Зустріч

Наступного ранку Андреа прокинулася від тихого схлипування. Спочатку лежала, дивлячись у стелю і не розуміючи, сон то був чи ні. Потім схлипування почулися знову, і вона, потерши очі, тихенько піднялася й сіла на ліжку, намагаючись розгледіти, хто з дівчат плакав. Та, помітивши рух, дівчина, вочевидь, припинила плакати, тому Енді так і не дізналася, хто ж то був, а ходити по кімнаті й заглядати на кожного у неї зовсім не було бажання. Вона потяглася, тихо спустила ноги на холодну кам’яну підлогу, від чого у неї аж гусяча шкіра з’явилася. Отже довелося швидко взутися і бігти вмиватися. 

     Інші також помалу почали прокидатися. Скоро починався новий робочий день. Що він принесе Андреа? Яким він буде?

     Вода була холодна й добре освіжала, проганяючи останні залишки сну. Підходили інші дівчата, віталися і теж вмивалися, аби якось привести себе до робочого стану. Усі були вкрай заспані, із скуйовдженим волоссям. Енді ледь стримувала сміх, бо це сприйняли б за образу, тим більше, що знайомі вони були зовсім недовго. Та й у неї вигляд був не кращим, мабуть. Тому вона швидко пішла назад застилати ліжко й вдягати форму, щоб розпочати виконання обов’язків на кухні.

     Через кілька хвилин усі вже були готові до роботи, і така швидкість дуже вразила Андреа. Та потім вона зрозуміла, чому усе так відбувалося. Коли вона стояла біля ліжка й ховала майку до скрині, до кімнати увійшла пані Фреда. Дівчата встали біля своїх ліжок не говорячи ні слова і опустивши очі. Енді мала зробити так само, та цікавість і недосвідченість були не на її користь. Тож вона не опустила очей, а стояла, роздивляючись економку і спостерігаючи за її діями.

–	Та-ак, – протяжно вимовила та, постукуючи по руках довгою чорною палицею, яку відразу не помітила дівчина. – І що ми маємо? – це, звісно, було питання, яке не потребувало відповіді, тому усі просто тихо мовчали, чекаючи на продовження.
–	Андреа! – її очі блиснули, наче тисячу блискавок одразу.
–	Я… – вона просто не знала, що робити, що відповідати…
–	Мовчати! Опустити голову і стояти, поки не накажу робити щось інше! 
 
     Вона нахилила дівчині голову палицею і продовжила стукати нею по своїй руці.

–	Сьогодні вночі були якісь дивні речі? – Енді не могла зрозуміти, кого вона питала, якщо відповідати й дивитися не можна було, усі продовжували мовчки стояти.
–	 Добре… Сьогодні звичайний день, на гостей не очікується, меню на столі у кухні. Узгоджене. Інно, меню на завтра мені через годину. А тепер годі прохолоджуватись, до роботи!

     Усі швидко побігли до кухні. День розпочався не надто вдало, та це, як потім розповіли їй Тара і Джес, поки відмивали посуд у величезному тазку з холодною водою, ще було нічого. Гірше ставало тільки тоді, коли Фреда була не в гуморі, чи хтось щось накоїв. Тому розповідати що-небудь категорично заборонялось.

–	А можна я вас дещо запитаю? – почала Андреа, яку зранку мучило те, що вона чула.
–	Так, – майже одноголосно відповіли дівчата.
–	Я сьогодні чула, як вранці хтось плакав, тому й прокинулася…
	
     Очі Тари заблищали від переляку, вона нахилилася нижче й прошепотіла:
–	Я не знаю, що ти чула, та тут нічого чути не можна.

     Раптом у кухню влетіла Фреда і, грізно крокуючи до дівчат, які почали працювати ще інтенсивніше, постукувала своєю палицею.

     Щось загриміло. Економка, як той хижий птах на здобич, налетіла на хлопця, який перечепився через відро з картоплею, що стояло, трохи виглядаючи з-під столу. Тут їй у пригоді стала її зброя: удари сипалися бідному на голову, плечі й спину. Лише тоді, коли він ледь не впав, вона перестала його лупцювати, роздивляючись навколо у пошуках нової жертви:
–	Хто поставив сюди це?

     Інший хлопець щойно зайшов до кухні з мішком та, побачивши Фреду, швиденько скинув його на підлогу і став, потупивши очі.
–	Я ще раз питаю, хто поставив це відро не так, як слід? Якщо будете мовчати, ви знаєте, що буде…

     Хлопець, який щойно увійшов, промимрив:
–	Я…
–	Кажіть голосніше, я не чую!
–	Я! – щойно він вигукнув, як на його спину почали сипатися удари один за одним. Фреда примовляла:
–	Скільки-я-разів-казала-повинен-бути-порядок!

     Припинивши побої, вона розвернулася на підборах і вийшла, залишивши робітників у спокої. 

     Гебі підбігла до хлопців з якоюсь баночкою і мастила їхні спини, вочевидь, намагаючись полегшити страждання. Усі інші, мабуть, звикли до такого, тому просто мовчки продовжували свою роботу.
     
     Андреа була просто ошелешена цим, а тому стояла, немов статуя, не в змозі ані висловити ні слова, ані зробити що-небудь. Виявляється, Фреда хоч і не молода жінка, та сили у руках вистачає.

–	Як так? – нарешті тихо промовила вона, звертаючись до Джес і Тари.

     Ті лише знизували плечима, не знаючи, що й відповісти. А й справді, що вони могли зробити, якщо боялися опинитися невідомо де у таборі вигнанців, яких змальовували вбивцями, розбійниками та злодіями? Звісно, усі боялися їх. Тут, мабуть, ніхто, крім Андреа, не знав, що вони такі самі люди, тільки різниця у них була значна – вигнанці не хотіли підкорятися, не хотіли терпіти, хотіли боротися. І та загадкова зустріч на розкопках, і розмова з Юджином змусила дівчину думати, що у них є певний план.

     Енді потроху відходила від шоку, тим більше, що дівчата вже кілька разів легенько штурхнули її, закликаючи до роботи, адже вона легко могла стати наступною жертвою. Не очікувала Андреа такого, вірніше, навіть не уявляла, що таке може бути. У притулку, звісно, їм іноді діставалося за те, що порушували правила, та хіба ті покарання можна було порівнювати?

     От так у пригніченому настрої і майже повній відсутності розмов проходила подальша робота. Через кілька годин, коли закінчився сніданок і у Поважних, і у робітників, Фреда зайшла до кухні знову, перевірила, чи все в порядку і, як на диво, дала усім півгодини на відпочинок. 
–	Ото дивна жінка! – пробурмотіла Андреа і пішла вмитися.

     Вона просто задихалася у цій кухні, куди майже не пробивалося сонячного світла, а навколо були лише розжарені плити, на яких булькало, шкварчало, кипіло, смажилося, варилося те, чого не можна було їсти. І від тих ароматів шлунок Енді влаштовував сольний концерт, вимагаючи ще їжі. Що ж, вона згадала про те, як сама прийняла це рішення незважаючи на те, що здогадувалася про труднощі, які зустрінуться на її шляху.

     Поза кухнею вона відчула полегшення вже від того, що вирвалася за межі цього переповненого смердючого простору. Тож, поки ще лишався час, вирішила проскочити у двір подихати свіжим повітрям. Її душа просто вимагала цього, бо вона більше звикла до відкритих територій аніж до того, де тепер доводилося проводити цілий день.

     Озираючись на всі боки, вона потихеньку підіймалася сходами, намагаючись ступати якомога тихіше. Усюди було безлюдно. Дівчина була безмежно рада тому, що нікого не зустріла дорогою. Вискочивши у двір, вона вже знала, куди сховатися, щоб ніхто на неї раптом не натрапив.
     
     Ця місцина зацікавила її ще тоді, як вони приїздили сюди на обід з командою. Невеличкий куточок тераси, закритий лапатим листям винограду від сторонніх очей, якраз добре підходив для цього. Тож дівчина попрямувала туди, все ще озираючись.

     Хоч на дворі було дуже спекотно, та тут приємна прохолода не віддала свої володіння сонцю. Енді сіла прямо на підлогу, спершись спиною на стіну і насолоджуючись моментом тиші й самотності. Їй було видно двір, деякі вікна клубу теж виходили сюди, та дорогою вона притискалася до стіни, щоб залишитись непоміченою. 

     Тим часом у двір заїхав віз, і з будівлі вийшли хлопці, які зняли з нього щось важке і понесли у середину. Віз розвернувся і виїхав. Потім хтось із Поважних прискакав, прив’язав коня тут же біля входу і швидким кроком увійшов до Клубу. Життя продовжувалося, але мить для дівчини ніби розтягувалася. І це була мить її свободи, бо зараз вона мусить повертатися, аби її не кинулися шукати.

     Важко зітхнувши, Андреа піднялася, обтрусила сукню і, так само крадучись, пішла до входу. Дорогою вона думала про групу, їй було б цікаво отримати від них якусь новину. Як вони там, як Скай, Грета, Софія? Чим зайняті? Вона вже починала сумувати за пригодами, які з нею трапилися за той короткий час, що вона провела у поселенні збирачів.

     Задумавшись, Енді ледь не налетіла на когось на вході. Зосередившись, вона зрозуміла, що то був той самий хлопець, за яким вона спостерігала крізь вікно усі ці роки! Його чорні очі горіли, як дві жаринки, пропікаючи діру в її серці. Вона зашарілася і розгубилася, потім вибачилася і побігла тим же шляхом на кухню. 

     Хоч би він не виказав її! Вона ж не мала бути там, тим більше потрапляти комусь на очі. Можливо, він не знає, чого вона виходила, і все обійдеться? Дівчина сподівалася на це. 

     Та раптом перед нею з’явилася перешкода – пані Фреда наче з-під землі виросла, і Енді перелякано дивилася на неї, її сухі худорляві руки, які тримали чорну палицю. Зупинившись, Андреа опустила очі й уся напружилася, готуючись до ударів.

–	Чого це тит тут бродиш, роботи немає чи що? – замість ударів запитала жінка.
–	Я заблукала, пробачте… – бовкнула Андреа перше, що спало на думку.
–	Йди, працюй!

     Андреа зітхнула з полегшенням і щодуху кинулася у кухню, де дівчата, побачивши її почервоніле обличчя, почали розпитувати, де вона була, і що сталося. Та дівчина тільки махнула рукою і приступила до роботи.

     Тепер її день виявлявся не таким вже й поганим. Ця випадкова зустріч трохи збадьорила дівчину й додала енергії. Вона трохи заспокоїлася, а потім пошепки коротко переповіла Джес і Тіні свої пригоди. Вони на мить застигли з роззявленими ротами, не вірячи своїм вухам. 

     Енді на якийсь час зовсім забула про цього хлопця, свої мрії, свої дні народження. Їй здавалося, що це було дуже давно або у якомусь іншому житті. Тому вона так злякалася, ніби привида побачила. Але тепер потрібно було дізнатися про нього більше. 

–	Дівчата, а що ви знаєте про того хлопця, з яким я щойно зіштовхнулася? – Андреа звернулася тихенько до Тари і Джес якраз тоді, коли до кухні зайшла Фреда.

     Розмова знову затихла, усі припинили роботу на якусь мить, але жінка, не помітивши нічого поганого, незадоволено вийшла з кухні та попрямувала до себе в кімнату.

	Джес почала широко посміхатися, що на щоках аж з’явилися ямочки, яких Енді й не помічала.

–	Ого, нічого собі, тільки приїхала, а вже куди мітить! –  вони з Тарою почали тихо сміятися, ледь стримуючись від реготу, щоб не накликати біди у вигляді пані Фреди.

     Трохи посміявшись і побачивши, що Андреа говорила серйозно, Джес сказала:

–	Це син пана Стівена, голови центральної Ложі Клубу. Гарний, так?
Андреа мовчки кивнула головою, не маючи бажання ділитися своїми мріями з цими пустунками. Та Тара тут же підхопила:

–	Тут про нього половина дівчат мріє, тож і не думай розповісти комусь, що з ним зіштовхнулася, а то тебе конкурентки живцем з’їдять.

     Вони знову розсміялися. Та Енді було зовсім невесело через те, що й справді це вигядало вже занадто… Треба було зосередитися на чомусь чи комусь іншому, бо хлопець цей і правда цікавив її. Може це відбувалося тому, що вона його не знала, чи через те, що він був з іншого світу, бо, як відомо, усе заборонене притягує. Та мріяти про нього, мабуть, було не варто.

     Якось розмови зійшли нанівець чи то від втоми, чи то просто вже не було про що говорити. Час спливав за роботою швидко. Ще кілька разів заходила Фреда та, на їхнє щастя, усе було спокійно, тож вона так само виходила, не промовивши жодного слова.

     Лише за дві години до вечері їм знову дозволили вийти ненадовго з кухні. Деякі дівчата у цей час просто лежали на ліжку чи дрімали, деякі теревенили, та Андреа знову вабила вулиця. І, хоча вона знала, що їй може добряче дістатися цього разу від Фреди, та ризикнула висунутись у коридор.

     Там почали з’являтися тіні, адже сонце вже перемістилося, залишивши цю частину без освітлення. Енді кралася, ховаючись то в одному кутку, то у іншому, хутко перебігаючи до виходу і озираючись, немов за нею гналися мисливці, як за здобиччю. Хотілося швидше на повітря, подихати, провітрити голову і позбутися, нарешті, цього запаху кухні, який переслідував її, бо вже почав в’їдатися у волосся і одяг.

     Та озирнувшись востаннє і щойно зробивши крок за двері, вона знову на когось натрапила і ледь не вилаялася від своєї необережності. Хоча, чому дивуватися, вона не звикла крастися, щоб вийти на вулицю. 

     Піднявши очі й автоматично вибачившись, вона впізнала вже знайомий силует. Дівчина хотіла розвернутися і бігти назад, та він вхопив її за руку:

–	Постривай, ти ж, наче, не в той бік ішла? – його голос прозвучув насмішливо.
–	Вибачте, мені треба йти… – Андреа, вирвавши руку, побігла вглиб будинку, відчуваючи на собі пильний погляд.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.