Поки він тут

1.

Ранок у новому будинку вже перестав бути схожим на переїзд. Речі знайшли свої місця, а дитячі голоси щодня наповнювали кімнати таким шумом, що іноді здавалося, ніби вони жили тут усе життя.

– Лео, черевики.

– Не хочу.

– Але без них у садочок не пускають.

– Тоді не піду.

– Це не обговорюється.

Лео демонстративно схрестив руки на грудях. Мія, проходячи повз, лише похитала головою.

– Він щоранку так робить.

– Не щоранку, – образився Лео.

– Учора теж.

– Учора було по-іншому.

Сара засміялася, застібаючи доньці курточку.

– А сьогодні як?

– Сьогодні я вже дорослий.

– О, тоді дорослі самі взуваються.

Лео задумався. За хвилину мовчки сів на підлогу й почав натягувати черевики. Вільям, який спостерігав за цією сценою з чашкою кави в руках, усміхнувся.

– У тебе талант домовлятися.

– Дякую. Тільки не кажи дітям, що це не талант, а хитрість.

– Не скажу.

Він підійшов до Сари й коротко поцілував її.

– Ну що, перший офіційний день у новому садочку?

Мія впевнено кивнула.

– Я вже не хвилююся.

– А ти? – запитав він Лео.

Хлопчик на секунду замовк.

– Трошки.

Вільям присів навпочіпки.

– Це нормально. Усі хвилюються, коли приходять у нове місце.

– Навіть ти?

– Навіть я.

– І мама?

– Особливо мама.

Сара театрально округлила очі.

– Дуже смішно.

Лео нарешті усміхнувся.

– Тоді добре.

2.

Новий садочок зустрів їх яскравими малюнками на стінах, дитячим сміхом і запахом свіжої випічки, що долинав із кухні. Назустріч їм вийшла вихователька.

– Добрий ранок. Ви, мабуть, сім’я Морган?

– Так, – відповіла Сара.

– Дуже приємно. Я Емма. Буду вихователькою ваших дітей.

Вона присіла перед Лео.

– Привіт.

Хлопчик сором’язливо сховався за ногу батька.

– Це нормально, – усміхнулася Емма. – Майже всі так роблять у перший день.

Мія ж, навпаки, вже розглядала кімнату.

– А книжки можна читати?

– Звісно.

– І додому брати?

– Якщо пообіцяєш повернути.

– Я завжди повертаю.

– Тоді домовилися.

Емма простягнула їй руку. Мія одразу взяла її. Лео ще кілька секунд стояв нерухомо.

Потім тихо запитав:

– А машинки є?

– Дуже багато.

– Великі?

– Навіть пожежна машина.

Цього виявилося достатньо. Він повільно відійшов від батьків і, озираючись, пішов слідом за сестрою. Сара полегшено видихнула.

– Я думала, буде складніше.

– Я теж.

Вільям ще кілька секунд дивився їм услід.

– Вони швидко звикнуть.

– А ми?

Він усміхнувся.

– Нам знадобиться трохи більше часу.

Вийшовши із садочка, Сара не поспішала додому. Погода була теплою, тому вона вирішила пройтися парком неподалік. Коли вона сіла на лавку з кавою, поруч зупинилася молода жінка з дитячим візочком.

– Тут вільно?

– Звичайно.

Кілька хвилин вони мовчали. Потім жінка усміхнулася.

– Ви теж новенькі?

– Це так помітно?

– У цьому районі майже всі знають одне одного.

– Тоді так. Ми переїхали трохи більше тижня тому.

– Я Еліс.

– Сара.

Жінки потиснули одна одній руки. Розмова зав’язалася так легко, що Сара й сама не помітила, як минула майже година. Вперше після переїзду вона відчула, що це місце справді може стати домом.

Після прогулянки Сара заїхала до магазину, купила кілька дрібниць для дому й повернулася раніше, ніж закінчився час у садочку.

Будинок зустрів її незвичною тишею. Вона поставила пакети на кухонний стіл і на хвилину просто зупинилася. Ще зовсім недавно вона мріяла хоча б про десять хвилин такої тиші, тепер же їй здалося, що без дитячого сміху будинок став надто великим, вона усміхнулася сама до себе.

– Це мине.

Сара поставила чайник, увімкнула радіо й почала розкладати покупки а за кілька хвилин пролунав телефонний дзвінок, на екрані висвітилася Луїза.

– Ну що, новосели, живі?

– Поки що так.

– Значить, будинок не виявився проклятим?

Сара засміялася.

– Перестань.

– А що? Старий будинок, нові господарі. Саме так починаються всі страшні фільми. А вже стільки часу пройшло. Буууу.

– Ти забагато дивишся цих фільмів.

– Зате цікаво.

– У нас максимум страшного сьогодні було те, що Лео не хотів узуватися.

– Це вже хорор для будь-якої мами.

Обидві засміялися.

– Як садочок? – запитала Луїза.

– Краще, ніж я очікувала.

– Плакали?

– Ні.

– Серйозно?!

– Я була впевнена, що Лео влаштує концерт.

– І?

– Його підкупили пожежною машинкою.

– Класика.

Луїза зробила коротку паузу.

– А Вільям?

Сара замислилася.

– Добре.

– Точно?

– Так… Мені здається.

– “Мені здається” звучить не дуже впевнено.

Сара сперлася на кухонну стільницю.

– Просто іноді він ніби замислюється. Але, чесно кажучи, після всього, що ми пережили… думаю, це нормально. Ще й сусід зі своєю історією, то зрозуміло, що не все так швидко стабілізується.

– Минуло вже два роки.

– Я знаю, але не «вже» а «тільки» два роки.

– І психолог сказав, що він повністю відновився.

– Так, ти права.

– Тоді не накручуй себе.

– Намагатимусь.

Розмова швидко перейшла на інші теми.

Луїза розповідала про свою роботу, Роберта, плани на відпустку, і Сара поступово перестала думати про те, що хвилювало її кілька хвилин тому.

3.

Тим часом Вільям сидів у своєму кабінеті, на столі лежало одразу кілька папок, а телефон не замовкав майже всю годину.

– Вільяме.

Він підняв голову, у дверях стояла його помічниця.

– Так, Емілі?

– У вас зустріч через десять хвилин.

– Дякую.

Вона вже хотіла вийти, але зупинилася.

– До речі…

– Так?

– Ви сьогодні якийсь незвично мовчазний.

Він усміхнувся.

– Це погано?

– Ні, просто дуже незвично.

– Тоді все добре.

Емілі кивнула й зачинила двері. За кілька хвилин до кабінету без стуку зайшов Марк.

– Рятуй.

– Що сталося?

– Клієнт упевнений, що закон написали спеціально проти нього.

– І?

– Поясни йому, що це не так.

– Чому я?

– Бо ти єдиний, кого після таких розмов не хочеться задушити.

Вільям розсміявся.

– Це сумнівний комплімент.

– Але правдивий.

Вони ще кілька хвилин обговорювали справу, після чого Марк уже збирався виходити. Раптом він обернувся.

– До речі…

– Що?

– Я бачив тебе сьогодні вранці.

Вільям здивувався.

– Де?

– Біля квіткового магазину.

– Біля якого?

– Через дорогу.

– Ні, не бачив.

– Та бачив, Сарі квіти купував?

– Марку, я приїхав одразу на парковку.

Марк замовк.

– Серйозно?

– Так.

– Дивно…

– Чому?

– Просто дуже схожий чоловік був.

Він знизав плечима.

– Мабуть, переплутав.

– Буває.

Марк пішов. А Вільям ще кілька секунд сидів нерухомо, йому стало трохи не по собі. Він добре пам’ятав свій ранок: кава, машина, парковка, офіс. Квіткового магазину там явно не було. Він похитав головою.

Ближче до вечора Вільям уже повертався додому. Дорогою він думав лише про те, що нарешті виспиться. Останні кілька днів він почувався дивно виснаженим, не фізично. Швидше… подумки, наче мозок працював без перепочинку. Він припаркував машину біля будинку й зайшов усередину де майже одразу почув голос Сари.

– Нарешті!

Вона усміхалася.

– Дякую.

Вільям розгублено подивився на неї.

– За що?

– Ну перестань.

– Саро… за що?

Вона показала рукою на кухонний стіл.

Посеред нього стояв великий букет білих лілій і ніжно-рожевих троянд. Вільям мовчав.

– Це дуже гарно, – сказала Сара, підійшовши ближче. – Без приводу навіть приємніше.

Він дивився на букет, намагаючись пригадати. Може, справді… Ні, ну він не заходив до квіткового магазину, не купував квітів, не тримав їх у руках.

– Ти жартуєш? – тихо запитав він.

Сара засміялася.

– Вільяме, якщо це якийсь сюрприз із продовженням, то я вже заінтригована.

Він перевів погляд із квітів на дружину, потім знову на букет. Всередині вперше за довгий час з’явилося відчуття, якому він не міг знайти пояснення. Не страх, не паніка, щось набагато гірше - сумніви. Він подумав, що краще не продовжувати цю тему. Сара щаслива, а з тим, хто подарував букет, розбереться пізніше.

– Головне, що тобі подобається.

Сара обійняла його.

– Дуже.

Вона не помітила, що усмішка на його обличчі була лише зовні, а всередині Вільям уже ставив собі питання, на яке не мав відповіді.

Вечеря минула спокійно. Сара поставила букет у високу скляну вазу й кілька разів за вечір мимохідь усміхалася, дивлячись на нього.

– Лілії… Ти пам’ятаєш, що вони мої улюблені?

– Пам’ятаю.

Вільям відповів майже автоматично, він справді пам’ятав, але це нічого не пояснювало.

– Дякую, – тихо сказала Сара.

– Будь ласка.

Йому було соромно. Не тому, що він брехав а тому, що не розумів, чи бреше взагалі. В середині було таке відчуття, наче його хтось плутає, навмисно.

4.

Наступного ранку Сара повела дітей до садочка сама. Вільям виїхав раніше. Перед офісом він зупинився біля світлофора, поряд із дорогою працював той самий квітковий магазин. Його погляд сам собою ковзнув до вітрини, він побачив великі білі лілії. Такі самі. Серце на мить стиснулося. Він відвернувся: «Просто збіг». Загорілося зелене світло, автомобілі рушили, Вільям поїхав далі.

Того дня робота не клеїлася, він двічі перечитував один і той самий договір, тричі виправляв дату, один раз навіть підписався не в тому місці.

– Це не схоже на тебе, – сказав Марк.

– Не виспався.

– Тоді сьогодні без понаднормових.

– Побачимо.

– Ні.

Марк усміхнувся.

– Це наказ друга.

Вільям уперше за день щиро засміявся.

– Добре.

5.

У цей самий час Сара забирала дітей із садочка.

– Як минув день? – запитала вона дорогою додому.

– Добре! – одразу відповіла Мія.

– А в мене машинка була, – гордо сказав Лео.

– Знайшов друзів?

– Так.

– Як їх звати?

Хлопчик насупився.

– Не пам’ятаю.

– Нічого, ще запам’ятаєш.

Мія йшла трохи попереду, але раптом вона зупинилася.

– Мамо…

– Що?

– Можна ми завтра намалюємо нашу сім’ю?

– Звичайно.

– Усіх?

– Усіх.

– Добре.

Увечері Вільям повернувся додому набагато раніше ніж зазвичай.

– Це диво, – сказала Сара.

– Сам здивований.

– Тоді швидко перевдягайся.

– Чому?

– Ми йдемо гуляти.

– Куди?

– Просто гуляти.

– Це весь план?

– Саме так.

Вільям засміявся.

– План мені подобається.

Усі четверо пішли до невеликого парку неподалік будинку. Лео бігав за голубами а Мія збирала незвичайне листя. Сара фотографувала дітей на телефон.

– Усміхнися! – крикнула вона Вільяму.

– Я й так усміхаюся.

– Недостатньо.

Він театрально розтягнув усмішку.

– Так краще?

– Набагато.

Вона зробила фото, потім ще одне, і ще.

– Мамо, мене теж! – закричав Лео.

За кілька хвилин вони вже всі сміялися, з боку це була звичайна щаслива сім’я, саме такою вона й була. Принаймні поки що.

Коли вони поверталися додому, Мія раптом міцніше стиснула руку батька.

– Тату…

– Так?

– А правда, що люди можуть забувати сни?

– Майже всі.

– Навіть дуже важливі?

Вільям кивнув.

– Так.

– Шкода.

– Чому?

– Бо іноді хочеться їх пам’ятати.

Він усміхнувся.

– Можливо, це й на краще.

Мія задумалася.

– Може…

Вони мовчки пішли далі, а Вільям навіть не здогадувався, наскільки символічною виявиться ця коротка розмова. Адже незабаром йому доведеться сумніватися вже не у снах, а у власних спогадах.

6.

Сьогодні Сара вперше залишилася в будинку сама трохи довше. Вона відвела дітей до садочка і вирішила, нарешті, розібрати останні пакети, що стояли в коморі під сходами.

– Якщо не сьогодні, то вони стоятимуть тут ще рік, – тихо сказала вона сама до себе.

Там були переважно старі фотографії, дитячі іграшки, кілька книг і речі, які шкода було викидати, але яким поки не знаходилося місця. Сара відкрила одну з коробок, зверху лежав фотоальбом, вона усміхнулася, сіла просто на підлогу, на першій сторінці були фотографії ще зі студентських років де були Вільям та Олівер. Вони стояли в обіймах і сміялися так щиро, ніби попереду в них було ціле життя. Сара провела пальцем по фотографії.

– Такі щасливі…

Вона перегорнула сторінку. Пікнік, риболовля, різдво, весілля. Олівер тримав маленьку Мію на руках. Лео тоді ще навіть не народився, Сара зупинилася, вона давно не відкривала цей альбом, було боляче. Тому, що фотографії нагадували, які вони були, тихо закрила альбом і прибрала його.

Не сьогодні.

Телефон завібрував, на екрані відобразилось повідомлення від Еліс:

«Привіт, зайдеш сьогодні з дітьми до нас додому? Нехай вони собі граються, а ми поспілкуємось, вип’ємо кави. Інколи не вистачає цих жіночих пліток 😊»

Навіть не вагаючись Сара одразу відповіла, що після садочку заїдуть. Їй хотілося кудись вибратися а не побути тільки в межах свого будинку. Вже після обіду вона забрала дітей із садочка та поїхали до Еліс попередивши перед цим Вільяма, що будуть пізно. Діти були щасливі, адже у них з’явилися нові друзі і нові іграшки друзів!

Будинок Еліс був наповнений дитячим сміхом, запахом свіжої випічки та приємною атмосферою веселощів. Діти бігали між кімнатами туди-сюди, щось вигадували, сперечалися через дрібниці й знову сміялися.

– Вони можуть гратися вічність, - сказала Еліс, – хотілося б мати їхню енегрію та здатність так швидко придумувати щось нове.

На вулиці вже сутеніло, темрява починала пробиватися через останнє сонячне проміння, яке заходило за обрій. Вдома Вільям залишився сам, у будинку було так тихо, як ніколи. Він сидів у кабінеті, перед ним лежала відкрита папка зі справою. На першій сторінці великими літерами було написано:

«Справа Річарда Вестона».

Колишній власник будівельної компанії, якого звинувачували у привласненні мільйонів доларів через фальшиві контракти та підстравні рахунки.

Вільям годинами перегортав документи, читав свідчення, робив нотатки. На столі стояла чашка давно вже холодної кави, а за вікном ставало ще темніше. Йшли години.

– Ми вдома, – почувся голос Сари і тупіт ніг.

Вільям закрив папку і підняв голову.

– Як пройшов вечір, кохана? Дітям сподобалось?

– Ой, прекрасно. Діти втомилися так, що аж заснули у машині.

– Значить план спрацював, – усміхнувся Вільям.

– А ти чим тут пів дня без нас займався? Надіюся встиг засумувати?

– Та так, працював. Весь час. Звичайно ж я сумував.

Ніч повністю окутала місто. Коли всі полягали спати Вільям закрив останні документи, очі втомилися від екрану та паперової тяганини а голова гуділа від думок. Він потер своє чоло та подивився у віно, хотілося свіжого повітря перед сном тому вийти на вулицю було чудовою ідеєю. У дворі панувала тиша, лише вітер ворушив гілки дерев. Вільям повільно пройшовся вздовж будинку в сторону гаража а тоді зупинився, біля дверей гаража, на доріжці були ледь помітні відбитки слідів від землі. Він нахилився і придивився:

– Дивно…

Вільям озирнувся, йому стало зовсім не по собі. В голові було лише «можливо» - моживо це діти, чи Сара, або він сам залишив їх раніше.

Взявши дворову мітлу він позмітав все до землі, ще кілька секунд постояв біля гаража та повернувся в будинок.