У дорозі

Як тільки вляглися емоції від втрати Ліни й візиту конвою, Пітер зібрав усіх у центрі поселення.

– Нарешті, все скінчилося. Шкода, але на деякий час нам доведеться затягнути паски, бо вони забрали більше, ніж я розраховував. Проте, ми зробили запаси, тож і на посів, і поїсти у нас трохи лишилося. Будемо економити, можливо, навіть, будемо ставити пастки за пасовищем аби роздобути трохи дичини. Я бачив там нещодавно кролів. Сподіваюся, вони стануть доречним доповненням раціону з овочів.

Він зробив паузу, поки люди гуділи, обговорюючи новини. Але було видно, що сьогодні день поганих новин. Тож згодом він продовжив, підтверджуючи цим думки багатьох, хто про це не сказав уголос:

– І сьогодні вранці мала повернутися група з північних розкопок. Боюся, з ними щось сталося, тому пропоную вислати іншу групу, подивитися, що з ними. А оскільки ще дві групи виїхали тільки вчора й сьогодні вранці, то залишається зібрати нову.

Люди зашуміли знову. Бригадир підняв руку, вимагаючи тиші. Кілька рук також піднялися вгору на знак бажання вступити до рятувальної групи.

– Я подумаю, кого ми відправимо. Поки що йдіть обідати, а після цього ще поговоримо.

У їдальні після хвилини мовчання продовжили обідати також мовчки. Андреа дивилася на ложку каші й шматок хліба, пригадуючи Ліну, прокручуючи свої спогади про неї знову й знову, картаючи себе за свою неуважність до неї протягом останніх днів та продовжуючи звинувачувати себе у її загибелі. Їжа не лізла в горло, тому вона встала й хотіла вже йти, але потім, згадавши про збори після обіду, сіла на місце. Їй було потрібно чимось себе зайняти, щоб відволіктися. Але поки що залишалося лише чекати.

Нарешті, піднявся Пітер. Усі підняли очі від тарілок, дожовуючи останній шматок.

– Для поїздки вже все зібрано: запас їжі на чотири дні, мотузки, необхідні інструменти, ковдри, вода, карти. Тепер щодо складу групи. Прошу вийти вперед тих, кого називатиму.

Він по черзі викликав людей, які охоче виходили, кивали один одному і ставали позаду бригадира. І, коли їх уже було п’ятеро, він зупинився, поглянув на підняті догори руки й промовив:

– Залишилося лише одне місце. Я знаю людину, яка сьогодні показала себе так, як я й не очікував. І вважаю, що вона буде корисною в пошуках.

Андреа помітила, що люди почали озиратися на неї. Вона крутила головою на всі боки й усюди бачила обличчя, що дивилися на неї наче й з усмішками, але сумними, кивали й знову переводили погляд на Пітера. Той продовжував:

– Андреа, виходь сюди, ти це заслужила. Сподіваюся, ти зможеш відправитися у експедицію сьогодні й ніщо не завадить зробити це, так?

Вона розгублено дивилася навколо, усе ще обдумуючи почуте. Ось воно, те, чого вона так хотіла після свого приїзду сюди! Невже тільки смерть була здатна подарувати їй такий шанс? Невже Пітер тільки пожалівши погодився відправити її в експедицію? Але дівчина швидко відкинула ці думки. У будь-якому разі, це був шанс, яким вона зобов’язана скористатися.

– Так, звісно, дякую за довіру, я їду.

Пітер кивнув і на цьому закінчив зібрання. Усі, крім обраних, продовжили роботу.

Група з чотирьох чоловіків, Андреа та ще однієї дівчини залишилася з бригадиром у їдальні. Вони уважно слухали настанови щодо маршруту, завдання, термінів та правил роботи на розкопках. Енді було важко зосередитися, раз за разом вона думками поверталася до ранкових подій, Ліни, Сніжка… Почуття провини було надто важким іспитом, але вона повинна зараз бути сильною, заради Ліни, заради себе.

Коли Пітер доніс усе, що хотів, до членів групи, коли всі відповіді на питання були отримані, вони розійшлися на пів години, щоб зібрати одяг у дорогу. Андреа ж перш за все побігла провідати Марка, сподіваючись побачити там не тільки Софію, але й Ская, та попрощатися з ним. Вона пам’ятала, що так і не змогла з ним нормально поговорити через останні події. Але тепер для цього вже не було часу.

Тихенько відкривши двері медпункту, Енді побачила Софію, яка сиділа біля Марка. Побачивши дівчину, Соня показала їй вийти за двері й рушила за нею.

– Як він? – з тривогою та турботою в голосі запитала Андреа.

– Слабкий, нічого обіцяти не можу. Зараз він відпочиває.

– Просто хотіла його провідати, бо я їду з пошуковою групою. Передавай йому вітання від мене й побажання швидше одужати, – дівчині було шкода, що вона не змогла побачитися з Марком. Він завжди добре ставився до Андреа.

– Звісно, передам. Зараз йому просто потрібен спокій. Будемо сподіватися, що, коли ти повернешся, то він вже одужуватиме, – Софія змучено посміхнулася, помахавши на прощання Андреа.

Вона ще збиралася попрощатися зі Сніжком. Після ранкового хаосу цей малий пухнастик забився в куток хліва та ні в яку не хотів виходити.

– А ти, часом, не захворів? – примовляла Андреа, пестячи його маленьку голівку. – Чи ти теж сумуєш за Ліною? – зі звуком її імені на очі дівчини навернули сльози, які вона ледь втримала.

Звісно, козеня не могло дати відповідь на її запитання, а лише тулилося до неї, час від часу ховаючи свою мордочку в неї під рукою. Та їй був час йти, тож вона з неохотою піднялася, ще раз кинула погляд на козеня й побігла за своїми речами до кімнати.

Вона перевдяглася та взяла капелюха. Тепер Енді була готова до подорожі. Оглядаючи поселення, дівчина подумки прощалася з усім, що її оточувало, бо розуміла, що робота буде доволі небезпечною, і хто зна, що може з ними трапитися.

Усі члени експедиції зайняли свої місця в критому возі. Пітер вийшов проводити їх. Біля кухні стояла Грета й махала рукою доти, поки вони не зникли за рогом, виїхавши за ворота поселення. Попереду лежав лише курний шлях і рівнина, спечена сонцем. Де-не-де траплялися остови зруйнованих будівель, купи каміння чи спалені дерева. Сонце вже хилилося до заходу, а перед ними лежав довгий шлях на північ.

Місто, в якому знаходився осередок Клубу, лежало південніше, у посушливій зоні, тому їх шлях пролягав через незаселені райони до старого міста, у якому залишалося ще багато таємниць, зруйнованих будинків, що височіли на багато метрів над головами. На жаль, Ліна ніколи вже не зможе побачити його.

Їхали мовчки. Гарячий вітер задував до воза, приносячи пил і спеку. Дехто почав дрімати, заколисаний рівномірним рухом. Далі дорога була майже неїжджена, воза кидало й хитало на усі боки, рух його уповільнився не дивлячись на те, що вони мали поспішати, щоб дістатися до першого пункту на карті. Там збирачі, які відправлялися у ці краї, зазвичай ночували перед тим, як подолати наступний відрізок шляху.

Дрімати за такої хитавиці вже ніхто не міг.

Нарешті один з чоловіків, його звали Віктор, порушив тишу питанням, що спрямовувалося тому, хто керував возом:

– Встигнемо?

Той, другий, міцний чоловік на ім’я Алекс, коротко кивнув головою на знак згоди. І знову тиша нависла над ними, лише віз рипів у такт руху. На мить Андреа здалося, що вона провалюється у величезну темну прірву, але її просто зморив сон.

Трохи згодом вона відкрила очі від того, що віз надто хитнуло в бік на одній з чергових ям, з яких складалася дорога. Усі, крім Алекса, що й досі сидів попереду та слідкував за дорогою, спали, схилившись один на одного, втомлені сонцем і дорогою, не дивлячись на те, що воза все ще часто сильно хитало. Андреа обережно вилізла з-під чиєїсь руки та пробралася наперед, де сіла біля візниці.

Сонце все нижче хилилося до горизонту, загрожуючи згаснути до того, як вони досягнуть місця призначення. Було зрозуміло, що залишатися просто неба дуже небезпечно. Та Алекс залишався неймовірно спокійним, і це змушувало думати, що у них все добре.

Андреа роздивлялася безкрайні простори, що розкинулися навкруги. Де-не-де вона бачила поодинокі дерева, купи каміння та стовпчики, які колись, мабуть, були житлом чи господарськими будівлями. Ще ніколи їй не доводилося бувати так далеко від поселень. Але після війни дивитися особливо не було чого. Всі великі міста лежали в руїнах і могли слугувати домівкою лише для тварин, птахів та вигнанців. Від колишньої величі хмарочосів залишилися лише купи сірого бетону, іржавого заліза та битого скла.

Група почала прокидатися, один за одним ворушилися, а потім сідали, потягуючись, сонні люди. Зазираючи за плече Алекса чи Андреа, питали, чи давно спали та як далеко ще їхати, переймаючись тим, що скоро настане темрява. Віктор дістав карту, розгорнув та намагався зрозуміти, де вони зараз, і чи далеко до головного пункту. Але треба було чекати, поки з’явиться хоч якийсь знак, що вказував би на місце їхнього перебування.

Усі розмови швидко припинилися після того, як Алекс дав зрозуміти, що не хоче відповідати на купу запитань. Кожен був занурений у власні думки, чекаючи на кінець сьогоднішнього шляху. А сонце все швидше хилилося на захід, з протилежного боку з’явилися хмари, що наповзали на небо, яке швидко темніло. Сутінки спускалися до землі, закутуючи сухі дерева та кущі в грайливі тіні, перетворюючи їх на щось інше, химерне, загадкове.

Раптом віз зупинився. Алекс зістрибнув і повів коня за повід. Через кілька метрів у сутінках показалася невеличка хижка, поблизу якої був хлів та колодязь. Люди радо зістрибували з воза та бігли вмиватися. Дівчина, яка їхала з ними, Марго, повела коня напувати після того, як Алекс звільнив його від воза, що так і залишився стояти посеред двору.

Чоловіки зносили усе, що було на возі, до хатини, складаючи окремо харчі та воду. Віктор завів коня до хліва. Тепер прийшла черга дівчат накрити стіл та організувати вечерю. Тут же у хатині на імпровізованій кухні вони знайшли кухлі та тарілки, куди виклали печену картоплю та хліб, що їм дала Грета, та принесли з криниці води. Але треба було пам’ятати про те, що їжу потрібно економити й залишити на зворотній шлях.

Після вечері порозкладали ковдри та й полягали відпочивати, щоб не запалювати вогню та не привертати увагу. Усі довго не спали, лежали, іноді пошепки перекидаючись кількома словами, аж поки ніч не зробила свою справу й не накрила їх покривалом снів.

На чергування став першим Віктор. Вони розподілили зміни за вечерею, тож Андреа мала чергувати, коли сонце тільки визирнуло з-за обрію. Вона розбудила Алекса першим, як він і просив, та стала збирати на стіл. І, хоч як не тихо вона рухалася, та її почула Марго і, поправивши своє русяве волосся руками, потягнулася, зібрала швидко свої речі та стала допомагати Енді. Алекс повернувся з двору, де перевіряв воза та нагодував коня.

Коли усі попрокидалися й вмилися, настав час снідати. Закінчивши їжу, зібрали речі та посідали на воза. Алекс зайняв вже звичне місце попереду. Сьогодні їм треба було подолати довгу дорогу, бо попередня група, швидше за все, потребувала їхньої допомоги, або з нею могло статися найгірше. Андреа намагалася не думати про погане, роздивляючись шлях попереду.

Рухалися поки що швидко, бо дорога тут збереглася краще, ями були не такі глибокі, коняка йшла рівно після відпочинку та сніданку. Сьогодні, мабуть, думки подорожніх були зайняті вже не вчорашніми подіями, а тим, що на них чекає десь там, вдалині. Вони тихо перемовлялися, насолоджуючись ранковою прохолодою, що поки не відступила під сонячними променями.

Раптом рух припинився. Андреа побачила попереду зграю собак, що переходила через дорогу. Усі розмови припинилися, щойно вони зупинилися. Всі знали, що така раптова зупинка спричинена якоюсь небезпекою або перешкодою. Тепер вони сподівалися, що вітер не донесе запаху до собак і вони не повернуть до людей. Бо здичавілі собаки становили небезпеку таку ж, як і інші дикі звірі. Збиваючись у великі зграї, вони полювали не тільки на тварин, але нападали й на людей, якщо ті з’являлися на їхньому шляху.

Цього разу їм пощастило і, перечекавши певний час, щоб переконатися, що собаки не будуть їх переслідувати, вони рушили далі. На обід вирішили не зупинятися, щоб не гаяти часу. Тож дістали їжу, розділили й поїли тут же, на возі. Але коня треба було також нагодувати та й відпочити дати не завадило б. Т вони вирішили дістатися до якоїсь будівлі й тоді вже зупинитися для відпочинку.

Ближче до полудня їм стали частіше траплятися дерева, а потім і зруйновані будинки. Доїхавши до більш-менш вцілілого з них, вони таки зупинилися перепочити, тим більше, що сонце нещадно пекло й у візку було нічим дихати.

Тут, у затінку, навіть росло трохи травички, яку не зачепило сонце, тож кінь радісно смикав її. Залишилося знайти колодязь з відром і водою, щоб не витрачати власних запасів на тварину. Вони вирішили, що Андреа залишиться на варті біля воза, а усі підуть на пошуки. Обережно обходячи будинки від одного до іншого, вони навіть знайшли деякі корисні речі, такі як шматок мотузки й відро. Знайшовся й колодязь. Коня напоїли та полягали відпочивати прямо на зелену траву.

Перечекавши кілька годин, вирішили продовжити шлях, щоб до темряви дістатися того місця, де колись височіли будинки, на яких спочивали хмари. Саме там їм потрібно знайти групу, яка не повернулася, і з’ясувати, що ж з ними сталося.

Весь подальший шлях пролягав через невеличкі поселення, у яких колись жили люди, але після війни їх залишили, об’єднуючись у громади, або ж їх вибили розбійники, що траплялося доволі часто. Їхати доводилося не надто швидко, щоб раптом не вскочити у пастку, як в історії, яку дорогою розповів Алекс. Енді й Марго сиділи по обидва боки від нього та пильно вдивлялися у дорогу, намагаючись зрозуміти, чи є попереду небезпека.

Сонце пекло трохи менше, знову повіяв легкий вітерець, та наближення вечора стало помітно нервувати подорожніх, адже вони трохи не встигали до запланованого місця. Тож Алекс вирішив, що слід їхати трохи швидше, і став підганяти коня. Той невдоволено хитав головою, проте пришвидшив ходу.

Нарешті, Енді побачила силуети величезних будівель, а, вірніше, того, що від них залишилося. Вони ще були далеко, але їх темні силуети виглядали гігантами на фоні неба. Усі зраділи від того, що ця довга дорога скоро скінчиться. І щоб там далі не було, вони хоч трохи відпочинуть від цього воза й набридливої спеки.

Час спливав, а вони наближалися до міста, яке таїло безліч секретів та забутих історій. Аж коли сонце вже хотіло ховатися за обрій, вони, нарешті, досягли кінцевого пункту – великого двоповерхового будинку з ґратами на вікнах, який дивом вцілів у передмісті.

Вони заїхали у двір і побачили, що тут і досі стояв віз попередньої групи, а от коня в хліві не було. Андреа подумала, що він або відірвався, або на ньому хтось поїхав. Можливо, група взяла його з собою, щоб перевозити інструменти.

Обійшовши будинок та двір, вони так і не знайшли ніяких вказівок на те, хто тут був і куди подівся. Тому їм нічого не лишалося, як поїсти й лягти спати, а вранці почати пошуки. Алекс нагодував та поставив у хлів коня, дівчата накривали на стіл. Після вечері усі полягали відпочивати. Завтра на них чекав важкий день.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.