Зміни

Стівен привів дівчину до задимленої кухні, сповненої різноманітними запахами, що була розташована униз по сходах. Це була невелика кімната з вузькими віконцями майже під самою стелею. Усюди стояли столи, й поміж ними метушилися жінки та чоловіки у сірій уніформі з чорними фартухами. На печі стояли величезні казани й пательні, у яких щось булькало і шкварчало. 
	
	Андреа відчувала як знайомі аромати, так і зовсім нові, ні на що не схожі, але особливо приємні для її порожнього шлунку, який якраз почав подавати сигнали, що вже непогано було б і пообідати. Дівчина погладила себе по животу, намагаючись приховати голосне бурчання, бо не знала, чи варто очікувати на їжу.

	Стівен, уважно поглянувши на робітників і не побачивши того, кого шукав, розвернувся, ледь не наступивши на неї, та вона встигла відскочити й притиснутися до стіни коридору, щоб його пропустити. Поруч з кухнею була невелика кімната, куди увійшов той, хто її супроводжував, а потім покликав і Енді.

	Затишна, охайна, але не надто освітлена, вона нагадала дівчині про одну з кімнат у їх будинку, в якій мама тримала різні речі, якими постійно не користувалися, та за таких скрутних умов боялися викинути.

	У кімнаті стояв невеликий диван, шафа з книгами та письмовий стіл, за яким сиділа літня жінка з сивим волоссям, підібраним у високу зачіску. На її носі блищали два круглих скельця, з’єднаних між собою. Раніше Енді таких ніколи не бачила, тож уяви не мала, як вони називалися, та здогадалася, що, вочевидь, допомагали краще бачити.

	Жінка сиділа з прямою спиною і високо піднятим підборіддям. І, хоча вона сиділа, а Андреа стояла, та дівчині здавалося, що стара дивиться наче згори вниз, зиркаючи якось недобре через оті скельця на її довгому гострому носі.

–	Пані Фредо, познайомтеся, це – Андреа. Щойно прибула на службу, прошу розмістити та пояснити, як тут усе влаштоване, – не дивлячись на дівчину, він просто розвернувся і вийшов так швидко, що Енді знову довелося поступатися йому дорогою, щоб він її не збив.

	Економка, а це була саме вона, знову поглянула на дівчину, та не спішила підійматися і що-небудь робити. Натомість вона пильніше роздивлялася дівчину з голови до ніг, ніби оцінюючи її можливості. Нарешті це мовчання та такі собі оглядини закінчилися.

–	Так, добре, пішли, покажу, де ти будеш спати, – її голос скрипів, наче старе дерево, яке розчахнуло вітром.

	Вони пройшли крізь кухню, де у її найдальшому кутку був інший вихід у інший коридор, по обидва боки якого були розташовані кімнати прислуги та комори. Фреда відкрила двері однієї з кімнат праворуч і жестом запросила Андреа увійти.

	Маленька кімната, освітлена парою невеличких, як і в кухні, вікон під самою стелею, де стояло близько десятка ліжок так щільно одне до одного, що й ноги всунути ніяк було. Це нагадало дівчині їх притулок, і вона зітхнула.
–	Ось, розташовуйся, твоє ліжко, – вона махнула на останнє ліжко у ряду, прямо навпроти дверей, на якому лежала складена постіль якогось незрозумілого кольору і подушка. – Під ліжком є скриня для особистих речей. Застилай ліжко, зараз принесу форму, – промовила жінка.
–	Дякую, – тільки й встигла вимовити Енді, як Фреда вийшла, розвернувшись на невеличких підборах її чорних туфель.

	Поки дівчина застилала ліжко, економка повернулася з комплектом, як і в тих жінок, яких Андреа бачила в кухні, коли тільки потрапила сюди – сіра сукня середньої довжини, чорний фартух, чорний чепчик і туфлі.
– 	Носи охайно, вчасно пери, бережи, бо нова буде не скоро, – її голос дуже нервував дівчину. – Тепер дещо про розпорядок. Ти будеш приписана до кухні, митимеш посуд. Якщо працюватимеш добре, у нас щотижня збори, де я оцінюю старанність кожного і, в залежності від цього, розподіляю на роботу. Подивимось, як далі піде. Якщо три серйозні порушення – вилітаєш з Клубу і більше ніколи не повернешся! – вона нахилилася і пильно подивилася Андреа у вічі, від чого у дівчини аж гусяча шкіра виступила. – А ти ж цього не хочеш, правда? – все так же пильно дивлячись, закінчила Фреда.

	Андреа тільки кивнула головою.
–	А ти неговірка, це мені вже подобається, – нарешті економка усміхнулася, та це не додало їй привабливості. 

	Щось у ній було таке неприємне, огидне. Чи то обличчя, чи то її темне вбрання, чи то голос, чи, можливо усе це разом створювало таке негативне враження.
–	А тепер перевдягайся і йди до кухні, я попереджу про тебе, тобі знайдуть, чим зайнятися, – знову повернувшись, як і вперше, економка поважно вийшла, причинивши за собою двері.

	Енді знову зітхнула, на цей раз з таким розчаруванням, що, якби це почув хтось із її знайомих, то точно б подумав про те, навіщо вона взагалі сюди приїхала. Дівчині вже тут не подобалося, вона не відчувала ані свободи, ані теплоти. Та вирішила, що висновки робити поки зарано. Тож, швиденько натягнувши на себе форму, пішла до кухні, ледь помітно погладжуючи свій живіт, який нагадував про те, що час обіду вже давно прийшов.

	Повільно ступаючи коридором Андреа роздивлялася навколо й прислухалася до того, що відбувалося тут. У кухні вона чула, як гримить посуд, сваряться кухарі між собою та покрикують на інших служниць, щоб ті рухалися швидше. З протилежного боку була лише тиша. Гості й Поважні, мабуть, розійшлися по кімнатах чи роз’їхалися, а, може, сіли обідати у тій величезній вітальні, де ще вчора сиділа Андреа, їла смачну їжу й мріяла про майбутнє. Та не про таке. «Але ж ніхто не казав, що буде легко,» – заспокоювала себе дівчина, все ще сподіваючись, що далі стане краще.

	Вона зайшла на кухню і стояла, дивлячись на усю цю метушню, не розуміючи до кого їй звернутися. Через кілька хвилин її помітила висока худорлява жінка, яка час від часу підганяла усіх, і саме її голос ще з коридору чула Енді.
–	 А ти чого стоїш, роботи повно! А, стій… Це ти ж новенька… Забула, Фреда щойно про тебе сказала. Вибач. Іди он до Гебі, вона нагодує, а то ти ж з дороги, зголодніла?

	Говорила вона швидко, весь час помішуючи щось у каструлі. І тут озвалася Гебі, бо Андреа так і стояла нерухомо, мов статуя, так і не зрозумівши, до кого йти.
–	 Йди-но сюди, дитино, – жінка відсунула від одного стола стілець, на який тут же поставила миску з гарячим супом, від якого вгору підіймалася пара. – Ось, поїж, – вона поклала на стіл ложку, шмат хліба й знов повернулася до плити.

	Андреа намагалася їсти швидше, та суп був щойно з плити, тож доводилося добре студити аби не обпектися. На смак він був майже такий самий, як і у притулку. Енді згадала, яким смачним їй здавався суп, який варила Грета. І знов їй стало сумно. Чи довго витримає дівчина тут, у цьому замкненому, задимленому світі? Бо ж звикла вона до пошуків, до пригод, до відкритого простору, бо ще з дванадцяти років, як потрапила до збирачів, то відразу припало їй до душі це подорожування. Чи не знудиться вона? Але, відсторонивши ці думки кудись у глибини свого мозку, Андреа намагалася зосередитися на нових задачах, які ставило перед нею її нове становище. 

	Тож вона, поки холонув її суп, уважно спостерігала за тим, що коїлося тут, на кухні. Дівчина зрозуміла, що головною, вочевидь, тут була та жінка, яка першою помітила її. Допомагали їй Гебі й ще один чоловік невеликого зросту з кучерявим волоссям, що де-не-де вилазило з-під кухарської шапочки. Також вона побачила двох, мабуть, наймолодших дівчат, які мили посуд, ще двоє, може трохи старших, чистили овочі. Двоє чоловіків розбиралися з м’ясом на одному зі столів. Усі інші то метушилися по кухні, то щось виносили, то заносили. Мабуть, Андреа мала рацію щодо того, що усі поважні обідали, саме тому в кухні й була така метушня.

	Коли Енді доїла, то біганина на кухні потроху припинялася, Гебі та висока жінка теж насипали собі супу й присіли з обох боків від дівчини. Суп ще був гарячим, тому можна було трохи поговорити. Першою розпочала Гебі:
–	Вибач, ти якраз у напружений момент сюди потрапила. Обід – страшна штука, – вона посміхнулася, набрала ложку супу, подула й відправила у рота, заїдаючи хлібом.
–	Мене звати Інна, вибач, зразу не назвалася, – висока худорлява жінка мило всміхнулася. Усмішка аж освітила її обличчя, на якому засяяли зелені очі. – А тебе як звати?
–	Андреа, або просто Енді. Дякую за обід, дуже смачно, – Андреа намагалася сказати це переконливо, щоб не образити цих жінок.

	Гебі знала, що це було не так, тому просто всміхнулася:
–	Е, ти, мабуть, ще смачного не їла! 

	А потім, знизивши тон голосу, майже пошепки промовила:
–	Нам не можна смачнішого варити, проте іноді від обіду залишки дістаються, от тоді справді смакота! Я, до речі, Габріела, або просто Гебі.
–	Приємно познайомитись! 
–	Нам також. Ти звідки, Енді? – продовжила Інна.
–	Я з поселення збирачів, вчора у вас у гостях тут була…
–	Ти диви! – скрикнула Гебі. – А я думаю, чого обличчя таке знайоме, а я якраз повз тебе проходила, коли ви приїхали тільки.
–	На жаль, я не пам’ятаю. Стільки всього за цей час трапилося… – дівчина сумно подивилася на неї, згадавши про обід у Клубі, і про Ская, і про тих, кого лишила позаду, приїхавши сюди.
–	Що, вже сумуєш? – помітивши смуток у голосі дівчини, запитала Інна.
–	Так, трохи. Просто сумніваюся, чи правильний вибір зробила.

	Вони ще трохи поговорили, поки жінки доїли. Якраз інші робітники кухні вже закінчили зі своїми обов’язками і теж сідали до столу. Гебі познайомила з ними Андреа, розказала про її роботу, до якої та відразу ж і стала, розпочавши зі свого посуду і аж поки не перемила усі казани, пательні та каструлі разом з іншими наймолодшими дівчатами, яких помітила ще тоді, коли сіла обідати. Їх звали Тара та Джес, і вони були на рік старшими за Андреа. 

	Дівчата наче трохи зраділи новому обличчу у їхній компанії, та Енді здалося, що усі чимось засмучені, але поки що не надавала цьому особливого значення, адже не досить добре знала ані їх, ані інших, тож зарано було робити якісь висновки. 

	Тим часом Гебі та Інна почали готувати десерти, інші приносили фрукти, мили їх та чистили. Бо, як дізналася Енді, скоро був час чаювання, коли збиралися у великій вітальні усі поважні, розмовляли, пили чай і їли смаколики.

	Дівчатам доручили натирати до блиску тарілки, фруктовниці та інший посуд, якого Андреа навіть ніколи не бачила. У неї тремтіли руки від страху розбити таку красу. А це ж усе було справою збирачів, які розшукали та привезли їм усі ці скарби… 

	А скільки вони їли! Це просто були гори їжі! Дівчина була просто шокована, бо деяких фруктів чи овочів просто не бачила, не знала, а тим паче, не куштувала. І звідки вони тільки їх брали? Та її попередили щодо цього – не можна було нічого чіпати, їсти, пити, бити і так далі, інакше долі тобі одна – у вигнання. І, що її ще здивувало, тебе не повертали назад до поселення, а взагалі відвозили кудись ближче до табору вигнанців і там лишали. Як пощастить – тебе знайдуть, і ти, можливо, виживеш. 

	А ще за кожну провину могли відлупцювати. Ось тому тут було так тихо, особливо, коли у кухню заглядала Фреда, зиркаючи своїми маленькими очима за отими скельцями, іноді даючи вказівки кухарям чи іншим робітникам, а іноді просто покрикуючи, щоб показати, хто тут головний.
Андреа зрозуміла, що ця стара тут на особливому місці, і сваритися з нею не варто. Одна з дівчат була прикріплена готувати їжу окремо для неї, вона їй і подавала усі страви до отієї кімнати, куди Стівен заводив  Енді на початку. 

	Доки Тара, Джес та Енді підготували посуд, то вже інші були готові накривати на столи, кухня якось враз спустіла, бо відразу четверо пішли до великої зали, а у дівчат з’явилося п’ять хвилин на відпочинок. Її нові знайомі тихенько розповідали їй усе про усіх, хто тут працював, потроху втомивши цим дівчину, яка не звикла до теревенів. Та перерва, нарешті, скінчилася, чому Андреа аж зраділа, прийшов час мити після приготування, а потім вже й після Поважних, які знову розійдуться, щоб зібратись вже востаннє на вечерю за кілька годин.

	Отак за розмовами й роботою час спливав доволі швидко. Перед і під час вечері усе повторилося: посуд, ще посуд, просто гори посуду перемивали дівчата, що аж руки від води у Андреа побіліли. Після того, як Поважні закінчили вечерю, то й на кухні усі сіли до столу. Сьогодні їм пощастило: залишилося трохи м’яса, яке їм дозволили розділити між собою. Тож тушковані овочі вже були не такими, як зазвичай, чому зраділа Андреа, яка не могла згадати, коли востаннє їла м’ясо.

	Кухарі й помічники розійшлися лише після того, як зробили необхідні заготовки на завтра, а дівчата перемили усе, що можна було перемити. За маленькими віконцями вже було зовсім темно.

	Андреа прийшла до кімнати разом з іншими, перевдягнулась у свій одяг, а форму охайно розвісила на бильцях ліжка, як усі інші. Ноги трохи втомилися від топтання на одному місці, спина теж давала про себе знати, адже це була незвична для неї одноманітна робота.

	Дівчата показали їй де вбиральня та ванна, і після того, як вона змила з себе усі запахи кухні, їй стало трохи легше.

	Вже лежачи на ліжку і слухаючи тихе перешіптування сусідок по кімнаті, Андреа знову повернулася думками до селища, згадала Ская, свого улюбленця Сніжка, Грету та її ароматний хліб, доброго Марка й неговіркого Пітера, свої пригоди, експедицію та багато іншого. 

	Поки що вона не могла точно вирішити, добре тут чи погано, сподобається їй тут чи ні, і чи зможе пробитися кудись Андреа, якщо весь час у неї забиратиме робота на кухні, вона теж не знала. Але сказала собі дізнатися, чи є у дівчат, які тут працюють, вихідні. Адже навіть у них в поселенні вони були. Їй же треба було ще подумати про те, як влаштовувати своє життя далі. А для цього потрібен був хоч якийсь вільний час.

	На цьому Енді вже не могла переборювати себе і тому, відвернувшись до стіни й накрившись простирадлом, вона закрила очі, думки почали плутатися зі спогадами, поступово віддаляючись і затихаючи. Дихання вирівнялося, і сон забрав її у своє царство, даруючи відпочинок тілу й душі для того, аби завтра вона розпочала день у новому місці з новими силами. 

	Скоро й сусідки замовкли, у кімнаті стало тихо, й було чути лише тихе дихання та шелест вітру, який лоскотів траву за вузенькими вікнами під стелею.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.