Розділ 19. Між учора і сьогодні
1.
Наступного ранку Вільям прокинувся з відчуттям, ніби добре виспався вперше за довгий час. Учорашня історія зі звітом уже не здавалася такою важливою.
«Справді міг бути збій», подумав він, застібаючи сорочку.
На кухні Сара наливала дітям какао.
– Тату, – покликав Лео. – А якщо сніг розтане, зима закінчиться?
– Не так швидко.
– Шкода.
– Чому?
– Бо мені подобається залишати сліди.
Мія закотила очі.
– Він спеціально ходить по чистому снігу.
– Це мистецтво.
– Це безлад.
Вільям усміхнувся.
– Ви колись домовитеся?
– Ніколи, – одночасно відповіли діти.
Сара тихо засміялася.
– Хоч у чомусь ви одностайні.
2.
Робочий день минув навіть краще, ніж Вільям очікував. Ірен, проходячи повз його стіл, лише сказала:
– Дякую за оперативність.
– Завжди радий допомогти.
Марко підсунувся на кріслі ближче.
– Бачиш? Я ж казав, що вона сьогодні в доброму гуморі.
– Це рідкість?
– Не настільки, як ти думаєш.
Після короткої паузи він додав:
– До речі, сьогодні всі йдуть після роботи випити кави. Підеш?
– Гаразд. Можна розвіятись.
Кав’ярня була невеликою, але затишною. За столом уже сиділи кілька колег. Розмова швидко перейшла від роботи до відпусток, дітей і кумедних історій. Вільям давно не почувався настільки легко.
– А в тебе діти скільки років? – запитала одна з колег, Емма.
– Доньці пʼять. Сину чотири.
– Найцікавіший вік.
– І найгучніший, – засміявся Вільям.
Марко кивнув.
– Це правда. Племінник якось пояснив мені, що броколі придумали дорослі, щоб карати дітей.
За столом пролунав сміх. Вільям теж сміявся. Щиро. Без зусиль.
Коли Вільям повернувся додому, у вітальні вже горіли гірлянди. Мія сиділа на підлозі й вирізала паперові сніжинки. Лео старанно намагався зробити те саме, але ножиці більше різали стіл, ніж папір.
– Я допоможу, – сказав Вільям.
– Тільки не роби ідеально, – попередив Лео.
– Чому?
– Бо тоді буде видно, що мої криві.
Вільям засміявся.
– Домовилися.
Вони ще довго сиділи всі разом. Сара час від часу дивилася на чоловіка. Сьогодні він був таким, як раніше, вона навіть зловила себе на думці, що, можливо, останніми днями просто занадто хвилювалася.
Перед сном Вільям зайшов до кабінету. Хотів узяти книгу, яку читав останніми вечорами, вона завжди лежала на нижній полиці, але цього разу її там не було. Він перевірив стіл, крісло, тумбу. Навіть заглянув у шафу, хоча чудово знав, що книги там бути не могло.
– Дивно…
Наступного ранку Сара знайшла її на кухонному підвіконні.
– Це ж твоя?
Вільям здивовано взяв книгу до рук.
– Так…
– Ти, мабуть, учора залишив.
3.
Будинок наповнився дитячими голосами ще до того, як відчинилися двері.
– Ми вдома! – голосно вигукнув Лео.
– Це й так чути, – усміхнувся Вільям, виходячи з кабінету.
Мія занесла до кухні великий паперовий пакет.
– Обережніше, гаряче.
Вільям здивовано подивився на нього.
– А що це?
Лео округлив очі.
– Як це що?
– Піца.
– Я бачу, що піца.
Він перевів погляд на Сару.
– А звідки?
Сара насупилася.
– Ти ж сам попросив.
– Я?
– Так.
Вона дістала телефон із кишені.
– Ось.
Вільям узяв його.
На екрані було повідомлення, надіслане трохи більше години тому:
«Купіть по дорозі піцу. Не хочу сьогодні готувати.»
Відправник… Він.
Вільям кілька секунд мовчки дивився на екран.
– Ой, забув.
Лео засміявся.
– Тату, ти жартуєш?
– Буває.
Сара забрала телефон.
– Може, просто закрутився на роботі?
Він повільно кивнув.
– Можливо…
Вона не стала продовжувати. Лише відкрила піццу.
– Ну що, раз уже купили, будемо вечеряти.
За столом усі поводилися так, ніби нічого не сталося. Лео захоплено розповідав, як вони з Даніелем ліпили фортецю зі снігу. Мія кілька разів його виправляла. Сара сміялася. Лише Вільям майже не торкався їжі. Він знову й знову повертався подумки до повідомлення.
Після вечері, коли всі вже розійшлися по кімнатах, він дістав свій телефон.
Відкрив той самий чат, повідомлення було на місці. Він натиснув на нього, усе збігалося. Потім відкрив журнал використання телефону і саме в той час екран був активний. Він дивився на цифри, ніби вони мали щось пояснити, але вони лише підтверджували одне.
Повідомлення справді було надіслане з його телефону. Вільям поклав телефон на стіл.
– Ні…
Тихо сказав він сам до себе.
– Я б запам’ятав. Ні. Тільки не це.
Він був упевнений у цьому.
4.
У неділю Сара вперше за довгий час запропонувала Вільяму просто вийти з дому без плану.
– Без лікарень, без роботи, без справ, – сказала вона, застібаючи куртку.
Вільям усміхнувся.
– Це звучить як щось небезпечне.
– Чому?
– Бо ти зазвичай маєш список із десяти пунктів.
– Сьогодні лише один.
– Який?
– Провести день нормально.
Ця відповідь чомусь змусила його замовкнути. Нормально. Останнім часом це слово стало якимось далеким. Наче нормальне життя було поруч, але він не міг до нього дотягнутися.
Вони поїхали до центру міста. Діти хотіли морозива, хоча на вулиці було холодно.
– Ви ж знаєте, що зараз зима? – запитала Сара.
– Морозиво можна завжди, – впевнено відповіла Мія.
Лео кивнув.
– Це правило.
– Хто його придумав?
Діти переглянулися.
– Ми.
– Дуже зручно.
Вільям дивився на них і посміхався, саме такі моменти він хотів запам’ятати. А те, як Лео тримає його за руку, коли вони переходять дорогу. Як Мія ображається, якщо їй дають меншу порцію морозива. Як Сара сміється, коли діти сперечаються через дрібниці.
У кафе вони випадково зустріли Алісу.
– Ви теж тут?
– Схоже, це місце стало нашим сімейним пунктом, – засміялася Сара.
Діти одразу сіли поруч. Через кілька хвилин вони вже щось малювали серветками.
– Вони так швидко подружилися, – сказала Аліса.
– Так.
Сара подивилася на Мію.
– Я переживала, що їй буде важко після переїзду.
– А тепер?
– А тепер думаю, що діти іноді пристосовуються швидше за дорослих.
Аліса усміхнулася.
– Можливо, бо вони не бояться починати спочатку.
Ця фраза залишилася у Сари в голові.
Увечері, коли діти вже спали, Вільям сидів у вітальні, Сара сіла поруч.
– Ти сьогодні був щасливий.
Він подивився на неї.
– Що?
– Я давно не бачила тебе таким.
Вільям відвів погляд.
– Якийсь час мені здавалося, що я втратив це.
– Що саме?
Він подумав.
– Відчуття, що я просто живу.
Сара взяла його за руку.
– Ти тут.
Вільям подивився на їхні руки.
– Так.
– І ми тут.
Він кивнув.
Пізніше і Сара пішла спати, а Вільям ще залишився у вітальні. Телевізор працював без звуку, він дивився у вікно, на подвір’ї лежав сніг і раптом він згадав одну річ.
Колись давно Олівер сказав йому:
«Найгірше не втратити когось. Найгірше – забути, яким ти був поруч із цією людиною».
Вільям заплющив очі. Дивно. Він не пам’ятав, коли саме почув ці слова, але був упевнений, що чув їх. Він відкрив очі, у кімнаті було тихо і вперше за довгий час він не відчував страху.
Лише сум…тихий, майже спокійний, але десь глибоко всередині залишалося питання на яке він не зміг знайти відповідь.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!