

– І кошик для білизни, – прочитав Вільям напис на посилці.

– Не смійся. Це важлива покупка.

– Я навіть не сперечаюся.

Лео тим часом уже крутився навколо пакетів.

– А мені що купили?

– Їжу.

– Це не рахується.

– Чому?

– Бо її всі їдять.

– Логічно, але ти найохочіше.

3.

Кілька наступних годин минули серед розбору речей, пакетів і нескінченних дрібниць. Сара розкладала все на кухні. Вільям переносив меблі й підвішував полиці. Діти спочатку допомагали, але дуже швидко їхня допомога перетворилася на гру.

– Лео, не крутися під ногами.

– Я допомагаю.

– Як саме?

– Контролюю.

– І як результати?

– Поки все добре.

– Дуже цінна робота. Іди пограйся в інше місце.

На другому поверсі ще залишалося кілька упаковок. Одна стояла біля дверей робочої кімнати. Мія з цікавістю заглянула всередину.

– Мамо…

– Що?

– Тут ще одна кімната.

– Це татовий кабінет.

– А, точно! Вона наче змінилася. О, зʼявився мольберт!

Дівчинка переступила поріг. Кімната ще майже не була облаштована. Біля стіни стояли книжкові полиці. Посередині письмовий стіл. Поряд великий мольберт, який Вільям кілька днів тому приніс із гаража разом із речами попередніх власників.

Він стояв чистий, принаймні так усім здавалося. Мія зробила ще кілька кроків і раптом завмерла.

– Тату…

Вільям саме проходив повз кімнату.

– Що зірочко?

Вона мовчки показала пальцем на мольберт, він перевів погляд, на ньому було закріплене полотно.

– Дивно…

– Ти це зробив? – запитала Сара, заходячи до кімнати.

– Ні.

– Я теж ні.

Усі троє підійшли ближче, на полотні був малюнок, виконаний простим графітним олівцем. Жодних кольорів, жодних підписів, лише стара дерев’яна лавка під великим деревом.

Позаду неї ледь проглядалися обриси якогось будинку, але художник ніби спеціально не домалював його. Усе тло було незавершеним. Найдивніше було інше, малюнок виглядав так, ніби його закінчили зовсім недавно.

– Попередні власники? – тихо припустила Сара.

Вільям похитав головою.

– Та…наче не було...

– Може, просто забули, таке теж буває, правда?

– Мабуть.

Лео зазирнув із-за маминої спини.

– Тут сумно.

– Чому? – усміхнулася Сара.

– Бо ніхто не сидить на лавці.

У кімнаті на кілька секунд запала тиша. Потім Вільям усміхнувся.

– Може, художник хотів, щоб кожен сам придумав, хто там сидітиме.

– Я намалюю собаку.

– Це вже буде веселіше. Собака на лавці.

Мія тихо засміялася, напруга розчинилася так само швидко, як і з’явилася.

– Залишимо поки що тут? – запитала Сара.

– Так, мабуть…

– Потім вирішимо, що з цим робити. Нікому не мішає.

Вільям кивнув і вони вийшли з кімнати. Двері залишилися прочиненими. Мольберт так і стояв посеред кабінету. А самотня лавка на малюнку мовчки чекала свого часу.

Увечері, коли сонце вже почало ховатися за будинками, Вільям повернувся до кабінету, щоб поставити пакет з книжками. Він мимохідь кинув погляд на мольберт. Зупинився, насупився. Здавалося, наче щось у малюнку змінилося. Він зробив крок ближче. Уважно придивився. Ні, здалося.

– Дивина… – тихо промовив він сам до себе.

За спиною почувся голос Сари.

– Ти йдеш вечеряти?

Вільям ще раз подивився на малюнок.

– Так… вже йду.

Якісь у нього були дивні передчуття. Він вимкнув світло і зачинив двері. Мольберт залишився стояти в темній кімнаті.

Кухня вже нагадувала справжню кухню. У дитячій кімнаті з’явилися книжки, м’які іграшки та маленький намет, який Вільям пообіцяв остаточно зібрати на вихідних. Навіть робочий кабінет починав набувати свого вигляду і на столі вже стояв ноутбук. Поруч лежали кілька товстих юридичних довідників а в кутку, біля великого вікна, як і раніше, полотно, з тим самим дивним малюнком.

4.

Сара поставила на плиту каструлю.

– Вільям!

– Так?

– Допоможеш мені?

– Зараз.

Він піднявся по сходам. Коробка виявилася значно важчою, ніж здавалася.

– Що тут?

– Книжки.

– Тепер зрозуміло.

Вони разом перенесли її до кабінету і Сара почала складати книги на полицю. Вільям став біля вікна. На подвір’ї Лео бігав так, наче їздить на авто, Мія щось малювала крейдою на доріжці.

– Про що задумався?

– Про те, що тут наче добре.

Поставивши останню книжку Сара витерла руки. І раптом знову подивилася на мольберт.

– Дивний він.

– Хто?

– Малюнок.

Вільям теж повернув голову.

– Є трохи.

– Знаєш…

Вона підійшла ближче.

– Мені здається…

Замовкла.

– Що?

– Нічого.

– Кажи.

– Мені здалося, що лавка була трохи ближче.

Вільям усміхнувся.

– Думаю, ми просто втомилися.

– Можливо.

Вона ще кілька секунд дивилася а потім лише знизала плечима.

– Зараз я вже сама собі щось придумую.

Вони вимкнули світло й вийшли з кімнати.

Унизу Лео вже чекав на батька.

– Тату!

– Що сталося?

– Ходімо!

– Куди?

– Я тобі покажу.

Він схопив Вільяма за руку й потягнув у двір. Біля паркану росло старе дерево. Під ним сидів той самий рудий, великий пес. Побачивши людей, він не злякався а лише навпаки повільно підвівся подивився на них і кілька секунд просто стояв.

– Бачиш?

– Бачу.

– Він хороший.

Вільям присів навпочіпки.

– Іди сюди.

Пес не рухався, лише уважно дивився. Потім повільно розвернувся і спокійно пішов уздовж паркану. У ньому було щось дивне, дивна хода…вираз морди.

– Чому він не підійшов?

– Бо ще нас не знає.

– А потім буде знати?

– А потім і побачимо. Не думаю, що гарна ідея його приручити.

Лео серйозно кивнув.

– Так жаль…

5.

Надворі вже сутеніло. Сара покликала всіх вечеряти. Поки діти мили руки, Вільям залишився у дворі ще на хвилину. Його погляд випадково ковзнув до вікна робочого кабінету на другому поверсі і він завмер.

Йому на мить здалося…ніби там хтось стоїть. Темний силует. Вільям кліпнув. Підняв голову ще раз у кімнаті нікого не було. Здалося.

– Любий!

Голос Сари долинув із будинку.

– Вечеря холоне!

–Та йду я, йду!

Він ще раз подивився на вікно. Порожньо.

«Світло так впало…» , подумав він.

Вечеря видалася напрочуд спокійною. Сара приготувала пасту, хоча половину спецій їй довелося шукати по всьому будинку.

– Наступного разу коробки підписую я, – усміхнулася вона, ставлячи тарілки на стіл.

– Я ж підписував, – заперечив Вільям.

– Так. У них з написом “Кухня” лежали книги, знову цей квест.

– Це були кулінарні книги.

– А з надписом “Ванна” знайшлися дитячі іграшки.

– Це вже дивно…

Мія тихенько засміялася.

– Тату, ти все переплутав.

– Це був творчий безлад.

– Це був звичайний безлад, – поправила Сара.

Лео дуже серйозно кивнув.

– Я теж так думаю.

Усі розсміялися.

Після вечері діти вмовили батька погратися ще хоча б пів години. Вони будували фортецю з подушок, Лео призначив себе капітаном, Мія оголосила себе головною архітекторкою. Вільяму залишилася роль дракона.

– Чому знову я?

– Бо ти великий.

– Це дискримінація драконів.

– Дракони не мають прав, – заявила Мія.

– Запам’ятаю.

Сара спостерігала за ними з кухні і сама не помітила, як почала сміятися з цього всього.

Саме таким вона хотіла знову бачити свого чоловіка, не пригніченим чи мовчазним. Не тим, хто годинами сидів, втупившись у підлогу а саме таким.

Коли дітей нарешті вдалося вкласти спати, у будинку стало тихо. Сара сиділа на дивані, загорнувшись у плед а Вільям приніс дві чашки чаю.

– Не каву?

– Психолог би мене сварив за каву на ніч.

Сара всміхнулася.

– Значить, терапія все-таки допомогла.

Він мовчки кивнув. Кілька секунд вони сиділи без слів.

– Дякую.

– За що?

– За те, що не здалася тоді.

Сара не одразу відповіла.

– Я не могла.

– Могла.

– Ні.

Вона взяла його за руку.

– Я пам’ятаю той місяць. Пам’ятаю, як ти майже не виходив із кімнати. Пам’ятаю, як перестав розмовляти. Пам’ятаю, як дивився в одну точку.

Вільям опустив очі.

– Я теж пам’ятаю.

– Але я також пам’ятаю день, коли ти погодився піти до психолога заради нас, зараз сім’ї.

– Лише тому, що ти не переставала мене вмовляти.

– І не шкодуєш?

Він похитав головою.

– Ні.

– Ми впоралися. Разом.

Сара поклала голову йому на плече. За вікном світили зорі. Нарешті можна було перестати озиратися назад.

Наступного ранку сонце знову наповнило кімнати теплим світлом. Вільям прокинувся раніше за всіх і тихо спустився вниз.

Зварив собі каву, вийшов із чашкою на терасу. Він глибоко вдихнув свіже повітря. Уперше за багато років йому здалося, що життя починає належати йому знову. За його спиною почувся тупіт маленьких ніг.

– Тату!

Лео стояв у дверях із яскравим червоно-синім м’ячем у руках.

– Дивись, що я знайшов!

– Де?

– У коробці.

– Мамо дозволила?

– Ще не питав…

Вільм задумливо подивився на нього.

– Давай спочатку поснідаємо.

– А потім?

– Потім пограємо.

Лео радісно підстрибнув.

– У дворі!

– Саме так. У дворі.

Хлопчик енергійно закивав. М’яч випадково вислизнув із його рук, підстрибнув на дерев’яній підлозі і покотився коридором. Коли мʼяч зупинився біля сходів Вільям нахилився, щоб підняти його. На мить його погляд ковзнув у бік другого поверху туди де була ванна кімната. Він сам не зрозумів, чому дивився саме туди. Лише відчув короткий, ледь помітний холодок, що пробіг десь усередині.

– Тату?

Голос Лео повернув його до реальності.

– Що?

– М’яч.

Вільям підняв його і простягнув синові.

– Тримай.

Лео схопив м’яч і, сміючись, побіг нагору.

Після сніданку будинок знову ожив. Сара відкрила всі вікна, впускаючи свіже повітря. На кухні тихо грало радіо. Звідкись із другого поверху долинав сміх Мії. Лео, як і обіцяв, не випускав із рук нового м’яча.

– Тільки не в будинку! – вкотре нагадала Сара.

– Добре!

Минуло секунд двадцять коли почулося глухе “тук”. Потім ще одне.

– Здається, хтось уже забув.

– Я все чую! – крикнула Сара.

– Я випадково! – озвався Лео.

– Саме тому й не можна.

Хлопчик ображено взяв м’яч під пахву й вийшов на подвір’я. Минуло близько години.

Вільям закріплював полицю у ванній кімнаті а Сара розкладала рушники.

– Подаси мені ще той шуруп?

– Цей?

– Ні, коротший.

– А цей?

– Саме він.

– Мені здається, у новому будинку ми чуємо слова “шуруп” і “коробка” частіше, ніж свої імена.

Сара засміялася.

– Ще тиждень і забудемо про них.

– Сподіваюся.

У цей самий момент Лео тихенько піднявся нагору, у руках він стискав м’яч. Він озирнувся, мами не було видно, тата теж.

– Один раз…

Підкинув м’яч, зловив.

– Ну ще разок.

І саме тоді з дитячої кімнати вибігла Мія.

– Тобі ж сказали, не грай тут!

– Я тихенько.

– Не тихенько!

Вона спробувала відібрати м’яч. Лео відсмикнув руки. М’яч різко вислизнув і швидко покотився коридором ударившись об стіну. Він полетів просто у відчинені двері ванної.

– Лео! – вигукнула Мія.

Запізно.

М’яч із глухим ударом врізався в унітаз, що стояв біля стіни і полетів вище, Вільям інстинктивно простягнув руку.

– Обережно!

Він майже встиг.

Але важке кругле дзеркало вже вислизнуло з паперу. На одну коротку мить воно зависло в повітрі. У його поверхні відбилося обличчя Вільяма. Його власний погляд. Потім…

Бах!

Дзвін скла ніби пролунав у всьому будинку. Дзеркало розлетілося на десятки уламків. Лео зблід. М’яч повільно відкотився до стіни.

– Тату…

Його голос затремтів.

– Я… я не хотів…

Сара одразу опустилася навколішки. Обійняла сина.

– Усе добре.

Це лише дзеркало.

– Я… куплю нове…

– Сонечко, тобі три роки.

– Все одно…

– Я тобі допоможу.

Лео кивнув. Очі вже блищали від сліз.

– Але більше не граємо м’ячем у будинку.

– Добре…

– Не підходьте, тут скло, – спокійно сказав Вільям. Діти відійшли. Сара повела їх до кімнати.

– Ходімо, поки тато прибере.

У ванній стало тихо, лише десь унизу цокав настінний годинник.

Вільям повільно присів почавши збирати великі уламки.

Один.

Другий.

Третій.

Його пальці рухалися впевнено. Він уже майже закінчив, коли помітив невеликий гострий шматок біля ніжки тумби.

– Ось ти де…

Він простягнув руку, скло ковзнуло між пальцями.

І…

Червона крапля крові впала на білу плитку, Вільям завмер. Наче перестав дихати. Він дивився на кров. Не кліпав, не рухався. Крапля повільно розтікалася тонкою лінією між плитками. За дверима лунав дитячий сміх.

Хтось кликав його. Голос Сари. Дуже далеко, наче крізь товщу води.

– Вільям?..

Він не відповів. Його погляд залишався прикутим до маленького уламка скла і до власної крові. Всередині щось ледь помітно здригнулося наче за старими, давно замкненими дверима хтось повільно повернув ручку. Вільям моргнув. Різко вдихнувши нахилився, швидко підняв уламок та викинув його в пакет

– Любий?

Сара вже стояла у дверях.

– Ти порізався?

Він перевів на неї погляд. Кілька секунд мовчав, потім подивився на долоню ніби лише зараз помітив кров.

– Та… дрібниця.

Він ледве усміхнувся. Майже так само, як завжди, але цієї миті…він уже був не зовсім тим Вільямом, який ще кілька хвилин тому зайшов до ванної. Щось в середині нього кричало.