Розділ 7. Помилка
1.
Осінь повільно вступала у свої права. Дерева вздовж вулиць уже почали жовтіти, ранки стали прохолоднішими, а Мія щодня приносила із садочка нові листочки, жолуді й каштани, які, на її думку, обов’язково потрібно було зберігати.
На кухонній полиці вже стояла маленька скринька, куди вона складала всі свої «скарби». Лео ж не розумів, навіщо це потрібно.
– Вони ж просто лежать.
– Це колекція, – серйозно відповідала Мія.
– А навіщо?
– Бо красиво.
– Машинки теж красиві.
– Це інше.
– Чому?
– Бо це осінь.
Лео кілька секунд думав. Потім поклав поруч із жолудями маленьке колесо від машинки.
– Тепер теж красиво.
Мія закотила очі.
– Ти нічого не розумієш.
Сара, яка спостерігала за цією суперечкою, ледве стримувала сміх.
– Не сваріться.
– Він зіпсував мою колекцію.
– Я покращив.
– Зіпсував.
– Покращив.
– Досить, – гаркнула Сара. – Зробимо дві колекції.
– Я не хочу дві.
– А я хочу.
Вільям саме зав’язував краватку, слухаючи цю розмову.
– У суді такі справи вирішуються простіше.
– Як? – запитала Мія.
– Переговорами.
– Це довго?
– Дуже.
– Тоді не треба.
Усі засміялися.
2.
Після роботи Вільям вирішив пройтися пішки кілька кварталів. Погода була незвично теплою, він купив каву й повільно йшов знайомою вулицею. Місто жило своїм життям, всі люди кудись поспішали. Хтось говорив телефоном, хтось сміявся. Біля пекарні стояла черга а навпроти квіткового магазину літня жінка продавала домашній мед. Звичайний день.
– Олівер!
Голос пролунав зовсім поруч, Вільям машинально зі стразом озирнувся. До нього швидким кроком наближався літній чоловік років сімдесяти, на його обличчі з’явилася щира усмішка.
– Олівер, скільки ж років…
Чоловік уже майже простягнув руку та раптом різко зупинився. Усмішка повільно зникла, він уважно вдивився в обличчя Вільяма. Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися один на одного.
– Пробачте… – тихо сказав незнайомець. – Я… помилився.
Він опустив руку, ще раз подивився на Вільяма. Похитав головою.
– Дуже схожі…
І, не сказавши більше жодного слова, швидко пішов далі.
Вільям навіть не встиг нічого відповісти, його наче паралізувало від несподіванки. Він ще кілька секунд дивився йому вслід. У голові промайнуло десятки запитань.
«Хто це був?»
«Звідки він знає Олівера?»
«Чому назвав саме його ім’ям?»
Вільям уже хотів наздогнати чоловіка, обернувся, але той саме зайшов у натовп людей і за кілька секунд зовсім зник з поля зору. Вільям так і залишився стояти посеред тротуару. Паперовий стаканчик із кавою вже майже не грів руки, він повільно перевів погляд на вітрину навпроти і вперше за довгий час уважно подивився на власне відображення.
Вони справді були дуже схожі, настільки, що незнайома людина могла переплутати їх навіть через багато років, Вільям тихо видихнув.
– Дивний день…
Він допив уже холодну каву й рушив додому не підозрюючи, що ця випадкова зустріч ще довго не виходитиме йому з голови.
Щойно він переступив поріг додму, повернувшись з роботи, Лео з розгону врізався йому в ноги.
– Тату!
– Привіт, чемпіоне.
– Ми сьогодні пекли печиво!
– І як?
– Я більше їв, ніж пік.
– Це чесно.
Із кухні визирнула Сара.
– Не вір йому. Він узагалі майже нічого не з’їв. Зате весь був у борошні.
– Це теж талант, – засміявся Вільям.
Лео гордо випнув груди.
– Пані Емма сказала, що я старався.
– А це головне.
Мія сиділа за столом і щось старанно вирізала. Навколо лежали кольоровий папір, клей, ножиці й десятки маленьких листочків.
– Що робиш?
– Осінній ліс.
– Уже схоже.
– Це ще не все.
– А що буде?
– Секрет.
Вільям посміхнувся й поцілував доньку в маківку. Здавалося, після дивної зустрічі на вулиці все повернулося на свої місця. Домашній шум поступово витісняв неприємні думки. Саме цього йому зараз найбільше хотілося.
Сара подивилась на них і промовила:
– А давайте прогуляємось! Лише навколо кварталу, бо вже пізно. Свіже повітря перед сном точно не буде зайвим.
– Давайте! – одразу підтримала Мія.
– А можна взяти м’яч?
– Можна.
Через кілька хвилин вони вже були в невеликому парку неподалік будинку. Діти гралися, бігали між деревами, збирали листя й вигадували свої правила для кожної гри, Вільям із Сарою повільно йшли алеєю.
– Пам’ятаєш, як ми гуляли ще до народження Мії? – запитала Сара.
– Пам’ятаю.
– Ми тоді сперечалися, кого хочемо більше.
– Ти хотіла доньку.
– А ти казав, що тобі байдуже.
– Бо справді було байдуже.
– Брехун.
Він засміявся.
– Добре. Я теж хотів доньку.
– Я знала.
Вони ще кілька хвилин мовчки йшли поруч.
– Слухай… – тихо сказала Сара. – Ти сьогодні якийсь задуманий.
Вільям уже хотів відповісти звичне «все добре», але зупинив себе.
– Сьогодні мене одна людина переплутала з Олівером.
Сара повільно повернула голову.
– Серйозно?
– Так.
– Що ти сказав?
– Нічого.
– Чому?
– Не встиг.
Вона мовчала, легенько стиснула його долоню.
– Не думай про це.
– Я намагаюся.
– Знаю.
Вона не розпитувала більше і Вільям був їй за це вдячний.
Повернувшись додому, діти швидко поснули, Сара ще залишилася на кухні, а Вільям вийшов надвір винести сміття. Вулиця була майже порожньою, лише десь удалині гавкала собака, він кинув пакет у контейнер і вже збирався повертатися, коли почув знайомий голос.
– Добрий вечір!
Це була Еліс. Поруч із нею бігав маленький хлопчик років чотирьох.
– Привіт, – усміхнувся Вільям.
– Сара розповідала, що ви вже освоїлися.
– Потроху.
– Гарний район.
– Нам подобається.
– А будинок?
– Теж.
Еліс усміхнулася.
– Головне, щоб був щасливим.
– Будинок?
– Ні.
Вона засміялася.
– Дім. Це різні речі.
Вільям теж усміхнувся.
– Згоден.
Хлопчик тим часом уже тягнув маму далі.
– Ходімо!
– Уже йду.
Еліс попрощалася й пішла, Вільям ще кілька секунд дивився їм услід.
«Будинок і дім…» Вона мала рацію, будинок був лише стінами, домом його робили люди.
3.
Наступного ранку Сара прокинулася від того, що Мія тихенько залізла до них у ліжко.
– Мамо…
– Ммм?
– У нас завтра в садочку день сім’ї.
Сара розплющила очі.
– Уже завтра?
– Пані Емма сказала, що можна принести сімейні фотографії.
– Справді?
Мія кивнула.
– І розповісти про свою сім’ю.
Сара усміхнулася.
– Думаю, ми щось знайдемо.
З іншого боку ліжка почувся сонний голос Вільяма.
– Тільки не фотографію, де я заснув у гамаку.
Мія засміялася.
– Саме її!
– Змовилися…
Після сніданку Сара дістала той самий старий фотоальбом, вона сіла за стіл разом із Мією.
– Дивись.
Маленька дівчинка уважно перегортала сторінки.
– Це ти?
– Так.
– Яка ти тут смішна.
– Не смійся.
– А це тато?
– Так.
– Молодий.
– Він і зараз молодий.
Мія засміялася і перегорнула ще одну сторінку. На фотографії були двоє братів.
– Це дядько…
– Так.
– Вони однакові.
– Майже.
Вона швидко перегорнула сторінку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!