Поки він тут

1.

Сара вже кілька хвилин сиділа в автомобілі, стискаючи в руках папку з документами, вона не поспішала виходити. Здавалося, варто лише відчинити двері цієї будівлі, і доведеться вголос вимовити те, що вона так довго відмовлялася визнавати, поруч мовчки сидів Вільям, він дивився у вікно. Спокійний. Навіть занадто.

– Ходімо? – тихо запитала Сара.

Він повернувся до неї.

– Це потрібно тобі чи мені?

Її серце стислося.

– Нам.

Вільям сумно всміхнувся.

– Я ж казав, зі мною все гаразд.

– Я знаю, що ти так думаєш.

– Бо це правда.

Вона нічого не відповіла лише обережно торкнулася його долоні.

– Будь ласка. Для мене.

Вільям довго мовчав, потім кивнув.

– Добре.

Якщо після цього ти заспокоїшся.

У приймальні було тихо, за стійкою адміністратора сиділа молода жінка, вона привіталася й попросила зачекати кілька хвилин, Вільям розглядав картини на стінах.

– Дивне місце.

– Чому?

– Тут усі бояться дивитися один одному в очі.

Сара ледь усміхнулася.

– Мабуть, тому що кожен приходить сюди зі своїм болем.

Вільям нічого не відповів.

– Пане Вільяме?

Двері кабінету відчинилися, на порозі стояв чоловік років п’ятдесяти, з уважним поглядом.

– Прошу.

Вільям озирнувся на Сару.

– Ти теж підеш?

Психолог м’яко відповів:

– Якщо ви не заперечуєте, я хотів би спочатку поговорити з вами наодинці.

Вільям нерішуче кивнув.

– Добре.

Він зайшов до кабінету. Двері зачинилися.

Сара залишилася сама, хвилини ягнулися нескінченно довго, вона дивилася на годинник. Минула година.

Коли двері нарешті відчинилися, Вільям вийшов спокійний, навіть усміхнений.

– Ну?

Запитала Сара, підводячись, він знизав плечима.

– Поговорили.

– І?

– Нормальний чоловік.

Він поплескав її по плечу.

– Бачиш? Я ж казав, що все добре.

Сара перевела погляд на психолога, той стояв у дверях, його усмішка була ввічливою, але очі залишалися серйозними.

– Пані Саро, якщо матимете кілька хвилин… я хотів би поговорити і з вами.

2.

Вільям пішов чекати в коридор а Сара зайшла до кабінету, двері тихо зачинилися.

Психолог запропонував їй сісти вона сіла, міцно стискаючи ремінець сумки. Першою заговорити не змогла.

– Пані Саро, перш за все… Не лякайтеся.

Вона відразу підняла очі.

– Чому ви так сказали?

Психолог кілька секунд добирав слова.

– Бо зараз для нього найважливіше, щоб поруч були люди, яким він довіряє.

– Що з ним?

Запитання прозвучало майже пошепки.

– Сьогодні я не можу дати остаточних відповідей. Мені потрібен час. Кілька зустрічей. Спостереження, але я хочу попросити вас про одну дуже важливу річ.

Сара мовчки чекала.

– Якщо він говоритиме про брата… Не сперечайтеся з ним.

Вона насупилася.

– Але ж…

– Я знаю.

Психолог м’яко перебив її.

– Повірте, зараз це не допоможе.

Вона відчула, як по спині пробіг холод.

– Ви хочете сказати…Що він…

Слова застрягли в горлі, психолог не відповів прямо. Лише тихо сказав:

– Він тільки що пережив травму, яку не зміг прожити до кінця. Іноді людський мозок будує дуже складні способи захисту. Наша мета зараз не зруйнувати цей захист силою. Наша мета зрозуміти, чому він йому знадобився.

Сара опустила голову. Сльози одна за одною падали на її долоні.

– Він повернеться до нас?

Психолог довго мовчав, потім чесно відповів:

– Я зроблю все, що зможу та на це підуть рік а то і два роки. Але зараз йому найбільше потрібне лікування і йому потрібна людина, яка не перестане бути поруч.

Сара витерла сльози, вона повільно кивнула.

– Тоді я не піду. Ніколи.

За дверима кабінету Вільям сидів на стільці й гортав старий журнал. Побачивши Сару, він усміхнувся так само тепло, як і завжди, вона усміхнулася у відповідь і вперше відчула, як сильно можна боятися за людину, яка навіть не здогадується, що хвора.