Розділ 21. Старі двері
1.
Сара кілька днів носила в сумці записник з ім’ям Ендрю. Вона сама не розуміла, чому не подзвонила одразу. Можливо, тому що це здавалося неправильним. Ніби вона робила щось за спиною Вільяма. Ніби визнавала те, чого він сам не хотів визнавати, але щоранку вона бачила його обличчя. Ту втому, яку він намагався приховати і кожного разу згадувала його слова:
«Тобі коли-небудь здавалося, що ти щось пам’ятаєш неправильно?»
Увечері вона знайшла момент, діти вже спали а Вільям читав у вітальні.
– Можна тебе дещо запитати?
Він відклав книгу.
– Звісно.
Сара сіла поруч.
– Ти пам’ятаєш Ендрю?
Його обличчя на мить змінилося, ледь помітно, але вона побачила.
– Я знайшла записник.
Кілька секунд він мовчав.
– Давно це було.
– Я знаю.
– Сара…
Він провів рукою по обличчю.
– Це не означає, що щось не так зі мною знову щось не так.
Вона одразу похитала головою.
– Я цього не сказала.
– Але подумала.
У кімнаті стало тихо, Сара не знала, що відповісти бо частково він мав рацію. Вона боялася за нього.
– Я просто хочу переконатися, що ти добре.
Вільям подивився на неї.
– Я добре, тобі немає за що хвилювати.
Відповідь прозвучала надто різко.
2.
Наступного дня Вільям зустрівся з Марком біля кавомашини.
– Ти якийсь серйозний останнім часом.
– Просто багато думаю.
– Про що?
– Ой, та про все.
Марко усміхнувся.
– Ти знаєш, що це відповідь людини, яка точно щось приховує?
Вільям засміявся, на кілька секунд усе було як завжди а потім Марко сказав:
– До речі, ти ж казав, що у п’ятницю в тебе зустріч із клієнтом?
Вільям насупився.
– У п’ятницю?
– Так.
– Я не казав.
Марко здивовано подивився на нього.
– Казав.
Вільям хотів заперечити, але зупинився бо згадав.
– Мабуть, забув.
Марко нічого не відповів, лише кивнув.
3.
Увечері Сара довго сиділа перед телефоном, вона знову старий контакт.
«Ендрю».
Палець завис над кнопкою виклику, вже майже натиснула, але зупинилася.
У цей момент до кімнати зайшов Вільям.
– Що робиш?
Сара швидко заблокувала екран.
– Нічого.
Він подивився на неї дуже уважно.
– Сара.
– Так?
– Якщо ти хвилюєшся…
Вона підняла очі.
– Що?
Він сів поруч.
– Просто скажи мені.
Її очі стали трохи сумними.
– Я хвилююся.
Вільям опустив погляд.
– Я ж тобі вже сказав.
– Через те, що ти все несеш сам.
Він довго мовчав а потім тихо сказав:
– Я не хочу знову бути тим, ким був тоді.
Сара не запитала, що він має на увазі бо зрозуміла, у його голосі вперше за довгий час був не страх. І це налякало її більше, ніж будь-які дивні речі.
Для Вільяма розмова із Сарою залишила після себе дивне відчуття. Наче хтось обережно торкнувся місця, яке він роками намагався не чіпати.
Він вийшов на кухню, налив і пішов на задній дворик, сів за стіл.
– Ти теж не спиш?
Вільям підняв голову. Олівер стояв біля нього.
– Звичка. Що ти тут робиш?
– Також не спиться, проходив повз.
– Просто так повз?
– Так.
Олівер усміхнувся й сів поруч, кілька секунд вони просто мовчали. Так, як могли мовчати лише вони.
– Як Сара? – запитав Олівер.
Вільям одразу напружився.
– Нормально.
– Це відповідь того, хто не хоче говорити.
– А це відповідь того, хто надто багато питає.
Олівер тихо засміявся.
– Ти не змінився.
– А ти?
– Можливо, я просто навчився помічати більше.
Вільям відвів погляд.
– Вона хвилюється.
– Я знаю.
Ці слова його зачепили, він різко подивився на нього.
– Звідки ти знаєш?
Олівер трохи нахилив голову.
– Бо це одразу видно.
– Що саме?
– Вона дивиться на тебе так, ніби боїться втратити.
Вільям стиснув щелепу.
– Не починай.
– Що не починати?
– Говорити так, ніби знаєш усе.
Олівер замовк, Вільям одразу пошкодував про тон. Але зупинитися вже не міг.
– Ти приходиш посеред ночі не зрозуміло, що ти тут взагалі робиш, говориш мені, що робити, що думати, як дивитися на мою сім’ю…
– Я не кажу тобі, що робити.
– Ні?!
Він встав зі стільця.
– Ти весь час повертаєш мене до минулого.
Олівер дивився на нього спокійно.
– Можливо, тому що ти сам постійно від нього тікаєш.
Ця фраза вдарила сильніше, ніж він очікував.
– Ти не розумієш.
– Тоді поясни.
– Немає чого пояснювати.
Вільям провів рукою по волоссю.
– У мене є дружина. Діти. Робота. Я побудував життя!
– Я знаю.
– Тоді чому ти постійно змушуєш мене дивитися назад?
Олівер кілька секунд мовчав.
– Бо іноді те, що ми залишаємо позаду, все одно йде поруч із нами.
Вільям відчув, як усередині піднімається роздратування.
– Ти завжди говориш загадками.
– А ти завжди злишся, коли хтось говорить правду.
Вільям різко відсунув стілець.
– Мені не потрібні твої поради.
Олівер встав.
– Добре.
Він не сперечався і саме це чомусь роздратувало Вільяма ще більше.
– Ти знаєш, що мене найбільше дратує?
Олівер подивився на нього.
– Що?
– Ти приходиш тоді, коли я тільки починаю все налагоджувати. Просто приходиш, нічого не пояснюючи, говорячи загадками!
Олівер повільно кивнув.
– Можливо, тому що саме тоді ти найбільше боїшся все втратити.
Вільям хотів відповісти, але не зміг. Бо десь глибоко всередині знав, це було правдою.
4.
Наступного ранку Сара помітила, що він майже не розмовляє.
– Все добре?
– Так.
Вона уважно подивилася на нього.
– Вільям.
Він зітхнув.
– Вибач.
– За що?
– За те, що ти постійно мусиш питати.
Сара сіла поруч.
– Я питаю не тому, що мені набридла твоя поведінка.
Він подивився на неї.
– А тому що люблю тебе.
Вільям опустив очі із соромом, щось в середині не давало йому спокою.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!