Сходинки

Андреа на хвильку затрималась, а потім кинулася обіймати хлопця. Через мить вона відпустила його і раділа, що було надто темно, щоб він бачив, як палало її обличчя від такого прояву почуттів. Але їй вдалося здивувати його так, що він аж втратив дар мови.

– Мабуть, нам треба поспішати, поки ніхто не кинувся навздогін. Хоча мені й слабо у це віриться, та все ж таки, не хочу туди більше повертатися! – Андреа потягла Ская за руку.

– Зачекай, не пішки ж ми підемо!

– А ти щось придумав?

– Звісно! Я добре підготувався, – тепер вже він вів Енді за руку. Через кілька метрів він повернув за скупчення дерев поодаль від дороги. За ними були прив’язані дві конячки, що нетерпляче перебирали ногами в очікуванні прогулянки.

– О, це чудово! Я й не сподівалася!

– А як же ти взагалі думала кудись дістатися? Пішки? – запитав Скай, відв’язуючи коней.

– Я не знаю, я взагалі не встигла ні про що подумати – усе вийшло так швидко! Поклалася на Майкла і на тебе! – вона підштовхнула його плечем.

– До речі, як там твій принц? – у голосі хлопця Андреа вперше почула нотки ревнощів.

– А чого це він мій? – вона образилася, але потім згадала, що її друг не знає секретів, які вона відкрила на горищі. А це означає, що Майкл стримав обіцянку і нікому нічого не розповів. І це добре.

– Ну як же, він мені розповідав, як ви зблизилися.

– Ти просто не знаєш нічого… Я розповім тобі якось, добре? А тепер, може, поїдемо вже?

– Добре. От поїдемо і можеш починати розповідати.

– А може, зараз не будемо теревені розводити, аби хто не почув, кому не треба? – Андреа зараз не дуже хотіла пояснювати, хоч і бачила незадоволення Ская, що невпинно наростало. Вона втомилася від насиченого подіями дня і їй хотілося швидше дістатися безпечного місця. Вона вирішила змінити тему.

– До речі, а куди ж ми поїдемо? Мене можуть знайти будь-де… І тоді тим, хто мене прихистив, буде непереливки!

– Не переймайся! Там, де ти будеш, тебе точно не знайдуть.

– От що за таємниці!

– Нічого, приїдемо – все сама побачиш. А тепер ти ж сама хотіла тиші, тож помовч.

Вони прямували тихою дорогою, а шлях їм освітлював повний місяць, який світився на темно-синьому небі в оточенні зірок. Повітря вже не було спекотним, а ніжно й м’яко огортало прохолодою. У повній тиші було чутним лише їхнє дихання та стукіт копит коней. Здавалося, Скай занурився у думки так само, як і Андреа, але вона бачила, що він іноді трохи повертає голову у її бік, ніби перевіряючи, чи вона поруч, чи все добре з нею.

Через деякий час вона вже була не рада тому, що попросила тиші, бо вона давила, нагадуючи про ті години, які вона провела наодинці у підвалі. Та починати розмову вона не вважала за потрібне, адже все-таки побоювалася того, що хтось може їх почути.

Подорож тривала з пів години, аж ось Скай повернув трохи праворуч, де у віддаленні виднілося щось велике й темне. Під’їхавши ближче, Андреа розгледіла якийсь сарай. Вони зістрибнули з коней і зайшли всередину. Спочатку хлопець оглянув усі його закутки, а вже потім дозволив Енді прив’язати коней і лягти відпочивати.

Тут пахло сіном і пилом. Скільки років тут не було людей, але усе ще нагадувало про їхню присутність, хоч і природа з усіх сил намагалася відвоювати його: то тут, то там з підлоги стирчали якісь пагони, через дірки у стіні, до якої притулилася дівчина, стирчали якісь гілочки, мабуть, намагаючись заховатися у затінку від палкого сонця.

Сон не йшов. Скай сидів поруч, коні трохи подалі тихо дихали. Андреа вирішила розповісти усе зараз, бо якось вже дуже важко було боротися з цим. Та і її друг почувався невпевнено через ті таємниці. Вона боялася втратити його – єдину людину, на яку могла зараз покластися, і від кого не хотіла відмовлятися. Але таємниці можуть зруйнувати отой невидимий зв’язок, який, як відчувала Енді, був між ними там, у селищі. Та зараз у неї було відчуття, що Скай вже й так віддалився від неї.

Енді згадала, як незнання про Катріну, двоюрідну сестру Ская, з якою бачила його, підбурило її до прийняття рішення про участь у другій Церемонії. І вона чітко усвідомлювала – правда важлива, а недомовки часто руйнують життя людей. Тож, зібравшись з духом, вона почала говорити, навіть не думаючи про те, чи слухає він її. Саме у цей момент їй потрібно було це випустити, поділитися з кимось, почути слова підтримки.

Сказати, що Скай здивувався, почувши всю історію, то не сказати нічого. Він деякий час мовчав, намагаючись підібрати слова для того, щоб висловити почуття. Та натомість просто підсунувся до Андреа й обійняв її, і це сказало більше, ніж тисячу слів. Так, він усе почув і зрозумів. Тепер він знав, як важко їй було там, знаючи, що то її рідня, але вона й справді не могла розповісти їм нічого. Як складно було усвідомлювати, що вони – справжні тирани, які гноблять людей, а ти нічого не можеш вдіяти, аби не виказати себе.

Так вони просиділи деякий час, аж поки дихання Андреа не заспокоїлося і вона не заснула у обіймах дорогої людини. А він сидів, перебираючи її волосся та дослухаючись до віддалених звуків ночі, усе ще розмірковуючи про те, чого дізнався.

Енді снився той темний підвал, і Стівен, який нависає над нею, ніби гігант, зростаючи все більше. Вона намагається сказати йому, що вона його племінниця, та губи не слухаються. А потім відчуває, як свистить різка, опускаючись на її руки, і вона кричить. Хтось штовхає її. Відкривши очі, вона розуміє, що то був просто страшний сон, а вона все ще в обіймах Ская, який намагається розбудити її, аби врятувати від того жахіття.

На сході починає світлішати, тож їм час вирушати. Вона неохоче вибирається з його обіймів, підбирає речі й виводить коня, очікуючи на порозі.

Дорогою вони розмовляють і сміються, погоні немає, тож вони щасливі. Поки що це справжня мить щастя. Коротка перерва, коли так спокійно і приємно. Вони тримають шлях на північ, туди, де вже була Андреа, до міста з його кам’яними джунглями, розбійниками й нерозгаданими таємницями.

Та Скаю треба повернутися, аби раптом ніхто не побачив, що його немає. Тож на одному з перехресть вони зустріли високого чоловіка років сорока, який чекав на них, сидячи на землі.

– Вітаю, Дене!

– Вітаю!

– Познайомся, це – Андреа, моя подруга. Андреа – це Ден, помічник Юджина. Він доставить тебе до осередку повстанців у місті.

Енді привіталася, роздивляючись нове обличчя із зацікавленням. Загоріле й зморшкувате, з кількома шрамами, воно говорило про життя Дена, що було сповнене пригодами, переживаннями та битвами.

– Можеш дати нам хвилинку?

Дівчина відійшла убік, залишаючи чоловіків поговорити. Вона вже починала сумувати за Скаєм. Як же мало часу вони провели разом! І знову мають попрощатися. Дівчина з жалем поглядала на нього, намагаючись зберегти події останньої ночі у своїй пам’яті.

Нарешті, вони закінчили розмову, і Скай підійшов до неї. Пильно поглянувши в очі, він міцно обійняв її і промовив:

– Не сумуй, я приїду, як тільки зможу. Але я маю переконатися, що селище у безпеці. Адже тебе, швидше за все, шукатимуть саме там, може, вже шукають. Я маю поспішати.

– Так, звісно… Передавай усім вітання від мене!

– Обов’язково!

Вони неохоче розірвали обійми. Скай сів на коня і поскакав у бік селища, а вона дивилася, не відводячи очей, аж поки його силует не зник десь вдалині.

– Не сумуй, він скоро повернеться до тебе! – промовив Ден, нагадуючи цим, що і їм слід вже їхати, адже сонце швидко підіймалося, припікаючи, тож скоро їм потрібно буде знайти затінок, а поки що вони мали проїхати якомога далі.

Ден був не дуже говірким, та все-таки розповів Енді про те, що все більше людей приєднується до вигнанців добровільно останнім часом. Тим більше, якось так склалося, що на півночі осередок Клубу був давно зруйнований, там жили вільні люди. У них є багато вчених, лікарів, архітекторів, які вусі ці роки працювали над збиранням необхідних знань, матеріалів та людей, аби відновити країну. Там, на півночі, клімат не такий жорстокий, і можна вирощувати врожаї кращі, ніж тут. Там є худоба і фермерські господарства. От тільки це все потребує великих зусиль. Тож люди потрібні завжди.

Андреа слухала й дивувалася, адже їй змалечку розповідали, що на північ нічого, окрім руїн, немає. Ані людей, ані тварин. Але найбільше її здивувала новина про те, що там є цілі міста, які не були зруйновані й пограбовані, де люди досі мирно живуть і працюють.

– Я так би хотіла це побачити! – її переповнювали емоції від почутого.

– Звісно, – всміхаючись, сказав Ден, радіючи з того, що йому вдалося розігнати хмари з обличчя дівчини.

Енді також не забула розповісти про наміри Клубу боротися з такими повстанцями, як Ден та Юджин.

– Так, ми знаємо, і теж готуємося, адже набридло терпіти це свавілля Поважних та занепад, до якого вони призвели! Це вони в усьому винні! – відгукнувся її провідник.

Час минав, вони швидко просувалися вперед, наближаючись до мети. Аж ось, нарешті, й місто, яке так вразило дівчину, коли вона побачила його вперше. Цього разу це було не менш дивовижно, та все ж не настільки неймовірним, як вперше.

Вона задумалася, скільки ж часу пройшло з того дня, коли була тут востаннє? Наче й небагато, та у її житті відбулося стільки подій, що здавалося, ніби пройшов цілий рік. Але кам’яні велети не дуже змінювалися, спостерігаючи з висоти за людьми, що, як ті мурахи, копошилися десь унизу.

Але Енді здивувалася тому, що вони проїхали через місто, намагаючись уникнути зустрічі з незваними гостями, які іноді заходили сюди. Десь у середині, коли вони зупинилися, ховаючись від пекучого сонця, до них приєдналося ще кілька людей з команди Дена.

Вони радо вітали дівчину у своїх рядах, поділилися враженнями від того, що бачили в місті й пригостили її смачним хлібом.

Спілкуватися з ними Андреа сподобалося. Вони багато сміялися, жартували, змушуючи Енді трохи розслабитися і відчути себе у безпеці. Говорили про те, що люди з Клубу ніколи не з’являлися тут після того, як одного разу вступили у відкритий бій з повстанцями. Це було доволі давно, та ті запам’ятали, що це – не їхня територія, люди Юджина знають тут кожну вулицю і кожен будинок, як свої п’ять пальців, тож їм легко було перемогти членів Клубу, які відступили у свою нору і більше звідти не висовувались, лише іноді збирачі добиралися сюди. Та їх повстанці не чіпали, намагаючись переконати приєднатися до себе, або просто відпускали, бо знали, що не всім бути такими, як вони, комусь треба й працювати.

Через деякий час вони залишили місто позаду й попрямували далі на північ, віддаляючись від розжареного каміння та скла. Але найголовніше, що тримали у секреті її нові знайомі, так це те, що відкрилося її очам за пагорбом, на який вони згодом піднялися.

Уся долина перед ними була вкрита блискучими панелями, від яких відбивалося сонце. У Андреа просто перехопило дух.

– Що це?

– Це сонячні панелі. Вони збирають енергію сонця і віддають людям. Ось приїдемо у місто, і ти все сама побачиш.

Дівчина ще не відійшла від одного здивування, як прийшла черга наступного.

Це було диво, якому вона навіть не могла дати назви: великі стовпи, що виростали з землі й тягнулися до неба, вкривали ціле поле й прилеглі пагорби. Але це були не просто стовпи. На верхівці кожного були ніби по три крила, які весь час оберталися від вітру.

– А це що?

Ден та інші сміялися, дивлячись на дівчину. Звісно, для неї це було щось неймовірне, до чого вони за стільки років вже звикли.

– Це вітряки. Вони теж дають нам енергію.

– Ого, а навіщо вас стільки енергії?

– Я ж кажу – побачиш. У нас людей чималенько. І тут, на відміну від вашої місцевості, може бути навіть прохолодно. А ще у нас навіть працюють деякі заводи.

Андреа більше не могла вимовити ні слова. Це все було настільки дивним та неймовірним, що вона просто спостерігала, роззявивши рота і намагаючись впоратися з переворотом свого світосприйняття.

Але, мабуть, для цього їй знадобиться ще багато часу, адже вони, нарешті, дісталися до міста, яке розкинулося у величезній долині.

Вечоріло, і в глибинах цього кам’яного мурашника почали запалювати світло. Але це було не ті мерехтливі боязкі вогники від каганців, а світло, яке, як колись, служило людям, отримане з енергії сонця й вітру. Наблизившись, Енді бачила, що головні вулиці були освітлені, люди не поспішали ховатися по будинках, а звідкись лунала музика. Усі виглядали не такими худими й втомленими, як було там, де вона росла. На їхніх обличчях можна було прочитати різні емоції, але більшість з них виглядали просто щасливими.

– Ну, як тобі, Андреа? – запитав Ден.

– Це просто неймовірно! – ледь могла вимовити дівчина, розуміючи, що тепер це місто стане її новою домівкою.