Поки він тут

1.

Субота настала швидше, ніж Сара очікувала, ще зранку будинок наповнився дитячим шумом.

– Мамо, де моя синя футболка?

– У шафі.

– Там немає.

– Лео, ти дивився на полицю чи просто відкрив шафу й вирішив, що її немає?

Хлопчик замовк.

– Друге.

– Тоді подивись уважніше.

На кухні Вільям готував каву, слухаючи цю розмову. Через кілька хвилин Лео все ж знайшов футболку. Звичайно, там, де Сара й сказала.

2.

До будинку Еліс вони прийшли близько обіду, у дворі вже стояли кілька людей, грала музика. На столі були різні страви, напої й домашня випічка.

Від цієї атмосфери Вільям трішки зніяковів. Це йому нагадало той вечір вдома, останній вечір, коли він бачив Олівера. Коли вони останній раз говорили і пили разом. Ці флешбеки увірвались в його мозок зненацька, але він постарався себе опанувати.

За цей час він ще не проводив так час, не було барбекю чи голосних вечірок. Йому потрібно було зібратися з думками, зібратися з собою.

– Ви прийшли! – одразу вигукнула Еліс.

– Ми не запізнилися?

– Ні. Ви якраз вчасно.

Вона обійняла Сару.

– Діти, знайомтеся.

Поруч стояв хлопчик приблизно віку Лео.

– Це Джек.

Лео спочатку трохи соромився, але через хвилину вони вже ганяли м’яч по двору.

– Оце швидко, – сказала Сара.

– Діти простіші за дорослих, – відповіла Еліс. – Їм достатньо одного м’яча, щоб стати друзями.

Сара усміхнулася.

– Іноді я їм заздрю.

Через кілька хвилин до них підійшла жінка з тарілкою в руках.

– Привіт. Я Грейс.

– Сара.

– Ви нові сусіди?

– Так.

– Тоді офіційно вітаю у нашій маленькій божевільній компанії.

Сара засміялася.

– Боюся запитати, чому божевільній.

– Бо кожен тут думає, що його сім’я найбільш нормальна.

– А насправді?

– А насправді у всіх свої дивацтва.

– Тоді ми впишемося.

– О, значить, ви вже свої.

Трохи далі Вільям розмовляв із чоловіками, коли йому вдалося повністю себе опанувати, або переключитись на щось інше, чи на когось іншого.

– То ти юрист?

– Так.

– Я Томас.

Чоловік простягнув руку.

– Пожежник.

– Тоді твоя робота точно цікавіша.

– Не завжди.

Томас зробив ковток напою.

– Повір, коли о третій ночі ти стоїш біля чужого будинку й думаєш, чи всі встигли вийти, офіс уже здається раєм.

– Мабуть.

– Але знаєш…

Він подивився на дітей.

– Воно того варте.

Вільям перевів погляд на Мію і Лео, вони сміялися, бігали, наче жили тут усе життя.

– Так, – тихо сказав він. – Варте.

Коли всі сіли за великий стіл то діти сиділи поруч, дорослі говорили про всілякі дрібниці, але саме з таких моментів і складається життя. Сара дивилася на Вільяма, він сміявся з історії Томаса. Справжньою, легкою усмішкою такою, яку вона давно не бачила і на секунду подумала, що, можливо, найважчі часи вже позаду. Вона взяла його за руку під столом, Вільям подивився на неї.

– Що?

– Нічого.

– Просто так?

– Просто так.

Він усміхнувся і цього разу їй не потрібно було нічого пояснювати.

Після обіду діти остаточно освоїлися. Здавалося, ще годину тому вони бачили одне одного вперше, а зараз уже сперечалися так, ніби дружили кілька років.

– Це моя фортеця! – заявив Лео, складаючи з дерев’яних паличок щось, що більше нагадувало купу гілок.

– Це не фортеця, – серйозно відповів Джек. – Це просто палки.

– Це фортеця.

– А де двері?

Лео задумався.

– Ось тут.

Він показав на місце, де нічого не було.

– А вікна?

– Тут.

– А дах?

Лео гордо підняв голову.

– Його не видно.

Джек кілька секунд мовчав.

– Ти дуже розумний.

– Я знаю.

Діти продовжили будувати свою «фортецю», а дорослі спостерігали за ними зі сміхом.

Мія тим часом сиділа за невеликим столиком у дворі. Поруч із нею була дівчинка приблизно її віку.

– Що малюєш? – запитала вона.

– Наш будинок.

– А чому він великий?

Мія задумалася.

– Бо там багато місця.

– У вас багато кімнат?

– Так.

– А яка твоя?

Мія почала розповідати про будинок, про свою полицю з книжками, іграшки, про те, як вони прикрашали кімнату після переїзду.

– Тобі подобається новий будинок?

– Так.

– А мені подобається наш старий.

– Чому?

Дівчинка знизала плечима.

– Там на стіні був мій зріст. Мама кожного року робила позначки.

Мія трохи подумала.

– Ми теж можемо так зробити.

– Правда?

– Так. Тільки треба попросити батьків.

Дівчинка усміхнулася.

– Тоді зробимо.

Ближче до вечора Сара допомагала Еліс прибирати зі столу.

– Ти дуже швидко влилася, – сказала Еліс.

– Мені здається, це ви мене прийняли.

– Це одне й те саме.

Сара усміхнулася.

– Я трохи переживала через переїзд.

– Через новий будинок?

– Через усе.

Вона подивилася на дітей.

– Нове місце. Нові люди. Новий садочок.

– Це нормально.

– Просто іноді здається, що ми залишили частину життя позаду. Еліс кивнула.

– Так буває.

– Ти теж так почувалася?

– Коли ми сюди переїхали? Постійно.

– І як пройшло?

Еліс подивилася на свій будинок.

– Одного дня я прокинулася і зрозуміла, що вже не думаю про старий. Сара задумалася над цими словами. Можливо, одного дня і вона так почуватиметься.

Коли сонце почало сідати, гості поступово почали розходитися.

– Дякую, що прийшли, – сказала Еліс.

– Дякуємо за запрошення.

– Наступного разу у вас.

Сара засміялася.

– Ви швидко.

– Такі правила району.

Вони попрощалися. Діти йшли додому втомлені, але щасливі. Лео ледве переставляв ноги.

– Я хочу ще.

– Ти казав це три години тому, – нагадала Сара.

– Бо було весело.

Мія тримала в руках свій малюнок.

– Можна ми зробимо позначки росту на стіні?

– Звичайно.

– А можна намалювати біля них сердечка?

– Можна.

Вільям ішов поруч і слухав їхню розмову, він відчував щось, чого давно не відчував.

Вечір добігав кінця. За келихами вина, віскі, сміхом і дитячими голосами зникнення сусіда загубилося так само легко, як загубляються люди, яких ніхто по-справжньому не знав.

Найбезшумніше зникають ті, кого ніхто не шукає.