Поки він тут

1.

Субота почалася шумніше, ніж зазвичай.

– Ми запізнимося! – Мія стояла посеред коридору вже в куртці й дивилася на всіх так, ніби тільки вона одна розуміла важливість часу.

– До чого? – позіхнув Вільям, спускаючись сходами.

– До ярмарку в садочку.

– Він починається через сорок хвилин.

– Саме тому ми запізнимося.

Сара засміялася й простягнула доньці термос.

– Візьми чай, пані організаторко.

Лео висунув голову з кухні.

– А там буде солодка вата?

– Якщо ти одягнеш шапку, – сказала Сара.

– Це шантаж.

– Це материнство.

Вільям усміхнувся й нарешті відчув, що сміється легко. В цей час по телевізору лунали новини:

«Поліція продовжує пошуки місцевого мешканця. Востаннє чоловіка бачили неподалік його будинку...».

У дворі садочка було людно. Діти бігали між столиками, прикрашеними паперовими прапорцями, хтось продавав домашнє печиво, хтось розкладав вироби дітей. Мія одразу потягла батьків до стенду зі своїми малюнками.

– Ось цей мій.

Вільям нахилився.

На аркуші був парк, дерева й люди на лавці.

– Красиво.

– А вчителька сказала, що я добре малюю світло.

– Вона права.

Мія засяяла. Лео тим часом уже знайшов стіл із солодощами.

– Тату, дивись!

– Я боюся дивитися.

– Чому?

– Бо це зазвичай закінчується липкими руками.

– Уже закінчилося, – чесно повідомив син і показав долоні.

– Сара?

Вона обернулася. Поруч стояла жінка з темним волоссям і хлопчиком років семи за руку.

– Привіт. Я Аліса. Даніель із Мією в одній групі.

– Точно! Мія про нього розповідала.

Хлопчик сором’язливо махнув рукою.

– Привіт.

– Привіт, – усміхнулася Сара.

За кілька хвилин діти вже кудись побігли разом.

– Вони швидко знаходять друзів, – сказала Аліса.

– На щастя. Я хвилювалася через переїзд.

– А я хвилююся через все підряд, – зітхнула Аліса. – Це мій талант.

Сара засміялася. Трохи пізніше до них підійшов чоловік Аліси.

– Максим.

– Вільям.

Вони потисли руки.

– Ви недавно тут? – запитав Максим.

– Кілька місяців.

– І як район?

Вільям глянув на дітей, які бігали з паперовими прапорцями.

– Поки що нам подобається.

– Значить, залишитесь. Усі так кажуть спочатку.

– А потім?

– Потім починають знати, у кого коли сміття виноситься й де найкраща кава.

– Тобто це вже серйозні стосунки з районом.

– Саме так.

Чоловіки засміялися.

День минув непомітно. Діти брали участь у конкурсах, Сара з Алісою пили каву, а Вільям навіть погодився кинути кілька м’ячів у благодійному тирі.

– Тату, ти програв дитині! – радісно кричав Лео.

– Я піддався.

– Ні.

– Так.

– Ні.

– Добре, ні.

Увечері, коли вони поверталися додому, Мія заснула в машині. Лео теж клював носом.

Сара дивилася у вікно й тихо сказала:

– Хороший був день.

– Так.

– І знаєш що?

– Що?

– Мені подобається, що ми починаємо знайомитися з людьми.

Вільям кивнув. Йому теж це подобалося. Бо звичайне життя виявилося набагато ціннішим, ніж він колись думав.

2.

Вдома Сара повела дітей у ванну, а Вільям вийшов на ґанок забрати забуту куртку з машини. Він уже збирався зайти назад, коли помітив постать біля воріт.

Олівер стояв у напівтемряві, засунувши руки в кишені.

– Ти мене налякав.

– Вибач.

Вільям підійшов ближче.

– Чому ти тут?

Олівер подивився на освітлені вікна будинку. Звідти долинав сміх дітей.

– Хотів ще раз побачити, як ти живеш.

Вільям мовчав.

– І? Я чекаю відповідь!

Олівер усміхнувся ледь помітно.

– Тепер розумію, чому ти так боїшся все зіпсувати.

У дверях будинку з’явилася Сара.

– Вільям? Ти йдеш?

Він різко озирнувся.

– Так! Зараз.

Коли знову подивився до воріт, Олівер уже відходив у темряву.

А Вільям ще кілька секунд дивився туди, де щойно стояв його брат. І вперше подумав, що мовчати стає дедалі важче.