Розділ 11. Звичайний день
1.
Після суботи в будинку ще кілька днів трималася особлива атмосфера. Не через щось конкретне, просто ніби стали трохи ближчими. Мія тепер щодня згадувала нових друзів із садочка. Лео щоранку питав, чи можна знову піти до Джека. А Сара вперше за довгий час не почувалася гостею у власному житті. Вона більше не прокидалася з думкою, що потрібно все почати спочатку, вона просто жила.
У понеділок Вільям прокинувся раніше за всіх. Він тихо спустився на кухню, щоб не розбудити сім’ю. Як завжди заварив каву, без кави ранок не ранок. Відкрив вікно та вдихнув осіннє повітря, яке одразу заповнило кімнату. Він любив такі ранки, коли місто ще тільки прокидалося. Коли ніхто нічого від нього не вимагав. Кілька хвилин тиші перед початком дня.
– Ти знову встав раніше.
Він озирнувся.
У дверях стояла Сара.
– Розбудив?
– Ні.
Вона підійшла й обійняла його зі спини.
– Просто не звикла, що ти завжди перший прокидаєшся.
– Погана звичка?
– Ні, навпаки.
Вона подивилася на чашку в його руках.
– Ти зробив мені каву?
– Так.
– Тоді точно хороша звичка.
Він усміхнувся.
Після сніданку почалася звична ранкова метушня.
– Мія, рюкзак.
– Він у кімнаті.
– Лео, куртка.
– Я не хочу.
– Лео.
– Добре.
Сара подивилася на Вільяма.
– Інколи мені здається, що він спеціально сперечається.
– Звичайно.
– Ти теж так думаєш?
– Так.
– І що робити?
Вільям замислився.
– Не знаю. Я юрист, а не чарівник.
Сара засміялася.
– Шкода.
– Дуже.
Після того як діти пішли до садочка, Сара вирішила пройтися, вона не поспішала додому, їй хотілося просто побути на вулиці. Вона зайшла до невеликого магазину, потім купила каву й сіла в парку. Раніше вона майже ніколи не робила таких речей, завжди були справи. Прибирання, діти, робота, плани, плани, плани…
А тепер вона дозволяла собі просто сидіти і це було незвично.
– Сара?
Вона підняла голову, перед нею стояла Еліс.
– Привіт.
– Я знала, що знайду тебе тут.
– Чому?
– Бо всі новенькі спочатку приходять у цей парк.
Сара усміхнулася.
– Схоже, у вас тут усе знають.
– Майже.
Еліс сіла поруч.
– Як діти?
– Добре.
– Вільям?
Сара трохи здивувалася.
– Добре.
– Ти завжди відповідаєш однаково.
– Бо це правда.
Еліс кивнула.
– Це добре.
Вони трохи помовчали.
– Знаєш, – сказала Еліс, – я рада, що ви переїхали.
– Чому?
– Не знаю.
Вона усміхнулася.
– Просто іноді бачиш людей і думаєш: вони наші.
2.
Тим часом у офісі Вільям сидів над документами. Робочий день був звичайним, але Марк знову помітив дещо.
– Ти читаєш один документ уже десять хвилин.
Вільям підняв голову.
– Справді?
– Так.
Він подивився на папери.
– Просто задумався.
– Про що?
– Ні про що.
Марк не став наполягати, але все ж сказав:
– Якщо щось турбує, можеш сказати.
Вільям усміхнувся.
– Я знаю.
– Добре.
Марк уже хотів вийти.
– І Вільям?
– Так?
– Ти сьогодні знову забув свою каву.
Він подивився на стіл, поруч справді стояла друга чашка.
– Дивно.
– Що?
– Я не пам’ятаю, коли її зробив.
Марк засміявся.
– Старієш.
Вільям кинув у нього ручку. Обидва засміялися, але коли Марк вийшов, Вільям ще кілька секунд дивився на чашку.
Коли Сара забрала дітей із садочка, день уже починав повільно згасати. Осіннє сонце пробивалося крізь дерева, залишаючи на тротуарах довгі золоті смуги. Лео йшов поруч із мамою й розповідав усе одночасно.
– А Джек сказав, що його собака вміє рахувати.
– Справді?
– Так.
– І скільки він рахує?
Лео задумався.
– Не знаю.
Мія поправила рюкзак.
– Бо ти не питав.
– Я питав.
– Коли?
– У голові.
Сара засміялася.
– Дуже важлива розмова.
– Так.
Вони йшли додому, а Сара слухала їхні дитячі історії. І їй подобалося, що тепер у них з’явилися такі маленькі моменти. Раніше вона часто була настільки втомлена, що просто кивала, не вслухаючись. Тепер вона ловила кожне слово.
Удома діти одразу розбіглися. Лео пішов будувати свою фортецю, Мія сіла за стіл із папером та олівцями, Сара почала готувати вечерю. Через кілька хвилин на кухню зайшла Мія.
– Мамо.
– Так?
– А можна ми зробимо ті позначки росту?
Сара витерла руки рушником.
– Зараз?
– Будь ласка.
– Думаю, тато не буде проти.
Мія побігла до коридору.
– Тату!
Але відповіді не було, вона зупинилася.
– Він ще не прийшов?
– Ні, – сказала Сара. – Напевно, затримався.
Мія трохи засмутилася.
– Він обіцяв.
Сара одразу підійшла до неї.
– Він прийде.
– Точно?
– Точно.
Вона знала, що Вільям завжди намагався тримати свої обіцянки дітям. Навіть якщо іноді робота забирала більше часу, ніж хотілося.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!