Розділ 18. Тріщина
1.
Ранковий будинок жив своїм звичним життям. Іноді Вільяму здавалося, що саме такі ранки й рятують людей. Лео сидів за столом, уважно розглядаючи бутерброд.
– Мамо.
– Що?
– Якщо я з’їм лише сир, це буде вважатися, що я поснідав?
Сара навіть не підняла очей від чашки.
– Ні.
– А якщо дуже повільно?
– Теж ні.
Мія пирхнула.
– Я ж казала.
– Ніхто тебе не питав.
– Лео.
– Добре, питав.
Вільям не стримав сміх.
– Здається, переговори зайшли в глухий кут.
– Я просто не люблю помідори, – образився Лео.
– Вони тебе теж, мабуть, не дуже люблять, – усміхнувся Вільям.
Лео кілька секунд дивився на нього, а потім серйозно кивнув.
– Це взаємно.
2.
На роботі було незвично спокійно. Вільям устиг відповісти на кілька листів ще до початку першої наради.
– Доброго ранку.
Він обернувся.
– Марку.
– Знову прийшов раніше за всіх?
– Люблю тишу.
– А я люблю поспати.
Марко поставив чашку кави на стіл.
– Начальниця вже тебе шукала.
– Навіщо?
– Не знаю. Але вигляд у неї був не дуже.
Вільям лише кивнув. Через кілька хвилин його справді запросили до кабінету Ірен. Вона сиділа за столом, переглядаючи документи.
– Доброго ранку.
– Доброго, Вільям. Присядь, будь ласка.
Він сів. Ірен кілька секунд мовчала.
– Усе гаразд?
– Так.
– Точно?
– Звісно.
Вона повільно посунула до нього теку.
– Тоді поясни мені, будь ласка… чому цей звіт ти надіслав клієнту двічі? І один з них зовсім не його.
Вільям насупився.
– Не його??
– Учора вранці.
Він відкрив теку. На першій сторінці був лист, його підпис, електронна адреса і час відправлення. Він уважно подивився.
– Це якась помилка.
– Хотіла б, щоб так і було.
Ірен говорила спокійно, без роздратування.
– Але це дійсно так, різниця в 20 хвилин.
Вільям мовчав. Він добре пам’ятав, як надсилав звіт. Один раз.
– Можливо, система…
– Можливо, але як.
Ірен не сперечалася.
– Наші технічні спеціалісти вже перевіряють.
Вона закрила теку.
– Я не звинувачую тебе. Просто хочу, щоб ти був уважнішим.
Вільям кивнув.
– Зрозумів. Пробач.
До кінця робочого дня він ще кілька разів подумки повертався до тієї розмови. Він був упевнений, абсолютно впевнений, що другого листа він не надсилав.
«Хтось мене підставляє? Як це може бути, я впевнений. Олівер? Але навіщо?»
Навіть відкрив папку “Надіслані”, там справді було два повідомлення з різним вкладенням. Вільям довго дивився на екран, потім закрив ноутбук.
«А можливо просто збій.» - саме це він повторив собі дорогою додому.
І майже повірив.
3.
Увечері Сара готувала вечерю. Запах запеченої картоплі заповнив кухню.
– Як день? – запитала вона.
Вільям повільно зняв куртку.
– Нормально.
– Це означає “нормально” чи “не хочу говорити”?
Він усміхнувся.
– Друге.
Сара не стала допитуватися. Лише поставила перед ним тарілку.
– Тоді поїж. І якщо захочеш поговорити, я поруч.
Вільям накрив її руку своєю.
– Дякую.
Вона усміхнулася. І саме в цю мить задзвонив його телефон. Невідомий номер. Вільям скинув виклик. За кілька секунд телефон задзвонив знову. Той самий номер.
Він вимкнув звук.
Та чомусь увесь вечір не міг позбутися відчуття, що цей дзвінок був не випадковим. А наступного ранку в журналі викликів цього номера вже не було.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!