Поки він тут

Через роки після того вечора Вільям зрозумів одну просту річ: іноді людина може залишити місце, але не завжди може залишити те, що сталося там.

Саме тому вони вирішили переїхати. Не тому, що старий будинок був поганим чи страшним а навпаки - це був хороший будинок. Там вони сміялися, будували сім’ю, ростили дітей, святкували дні народження, зустрічали друзів, але тепер у кожному кутку залишалися спогади, які Вільям більше не хотів носити із собою, Сара знала це і повністю підтримувала, адже це було краще для всіх них.

Вона бачила, як іноді він завмирав посеред кімнати, дивлячись у нікуди. Бачила, як він прокидався вночі й довго сидів у темряві. Бачила, як сильно він намагався бути сильним заради них.

Тому коли психолог сказав, що зміна обстановки може допомогти та остаточно почати новий етап, Сара першою підтримала цю ідею.

І ось тепер вони стояли перед новим будинком. Невеликим, звичайним будинком…

Саме таким, який вони хотіли.

– Ну що? – Сара взяла Вільяма за руку. – Готовий?

Він подивився на будинок. Білий фасад. Невеликий дворик. Вікна, через які всередину пробивалося сонячне світло. Нічого особливого, незвичайного. Порожній в середині, наче кличе заповнити його присутністю, просто нове місце, нова історія життя.

– Готовий, – сказав він.

І цього разу він справді так думав. Але щось його зупиняло, щось тримало…

Думки Вільяма обірвали голосні крики дітей.

– Я перша вибираю кімнату! – крикнула Мія, вибігаючи з машини.

– Ні, я! – одразу закричав Лео і побіг за сестрою.

– Діти, не бігайте, поки двері відкриті, – сказала Сара, але вже усміхалася.

Вона дивилася на них і ловила себе на думці, що давно не бачила Вільяма таким.

Живим а не просто присутнім.

Вільям взяв себе в руки, дістав коробки та пакети з машини і поставив їх біля входу.

– Я думаю, ми зробили правильний вибір. Але тобі не здається, що щось не так?

Сара підійшла ближче.

– Вільяме, це потрібно зробити. Ти це зможеш.

Вона поклала голову йому на плече.

– Тут буде добре.

Вільям подивився на неї.

– Не знаю, як добре, але надіюсь на це.

Усередині будинок був ще порожній. Без меблів, без картин на стінах, без речей, які роблять місце своїм.

Але діти вже встигли перетворити його на власний світ де безлад іграшок царить над всім.

– Тату! Дивись!

Мія стояла посеред кімнати другого поверху.

– Тут буде моє місце для книжок.

У тебе буде ціла полиця, – сказав Вільям.

– Дві.

Він усміхнувся.

– Добре. Дві.

Лео забіг слідом.

– А тут мої машинки.

– А де будуть спати машинки? – серйозно запитав Вільям.

Хлопчик задумався.

– Біля мене.

Сара засміялася.

– Звичайно, давайте ще машинками ліжко закриємо, аби вони заполонили все. Тільки перед цим організуємо домашнє ралі.

Перший поверх був саме таким, як вони хотіли.

Невелика кухня, де Сара вже уявляла ранкову каву. Гостьова кімната, де вони будуть збирати друзів. Невеликий коридор. Гостьовий туалет біля входу.

Другий поверх був їхнім особистим простором з окремою дитячою кімнатою та власною окремою спальнею. А яка там ванна кімната…

І робоча кімната Вільяма для власних думок, для кучі його документів та для нього одного. Особистий простір.

Кімната з великим столом, ноутбуком, книжками і порожнім місцем біля вікна, де Сара запропонувала поставити мольберт аби інколи навідуватися в гості.

– Може, ти нарешті намалюєш щось, крім робочих документів? – пожартувала вона.

– Я юрист, а не художник.

– Саме тому тобі це й потрібно. Я коли малюю завжди згадую щось гарне, світле і повністю те, що бʼє у мене промінчиками сонця! Це найкращий спосіб відволіктись від усього. Випустити емоції кидаючись кісточкою по сторонам листа.

Вільям посміхнувся.

Він не пам’ятав, коли востаннє просто стояв у кімнаті і думав про майбутнє. Не про те, що могло піти не так. Не про те, що вже сталося. А про те, що буде.

Увечері вони сиділи прямо на підлозі серед коробок очікуючи на їжу, яку ось ось повинен привезти курʼєр. Діти втомлено лежали поруч із іграшками.

– Завтра треба буде подати документи у новий садочок, – сказала Сара.

– Зробимо, я вже зателефонував, вони чекатимуть на нас. А ще я подивився новий маршрут до роботи, – відповів Вільям.

– І?

– Трохи довше, ніж раніше.

Сара подивилася на нього.

– Шкода?

Він похитав головою.

– Ні. Не настільки довго аби про щось шкодувати. Це ж не окраїна країни.

Він оглянув кімнату.

– Воно того варте.

Сара усміхнулася.

– А якщо що, знайдемо няню.

– Або я буду більше працювати з дому.

– Ти? Більше часу вдома?

Вона зробила вигляд, що здивована.

– Неймовірно.

Вільям засміявся.

І цей сміх був справжнім.

Першої ночі у новому будинку всі заснули швидко. Давно їх не спіткала така втома, що вибивала з ніг.

Мія поклала біля ліжка свою книжку про чудовиськ та привидів, яку вона постійно перечитувала перед сном а Лео залишив машинку поруч із подушкою бо вона повинна спати з ним. Сара, як завжди, заснула під увімкнений телевізор.

А Вільям ще довго лежав із відкритими очима. Він просто слухав тишу. Але ця тиша була іншою, якась вона нова для нього, без минулого. Він заплющив очі. І вперше за багато часу подумав: «Можливо, тепер усе справді закінчилося.»