Поки він тут

1.

Через кілька хвилин після важкої для них двох розмови до них підійшла Мія.

– Тату?

Вільям повернувся.

– Що сталося?

– Можеш дістати мою книжку? Вона залишилася у кімнаті на верхній поличці.

– Зараз.

Він уже хотів вставати, але Олівер зупинив його.

– Я піду.

– Ти?

– Так. Не хвилюйся, я знаю, де у вас що лежить. Я ж тут майже живу.

Мія взяла його за руку.

– Ходімо.

Олівер підморгнув брату.

Вільям усміхнувся.

– Тільки нічого не зламай.

– Нічого не обіцяю.

Вони зайшли у будинок.

Двері зачинилися.

Вільям залишився на подвір’ї переварюючи все про що вони тільки що говорили.

На мить йому здалося, що все в його житті саме так, як і має бути.

Через кілька хвилин Мія вибігла назад із книжкою в руках.

Вільям автоматично подивився на неї.

– А де Олівер?

Дівчинка зупинилася.

– Він сказав, що зараз прийде.

Вільям посміхнувся.

– Добре.

Олівер зачинив двері ванної кімнати.

Тихо.

Настільки тихо, що спочатку це ніхто не помітив.

Вільям залишився у на вулиці чекати його, дивлячись на небо і допиваючи останні ковтки холодного віскі.

Вони посварилися, не так сильно, щоб назвати це сваркою. Швидше, як це часто буває між близькими людьми. Слова, сказані не тим тоном і пауза, яку ніхто не захотів заповнити. Ця впертість, особливо його. Вільям тоді думав, що Олівер просто образився, що зранку вони поговорять, як це було завжди, вони завжди мирилися. Саме тому він не пішов за ним. Саме тому він залишився на місці.

І саме це потім поверталося до нього роками.

2.

Минуло кілька хвилин. Потім ще кілька.

Вільям підвівся.

Сам не знаючи чому, але відчуваючи щось неладне, він піднявся і пішов в дім, наче щось усередині нього вже знало.

Він підійшов до дверей ванної.

– Олівер?

Відповіді не було, він постукав.

– Ей!

Тиша. І тоді вперше за весь вечір йому стало страшно.

Вільям постукав ще раз.

– Олівер?

Тиша.

Він натиснув на ручку. Замкнено.

– Олівер, відкрий.

Жодної відповіді. Спочатку він роздратовано видихнув. Потім знову смикнув ручку. Сильніше.

У грудях повільно наростало дивне відчуття, наче організм зрозумів усе раніше за нього.

– Олівер!

Він ударив у двері кулаком. Тиша. Ще один удар. Ще. Дверна коробка затріщала. Вільям відступив на крок і з усієї сили вибив двері плечем.

Двері відчинилися.

Світ ніби завмер.

Олівер лежав на підлозі ванної. Навколо нього були кроваві сліди.

Його руки безсило звисали вздовж тіла а поруч лежали розбиті уламки дзеркала…

– Ні…

У Вільяма пересохло в горлі, він кинувся до брата, впав на коліна й схопив його за плечі.

– Олівер!

Жодної реакції.

– Олівер, чуєш мене?

Він торкнувся його обличчя - холодна шкіра.

Тремтячими руками Вільям намагався знайти пульс.

– Ні… ні… ні…

Його голос зривався.

– Будь ласка…

Він притиснув брата до себе. Його сльози стікали булькаючи в калюжах крові.

– Не роби цього… Чуєш? Не залишай мене…

Тиша.

Вільям почав голосно кричати:

– Сара! Ааааааа! Сарааааа!

Відчайдушно.Так, як ніколи в житті.

– Сара!

За кілька секунд у коридорі пролунали швидкі кроки. Вона забігла до ванної й завмерла на порозі. Телефон випав із її руки.

– Боже…

Вільям подивився на неї, його очі були повні жаху.

– Він не прокидається…

Сара опустилася навколішки поруч. Вона швидко підняла телефон тремтячими руками й набрала екстрену службу.

– Будь ласка… Нам потрібна швидка… Будь ласка, швидше…

Її голос ламався. Вона відповідала на запитання диспетчера, майже не усвідомлюючи власних слів, Вільям не чув жодного з них. Він продовжував тримати Олівера за руку, наче боявся, що якщо відпустить, це стане остаточною правдою.

За кілька хвилин будинок наповнився чужими голосами, медики швидко зайшли до ванної.

Один із них обережно торкнувся плеча Вільяма.

– Відійдіть, будь ласка.

Він не поворухнувся.

– Сер, нам потрібно працювати.

Сара зі сльозами намагалася відвести його.

– Вільям…

Він лише дивився на брата. Не кліпаючи, дихаючи, наче все ще чекав, що той відкриє очі й скаже, що це страшний жарт, але цього не сталося і саме в ту мить життя Вільяма розділилося на дві частини.

На те, яким воно було до цієї ночі і на те, яким воно стало після.

Сирени стихли так само раптово, як і з’явилися.Будинок, який ще годину тому був наповнений голосами, тепер здавався неприродно порожнім. На підлозі у ванній ще лежав перекинутий рушник, на полиці стояла відкрита зубна паста, усе залишилося так, ніби час вирішив зупинитися саме тут.

Вільям сидів на сходинці біля дверей, він не пам’ятав, як опинився тут, не пам’ятав, як медики виносили тіло, не пам’ятав, хто зачинив двері.

Перед очима знову і знову виникала одна й та сама картина. Заплющував очі і бачив її.

Розплющував - вона нікуди не зникала.

Сара тихо сіла поруч. Довго вони мовчали. Нарешті вона обережно взяла його за руку, вона була крижана.

– Вільям…

Він не відповів.

– Подивись на мене.

Повільно він повернув голову, його очі були абсолютно порожні.

– Це моя вина.

Сара похитала головою.

– Ні.

– Якби я не залишив його самого…

Її пальці міцніше стиснули його долоню.

– Не кажи так.

– Ми ж просто посварилися…

Його голос затремтів.

– Я міг піти за ним. Міг. Я ж знав, що з ним щось не так. Чому я не пішов?..

Він говорив дедалі тихіше, наче вже не до Сари а до самого себе.

– Він чекав, що я прийду…

Сара не витримала, вона обійняла його. Міцно. Так, ніби боялася, що зараз втратить і його. Вільям ридав так, що йому не вистачало повітря. Так, ніби разом із братом помирала якась частина його самого.

3.

Похорон був через три дні, Вільям майже нічого не пам’ятав. Люди підходили, щось говорили, тиснули руку, обіймали. Він чемно кивав, але не чув жодного слова, наче між ним і світом опустилося товсте скло.

Лише коли труну почали опускати, він зробив крок уперед.

– Стривайте…

Його голос був ледве чутний, усі повернулися. Вільям дивився вниз.

– Він не любить замкнених місць…

Запала тиша.

Сара відчула, як у неї завмерло серце, вона повільно підійшла до нього.

– Вільям…

Він ніби прокинувся, озирнувся навколо, подивився на людей, на священника, на труну і раптом зрозумів, що сказав.

Він опустив голову.

Більше не вимовив ані слова.

4.

Того вечора він довго стояв біля дверей кімнати Олівера. Рука вже торкнулася ручки, але він не наважувався зайти.

Здавалося, якщо відчинити ці двері, доведеться остаточно визнати правду, за ними вже не було сміху, не було музики, не було голосу брата.

Лише тиша.

Він усе ж натиснув на ручку, кімната зустріла його знайомим запахом, на письмовому столі лежала недочитана книга. На спинці стільця висіла куртка, на полиці стояла фотографія, де вони обидва сміялися, навіть не дивлячись у камеру. Вільям повільно сів на край ліжка, він узяв фотографію до рук, провів великим пальцем по усміхненому обличчю брата.

– Чому?..

Лише одне слово.

Більше він нічого не зміг сказати і в цілковитій тиші кімнати йому раптом здалося, ніби за спиною хтось тихо видихнув.

Вільям завмер, повільно підвів голову не обертаючись. Його серце калатало так сильно, що він чув кожен удар а потім за його спиною пролунав знайомий голос.

Тихий.

Спокійний.

Наче нічого не сталося.

– Ти все ще злишся на мене, брате?

Вільям не поворухнувся. Його пальці ще міцніше стиснули фотографію. У кімнаті було так тихо, що він чув власне дихання.

– Ти все ще злишся на мене?

Голос пролунав знову, такий знайомий, такий живий. Вільям повільно обернувся, біля вікна стояв Олівер у тій самій темній толстовці з руками в кишенях, ніби він щойно повернувся додому після довгої прогулянки.

Вільям дивився на нього, не кліпаючи.

– Це…

Його голос урвався.

– Ні…

Олівер усміхнувся трохи винувато.

– Не дивись так, ніби привида побачив.

Вільям різко підвівся, фотографія випала з його рук і глухо вдарилася об підлогу. За два кроки він опинився поруч із братом, довго вдивлявся в його обличчя наче шукав бодай найменшу ознаку того, що це сон. Потім несподівано обійняв його так міцно, ніби боявся, що варто лише відпустити, і той знову зникне.

– Ти живий…

Його голос тремтів.

– Господи… Ти живий…

Олівер мовчки поклав руку йому на спину.

– Спокійно.

Все добре.

Вільям відступив на крок а очах стояли сльози.

– Але…

Він похитав головою.

– Я ж…Я бачив…Я…

Олівер тихо перебив його:

– Ти пережив дуже важкий день.

Вільям дивився на нього розгублено.

– Це був кошмар?

– Хотів би я, щоб так.

Настала довга тиша.

– Вони всі думають, що тебе більше немає.

Олівер опустив погляд.

– Нехай.

– Що означає “нехай”?

– Не зараз. Не сьогодні. Тобі потрібно відпочити.

Вільям відчув, як по щоках котяться сльози.

– Я думав, що втратив тебе.

Олівер сумно всміхнувся.

– Я знаю.

Тієї ночі Вільям заснув уперше за кілька днів, вперше без нескінченних думок, без відчуття, що світ розсипався на шматки бо поруч був брат. Коли Сара обережно прочинила двері кімнати, Вільям уже спав. Він лежав поверх ковдри, міцно притискаючи до грудей фотографію. У кімнаті більше нікого не було. Сара тихо підійшла ближче, поправила ковдру, підняла з підлоги рамку, що випала з його рук. На склі залишилася тонка тріщина, потім подивилася на сплячого Вільяма, його обличчя було дивно спокійним наче біль, який розривав його весь цей час, раптом відступив. Сара тихо вимкнула світло.

Причини цього спокою вона ще не знала.

І навіть не здогадувалася, яку ціну за нього доведеться заплатити через багато років, саме тієї ночі Вільям уперше повірив, що не залишився сам і саме тієї ночі почалася історія, яку всі навколо ще довго вважатимуть реальністю.