Розділ 23. Він хотів захистити
1.
Вільям стояв у дверях і дивився на Сару, вона все ще тримала телефон біля вуха, вле вже мовчала.
На її обличчі з’явився страх. Не той страх, який він бачив раніше, не за себе. За нього.
І саме це його налякало найбільше.
– Хто це був?
Сара повільно опустила телефон.
– Вільям…
– Хто?
Його голос був тихим, але в ньому було щось таке, що змусило її не відповідати одразу.
– Це не те, що ти думаєш.
Він усміхнувся, коротко, без радості.
– Цікаво.
– Послухай мене.
– Ні.
Він похитав головою.
– Спочатку ти говориш, що все нормально. Потім ти телефонуєш комусь.
Сара завмерла, вона зрозуміла.
Він почув.
– Вільям, ти не знаєш, про що я говорила.
– Тоді поясни.
Вона зробила крок до нього.
– Я хочу допомогти тобі.
Ця фраза змінила його обличчя.
– Допомогти?
Він тихо повторив.
– Тобто ти все ж думаєш, що зі мною щось не так.
– Я думаю, що тобі важко.
– Це не відповідь.
– Вільям…
– Ні, скажи.
Він почав говорити швидше.
– Ти розмовляєш із кимось за моєю спиною. Ти дивишся на мене так, ніби чекаєш, коли я зламаюсь. Ти чекаєш цього?! Ти ламаєш мене, Саро!
Сара похитала головою.
– Це неправда. Це не я тебе ламаю, Вільяме...
– Тоді чому ти боїшся сказати мені правду?
Вона мовчала, і це стало для нього доказом.
У дитячій кімнаті загорілося світло.
– Мамо?
Голос Мії змусив їх обох обернутися, вона стояла в дверях, сонна й розгублена.
– Що відбувається?
Вільям одразу змінився, він підійшов до неї.
– Все добре.
– Ви сваритеся?
– Ні.
Але його голос звучав не переконливо, Сара підійшла до доньки.
– Міє, повертайся в ліжко.
– А ви?
Сара подивилася на Вільяма, але відвів погляд.
– Ми поговоримо.
Через кілька хвилин діти знову були у своїх кімнатах, але Вільям не заспокоївся. Навпаки. Йому здавалося, що все навколо складається в одну картину. Ці погляди, тиша, розмови.
Він відчував, що всі бачать щось, чого не бачить він.
Або…
Чого йому не хочуть показувати.
– Ти повинна була сказати мені.
Сара стояла навпроти нього.
– Вільям…
– Не називай мене так, ніби я дитина.
– Я не це роблю.
– Тоді скажи правду.
Вона дивилася на нього кілька секунд і вирішила не сперечатися.
– Нам потрібно поговорити завтра. Сьогодні це буде дуже емоційно, нам потрібно заспокоїтися. Діти сплять, давай не лякати дітей.
Це було неправильне рішення, але вона не знала, що будь-яка інша відповідь могла бути ще гіршою бо для Вільяма її слова прозвучали інакше.
Як підтвердження.
2.
Вночі він майже не спав, він сидів у кріслі біля дверей дитячої кімнати, Сара знайшла його там через годину.
– Що ти робиш?
Він підняв голову.
– Сиджу.
– Чому тут?
Він подивився на двері дітей.
– Бо я маю їх захистити.
Сара відчула, як у неї стислося серце.
– Від кого?
Вільям не відповів і саме ця тиша налякала її більше за будь-які слова. Вона повільно відійшла назад, вперше за весь час вона не просто хвилювалася, вона зрозуміла.
Ситуація стала небезпечною.
Сара не знала, скільки часу вона простояла біля дверей, вона просто дивилася на Вільяма. На чоловіка, якого знала багато років, на батька своїх дітей і на людину, яка зараз ніби була десь далеко.
– Вільям.
Він підняв очі.
– Що?
– Ходімо спати.
Він похитав головою.
– Я не можу.
– Чому?
Він подивився на коридор.
– Бо якщо я засну, я не помічу.
Сара відчула холод усередині.
– Не помітиш чого?
Він не відповів. Просто дивився.
3.
Наступний ранок був дуже дивним, ззовні все виглядало нормально. Діти снідали, Сара робила каву, Вільям допомагав Лео знайти його рюкзак, але напруга висіла в повітрі така, яку діти ще не могли пояснити.
– Тату, ти сьогодні забереш мене? – запитав Лео.
Вільям подивився на нього.
– Так.
Він усміхнувся.
– Я завжди тебе заберу.
Сара завмерла на секунду, у цих словах не було нічого поганого.
Але тон…
Коли діти пішли, Сара залишилася з ним сама.
– Вільям.
– М?
– Нам потрібно поговорити.
Він одразу напружився.
– Про що?
– Про вчора.
– Немає про що говорити.
– Є.
Вона підійшла ближче.
– Ти налякав мене.
Він опустив погляд, на мить у ньому з’явився сором.
– Я не хотів.
– Я знаю.
– Я просто…
Він замовк.
– Що?
Він подивився на неї.
– Я бачу речі, які ви не бачите.
Пауза.
І цього разу вона побачила, він зрозумів, що сказав.
– Вільям.
– Я сказав все сказав. Тему закрито.
Його голос став різкішим, Сара не відступила.
– Я не намагаюся забрати тебе від сім’ї.
– Тоді чому ти мені не сказала?
– Що?
– Про нього.
Вона знала, про кого він, але не сказала.
– Вільям…
– Ти знала.
– Ні.
– Знала.
Він говорив усе швидше.
– Ти побачила, що щось відбувається, і вирішила сховати це від мене.
– Я намагалася захистити нас.
– Від кого?
Сара замовкла і він знову почув лише те, що хотів почути.
– Я сам вас захищу.
4.
Увечері він почав перевіряти будинок. Замки вікна, двері. Сара спостерігала за ним із кухні.
– Що ти робиш?
– Переконуюся, що все безпечно.
– Від чого?
Він повернувся.
– Ти справді хочеш знати?
Їй стало страшно від спокою в його голосі.
– Він знає про дітей.
Сара зблідла.
– Хто?
Він подивився на неї.
І відповів тихо:
– Олівер.
У кімнаті стало тихо, Сара зрозуміла, не просто знову це почула, він справді вірив у це і саме тоді вона остаточно вирішила, вона більше не може чекати.
Пора.
Сара чекала моменту не тому, що боялася Вільяма а тому, що боялася за нього. Вона знала його, знала людину, яка могла годинами сидіти біля ліжка хворого друга. Яка могла зупинитися посеред дороги, щоб допомогти незнайомцю. Яка завжди першою думала про інших.
– Як день? – запитав він у Лео.
– Добре.
– Щось цікаве було?
– Ми малювали сім’ю.
– Покажеш?
Хлопчик дістав аркуш, на ньому були Сара, Вільям, він і Мія. Усі трималися за руки, Вільям дивився на малюнок довше, ніж потрібно.
– Гарно.
– Тут ми всі разом, – пояснив Лео.
Вільям провів пальцем по намальованих фігурках.
– Так.
Тихо сказав він.
– Саме так має бути.
Після вечері вона поклала дітей спати. Лео вже майже заснув, коли запитав:
– Мамо?
– Так?
– Тато сердиться на нас?
Сара завмерла.
– Ні, любий.
– А чому він такий?
Вона не знала, що відповісти тому лише поцілувала його в чоло.
– Спи.
Коли вона вийшла з кімнати, Вільям стояв у коридорі.
– Вони нічого не повинні знати.
Сара подивилася на нього.
– Про що?
– Про все це.
– Вільям…
– Вони маленькі.
Він говорив тихо.
– Їм не можна через це проходити.
– Через що?
Він подивився на неї.
– Через те, через що пройшов я. Олівер не повинен це все забрати. Він руйнує все, все наше життя. Йому не можна більше сюди приходити.
Сара відчула, як очі наповнилися сльозами бо в цю мить вона почула не чоловіка, який хотів контролювати ситуацію. Вона почула хлопчика, який колись залишився сам зі своїм болем.
5.
Вночі Вільям зачинив двері дитячої кімнати, не замкнув, просто зачинив. В руках він тримав кухонний ніж щось бурмочачи під ніс.
– Що ти робиш?
– Так безпечніше.
– Вільяме!
– Сара, послухай мене!
Він підійшов ближче.
– Я знаю, що ти мені не віриш.
– Це неправда.
– Віриш?
Вона мовчала і цього було достатньо.
– Я маю їх захистити.
– Вільяме, вони в безпеці.
– Ні.
Він похитав головою.
– Ти не розумієш.
Його голос став тихішим.
– Він уже повернувся. Він хоче їх знову у мене забрати!
Сара більше не сперечалася, вона повільно дістала телефон із кишені, Вільям помітив.
– Кому ти дзвониш?
Вона не відповіла.
– Сара!
Вона натиснула виклик...гудки здавалися вічністю.
– Алло?
Сара заплющила очі.
– Нам терміново потрібна допомога. Зараз!!!
Вільям зробив крок до неї.
– Поклади телефон.
Вона похитала головою.
– Ні.
Це слово прозвучало вперше настільки твердо і Вільям завмер. Бо Сара ніколи так із ним не говорила.
– Я не залишу тебе самого з ним, коли він прийде.
Він дивився на неї, у її очах з’явилися сльози.
– Я думаю, що тобі боляче.
Але він почув інше і саме в цей момент усе змінилося.
– Я думаю, що тобі потрібна допомога.
Ці слова Сари прозвучали тихо, вле для Вільяма вони стали найгучнішим звуком у кімнаті, він дивився на неї так, ніби вперше бачив.
– Допомога…
Він повторив це слово. Знову..і знову.
– Ти вже вирішила.
– Що?
– Що я проблема.
– Ні, Вільям.
Вона зробила крок до нього.
– Ти мій чоловік.
Але він відступив.
– Не підходь.
Сара зупинилася, не через страх, через те, що побачила його очі. Він був наляканий. Справді наляканий. Наче перед ним стояла не вона, наче перед ним стояла загроза.
– Вільяме, подивись на мене.
– Не треба.
– Подивись.
– Ні.
Він заплющив очі, на кілька секунд у ньому ніби боролися дві людини. Той Вільям, якого вона знала і той, який зараз жив у власному страху.
Його голос став різким.
– Ти думаєш, що я зламався.
Сара обережно зробила крок до нього.
– Подивись на мене.
– Не підходь.
– Я твоя дружина.
– Саме тому ти не можеш бути поруч.
Ці слова налякали її більше, ніж крик бо він говорив це абсолютно серйозно. Телефон у її руці засвітився, Вільям побачив екран, його обличчя різко змінилося.
– Ти знову йому телефонуєш?
– Ні.
– Не бреши мені.
– Вільям, послухай…
Він різко підійшов, Сара відступила.
– Я хочу допомогти тобі.
– Ні.
Він похитав головою.
– Ти хочеш вбити мене, в середині Ти не розумієш.
Його дихання стало важчим.
– Якщо я зараз піду, вони залишаться без захисту.
– Вільяме, Олівер їх не чіпатиме.
Він подивився на неї і на секунду в його очах з’явився справжній жах.
– Від нього. Саме від нього захистити! Він скоро прийде.
Сара зрозуміла, він уже не просто боявся, він жив у цій реальності.
Коли вона знову спробувала набрати номер, Вільям кинувся до неї схвативши за зап’ясття. Телефон вилетів із руки й ударився об підлогу. Сара спробувала відійти, але він схопив її.
– Вільям, відпусти.
Він не чув.
– Я не дозволю тобі зробити помилку.
– Ти робиш боляче.
Ці слова ніби дійшли до нього, але лише на секунду, потім страх знову переміг.
– Я не можу втратити вас.
Він притиснув її до стіни, Сара намагалася звільнитися.
– Вільям!
Її голос був уже не проханням, це був страх, він побачив його, але його мозок одразу знайшов пояснення. «Вона боїться не тебе. Вона боїться того, що поруч».
Ця думка була неправильною, але для нього вона була правдою.
На його обличчі промайнула злість, очі наповнились гнівом. Він кинувся вперед, Сара ледве встигла відхилитися від гострого леза. Вони впали на підлогу, борючись за кожен рух. Вона намагалася втримати його руку, не дати йому наблизитися, але він був сильнішим.
Кімната наповнилася шумом боротьби: перекинуті речі, важке дихання, удари об підлогу.
На мить їй вдалося вирватися. Вона вже майже дісталася дверей, коли він схопив її ззаду. Сара відчула різкий біль у плечі й скрикнула. Він відступив на секунду, ніби сам злякався того, що зробив, але цього вистачило лише на мить. Сара зібрала всі сили й відштовхнула його. Він похитнувся, а вона поповзла до дверей, намагаючись не думати про біль. Та він знову наздогнав її.
Вона боролася до останнього, билася за можливість піднятися, втекти, вижити. Але в наступну мить новий напад змусив її впасти. Біль у нозі змусив її затримати подих. Кров струменем розліталась на стіни. Вільям намагався її добити, ось ось…і це все закінчиться.
Вона дивилася на нього, не впізнаючи людину перед собою. Її тіло вже здавалось, вона не могла дихати, не могла рухатись. Трималась з усіх сил аби не отримати повторний удар.
Сарі вдалося вибити ніж з його рук, але Вільям не хотів це закінчувати. Його руки тягнулися до її шиї, він почав її душити.
– Ти… хто ти взагалі? – прошепотіла вона.
Сара почала здаватися…її сили закінчувались. Лежачи в калюжі своєї крові вона змогла вимовити хрипло, тихо і майже беззвучно:
– Олівер зараз тут…
Вільям завмер.
Олівер.
Його пальці послабилися, ніби хтось вимкнув звук у кімнаті. Сара жадібно вдихнула повітря, відкотилася від нього й притиснулася до стіни. Вона кашляла, намагаючись повернути собі дихання а Вільям сидів на підлозі нерухомо.
– Що ти сказала?
Його голос був тихим, майже дитячим, Сара дивилася на нього зі страхом, але в її очах уже не було тільки страху перед ним, там було розуміння. Вона нарешті побачила, наскільки далеко він зайшов.
– Вільям…
Він озирнувся, наче шукав когось у кімнаті.
– Він тут?
Сара нічого не відповіла і це налякало його ще більше.
– Він тут, так?
Вільям піднявся. Повільно.
– Я знав.
Він провів рукою по обличчю.
– Я знав, що він прийшов не просто так.
Сара притиснулася спиною до стіни.
– Вільям, подивись на мене.
Він подивився і на мить у ньому знову був її чоловік, той самий, втомлений, зламаний, переляканий.
– Що я зробив?
Ці слова прозвучали так тихо, що Сара ледве їх почула, він подивився на її руки, потім на своє обличчя у відображенні темного вікна.
– Що я зробив?..
Сара обережно піднялася.
– Вільям.
Він відступив.
– Не підходь.
Вона зупинилася.
– Я не хочу тобі нашкодити.
І саме тоді вона зрозуміла, він уже не боровся з нею. Він боровся з тим, що відбувалося в його голові.
У коридорі почувся звук, кроки. Сара різко повернула голову.
– Ні.
Мія стояла біля дверей заплакана, вона дивилася на батька, не розуміючи всього, але розуміючи достатньо.
– Тату…
Вільям подивився на доньку і в цю мить щось у ньому зламалося. Він завжди казав собі, що захищає їх, що робить усе заради них, але зараз його дитина дивилася на нього так, як він колись дивився на світ після втрати Олівера. З розгубленістю, болем. З питанням, на яке не було відповіді, Вільям повільно опустився на підлогу.
– Міє…
Його голос затремтів.
– Іди до мами.
Вона не рухалася.
– Тату…
– Будь ласка.
Сара підійшла до доньки й обійняла її, Вільям заплющив очі. З кутка виглянув Лео і також побіг в обійми матері.
Десь далеко вже були чутні сирени і вперше за весь цей час він не думав про Олівера. Не думав про небезпеку, не думав про про те, кого треба рятувати. Він думав тільки про одне, що він зробив із людьми, яких любив найбільше.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!